А П А Т І Я

Для моїх емоцій стан абсолютної апатії – це як рідний дім. Я не можу сказати, що страждаю тоді, коли мені однаково. Мій мозок відпочиває, я просто горланю якихось пісень, можливо пожираю кілограми морозива (якщо є на це кошти), або дешеве їдло, тому що у ці моменти мені однаково на скільки збільшиться й без того не тонка талія. Мені д е с ь усі чоловіки, тому що у ці моменти нікого з них немає поряд, а отже всі мужики – гамнюки. 
Я байдужа до шопінгів, салонів і взагалі неважливо як я виглядаю. Ці дні для мене просто відпочинок. Гіркий відпочинок. Повернення від ілюзій до реальності, де я все ще не багата тьотка, у мене ще й по цю пору немає червоного Міні Купера (полюбовно я його називаю Фенімором), мене не взнають люди на вулицях і не хапають за руки задля того, аби я дала їм автографа. І черга з багатих красенів до мене не вистроїлась.
У мене за плечима невдалий шлюб, кілька розбитих мною сердець і «ні сім’ї, ні дітей» (як любить казати моя мама про мене ж). Ну про дітей я трохи зашкалила. Тому що мама з мене — як з кози кінь. Себто ніяка. Хоча, що приховувати, часом я все таки мрію про те, що моя дитина буде найгарнішою і найталановитішою серед усіх діток у приватній школі. Я розмірковую як назву дитинку. Ну серед моїх глобальних запасів супер імен є і Роксолана (тому що велична жінка), і Маргарита (як королева Марго), і Берфін (з курдської мови «сніжинка») і ще багато такого всякого. Хоча я більше напевно хотіла б хлопчика. Вони менше ревуть.
Повернемося до мого вицяцькованого стану апатії. Я люблю свою апатію, тому що я можу налигатися вина і сама собі пояснити все це тим, що мені хреново. Хоча тут брешу собі безбожно – зараз мені чудово. Я безтурботна, адже коли тобі погано ти не здатна думати про проблеми. От я й роблю вигляд, ніби мені погано.
Для повного катарсису я примушую себе згадати геть нищівні факти: як хотіла поїхати у Єгипет, і не встигла зі зміною закордонного паспорта, як зрозуміла що Він (хтось, навіть немає ваги хто) мене геть не любить, бо залишився дивитися бокс у друга, а до мене не прийшов, як поламала підбора, вперше в житті його вдягнувши у 22 роки в самому центрі міста, і всі це бачили. Далі я добиваю себе тезою, що я невдаха і гуду, як корова. Сльози течуть по щокам, губи перекошені (і чого люди такі не гарні, коли плачуть?) і я себе так відверто шкодую, що сльози починають котитися ще рясніше. І від цього на душі стає так спокійно, щемливо приємно, що провалюєшся в сон, де нічого окрім квіточок немає. 
На ранок пика в дзеркалі така, що стає по справжньому не добре. І не має ніякого бажання цю псевдо депресію продовжувати ще один день, коли такі наслідки. Вмиваєшся холодною водою, п’єш міцну каву, пишеш плани на аркуші білого паперу (ну ясно що на «білого», ненавиджу засилля штампів у своїй писанині) і все стає як завжди.
Я й далі мрію про коханого, який зробить для мене геть усе, про червоного Фенімора, про гарну хату, де буде все так, як мені подобається, з червоною кухнею включно, про спанієля Цезаря (я вже так давно мрію про нього, що вже якась курва могла б здогадатися і подарувати мені того пса), про гарне досконале тіло, про масу шмоток у моєму гардеробі, про славу письменниці, яка вистрілює бестселери раз у 2 місяці. Хіба так багато прошу? Добре, не буду сама себе про це запитувати. Залишу це питання до наступної планової апатії.