Повернення

— Ну добре. Завтра зустрінемось, — поклав врешті слухавку Арсен Артемко, він же зам директора фірми перекладів, він же розлучений чоловік і батько семирічної доньки.

І це він домовився про зустріч зі своєю «колишньою» — Мартою ,яка обіцяла нарешті показати доню після тривалої перерви.

— Видно, стерві грошей треба, — висловлювала свою думку теперішня пасія Арсена – Ритка , чим дико дратувала свого обранця. Він інколи жалів про те, що працюють на одній і фірмі. Але якби неробота, то вони б, зрештою, і не зустрілись. І невже б це було такою втратою? Для Арсена точно ні…

— Я зобов’язаний давати грошей моїй дитині, ти так не думаєш?

— Ще й як! Якби ж то тільки дитині, а то ще й тій худобині, — аж дим ішов з носа в Ритки, бо відчувала, що «накрилась мідним тазом» її поїздка в Карпати на вихідні.

— Ну ти так не переживай, — трохи пом’якшав Арсен, — я з нею зустрінусь, побавлюсь з Іринкою, звичайно дам трохи «гривнів» на різні потреби малої, і далі знов все буде, як раніше.

Розмову перервали, тому Ритка так і залишилась сидіти насупленою цілий день. І Арсен не поспішав її втішати. Знав, що додому підуть разом. А часом так хотілось, аби вона образилась, на довго, наче справжня жінка. І її треба б було перепросити, а вона ще б і відбивалась… Та де там. Ця була з тих, що сама кого хоч перепросить, аби тільки її водили у пристойні кафе, поїли дорогим коньяком і щоб біля неї був хтось чоловічої статі, бо вона сама бути не могла. Коротше, типова самиця.

Вкінці дня знову подзвонила Марта.

-Іринка прихворіла, тому до парку ми не прийдемо.

— А як тоді я зможу побачитись з нею?

— Доведеться прийти до нас…І до тебе…Ну, в нашу квартиру, словом.

Після розлучення він пішов геть, не ділив майна, лиш забрав свої вкрай необхідні речі. Прогнав квартирантів зі старої квартири батьків, і там оселився.

— То я зайду. Ненадовго, бо мене чекатиме вдома моя… дівчина, — сам не знав до чого це він утнув. Похизуватися захотілось, чи що?

— Звичайно ненадовго, бо я чекаю на гостя під вечір, і буде не зручно, якщо ви зустрінетесь.

Арсен втетерів. «Ну що ще не було? Який в чорта гість? Ну, в нього є дівчина, бо ж він Чоловік! А Марта?! Вона ж мати!!! І дитина все це бачить…» З цього потоку свідомості в слухавку пролунало « о п’ятій буду» і довгі гудки.

Тепер насуплений був він. Його так роздратувала ця невинна Мартина репліка, що він знову закурив після піврічної перерви.

Власне, а що він їй ТАКОГО зробив? Не бив, гроші приносив, «люблю» говорив… То вона чіплялася до нього з тими романтичними вилазками у ліс, з тими привітаннями по радіо з Днем народження на всю Україну, картала, що забув про «річницю» —  вісім років і сім місяців після першого поцілунку… Ну це ж все для юних коханців, а не для одружених серйозних чоловіків. Зрозуміло, що в розлученні винна вона.

Додому йшли мовчки. Ритка вже починала свої «підходи»: то за руку взяла, то в маршрутці сперлась на його плече, а то вже і зовсім цілуватись лізла. «Ну чого вона ніде не подінеться з моїх очей», — думав Арсен і чомусь посміхнувся цій наївній Ритці.

Вранці чогось переживав та боявся зустрічі з Мартою.

— Чого моя Сюся насуплена? – це так Ритка віталася зранку до нього. Ну що за дитина? Нема того, як з Мартою було… Запаморочливий поцілунок спросоння, та такий, що хотілося клепати кількох дітей одразу з такою жінкою.

— Злізь но з мене, Рито, я в душ іду, — на диво серйозно сказав їй, —  Я хочу встати. Я іду митись. Потім — поснідати. Сподіваюсь ти хоч розігрієш свої позірні деруни…

— А чому це позірні? Носом крутиш? Не їж, я ж їх тобі не запихаю…

— А їх без чаю і не запихнеш, — це він вперше сказав їй правду. Завжди немов жалів її. Вона була для нього наче песик кімнатний, для розваги. А тепер він різко відчув, що коли мав ТАКУ жінку, як Марта, то такої, як Ритка і за дарма не хоче.

Ритка знову насупила свої до смішного вищипані брови. І знову ненадовго. Бо коли Арсен вийшов з душу з твердим наміром поставити всі крапки над українським «і», то його вже чекали гарячі деруни та свіжий чай. Такого від Ритки він не чекав. Витиснув посмішку і сів до столу. А Ритка, наче почула запах смаленого, сиділа така добра, хоч до рани прикладай, і навіть нічого не клянчила і не заводила болючої теми. Тому завести її (тему) довелось нерішучому Арсенові.

—  Ти збираєшся в Карпати? Я ж тобі обіцяв, — Ритка спочатку зраділа, а потім на її чолі з’явилась зморшка, так, ніби то вона задумалась ( іноді траплялось і таке!).

—  Не зараз, Сюська. Я не покину тебе на поталу…

—  Доведеться їхати, — рішуче сказав Арсен, — бо я вже взяв тобі квиток і замовив номер в готелі, — ще рішучіше збрехав він.

—  Ну-у-у, — занила Ритка, та діватися було нікуди. Зрештою, вона хотіла пошикувати в готелі і завести нові знайомства, на випадок, якщо Арсен її залишить.

Потім чоловік виштовхав її за покупками. І якби не дав зайвих грошей на її примхи, то б і не виштовхав. Сам почав влагоджувати діло з квитком та готелем для Рити. Згодом став добирати одяг для зустрічі, яка так бентежила його. А коли прийшла набридлива муха Ритка, то забрався з хати зі словами «Буду ввечері».

Вирішив щось придбати для дочки. А Марті купив букетик ромашок. Саме з цих квітів був зроблений її весільний букет. Аж сам здивувався, чому це згадав про це. А все-таки, він уважний!

Біля колишнього свого під’їзду він був за п’ятнадцять хвилин до призначеного часу. Вперто вистояв, бо ж це вже геть не поважати себе – прийти раніше.

Нарешті біля дверей. О, та ж він боїться, наче хлопчисько віку його доні. Подзвонив у двері. Відчинила мала Іринка і кинулась на шию таткові. Як він скучив за цими радощами дочки, за цими крикливими звуками ЙОГО сім’ї. На задньому плані з’явилась Марта. Не дарма Арсен колись закохався в цю жінку. Вона справді прекрасна у своїй земній красі, зі своїм звичайним нефарбованим волоссям, з своїми природними дрібненькими зморшками, що утворились від дзвінкого сміху, що заражає геть усіх. Він скучив… І боявся про це навіть натякнути..

—  Доброго дня, Арсене. Я так давно тебе не бачила. Проходь, будь ласка, ти ж у себе дома, — він аж здригнувся від приємності знов почути цей оксамитовий рідний голос.

І не так усе й страшно. Вони розмовляли, як сім’я, жартували навіть, трохи посиділи за столом. І тільки в моменти, коли Арсен знову усвідомлював ситуацію, йому ставало прикро від того, що доведеться повертатись до Ритки, а сюди прийде якийсь гість, що й зовсім псувало йому настрій.

Не вгледів, що вже дев’ята година. Мала захотіла спати. Пішли співати колискову разом з Мартою. Як колись. Арсен остаточно розумів чого хоче. Та чи простить йому Марта? І він вже знав, що винен. Винен у тому, що не сповна віддавав себе своїй родині. Родина була для нього, а не він для неї. Брав більше, ніж хотів віддати.

Потім на кухні він сказав Марті про все. Вона зрозуміла. Але оскільки була справжньою жінкою, то попросила трохи часу. І це було найкращим знаком для Арсена.

Сповідь мусульманки

„Все почалося з того, що я закохалася у невірного. Андрій не знав Аллаха (мир йому!). Я відчула тоді, що кохання не підвладне релігіям

Ми зустрілися у Німеччині. Я була на курсах. Андрій – на заробітках.

У своїх двадцять сім – я була цнотливою мусульманською дівчиною, поважала своїх батьків і збиралась колись одружитись з мусульманином. За мірками своєї країни я була вже геть стара, але з самого початку я орієнтувалася на навчання і кар’єру, тому мені було байдуже.

У розважальному комплексі я зустрілась з цим християнином і все моє життя полетіло шкереберть. Він зробив зауваження щодо мого надто закритого купальника, мовляв, таку красуню не можна розгледіти. Я, звичайно, вирізнялась серед напівголих дівчат. Я сприйняла це як образу і почала читати нотацію про права жінок. Слов’янин зрозумів, що ляпнув дурницю. Я зазбиралася звідти, водночас думала, що сюди більш ні ногою.

Взагалі, я дуже болісно сприймала суспільні проблемі ісламу. Я народилася і виросла в Іраці, в Багдаді. Після закінчення університету працювала у музеї, з експонатами, що присвячені цивілізації Межиріччя. Мій тато – Рашид – консервативно налаштований шиїт (таких у Європі називають релігійними фанатиками), завжди говорив мені про щастя, послане мені Аллахом, що я народилася мусульманкою. Я вірила йому, але завдяки моїм молодим літам вже встигла перейнятися і європейською культурою, що просочувалася у наш не вельми гостинний Ірак. Я ніколи не сміла перечити татові, але чогось в мені були лише мої власні переконання. Я за прогрес. Тому у питаннях релігії я була не така активна, а от суспільні проблеми мене переймали.

Та варто мені було опинитися у Німеччині, мені одразу стало щемко за весь мій мусульманський народ. Я відчувала себе одним в полі. Навіть хеджаб перестала одягати – хоча удома носила його завжди.

Християнин наздогнав мене у дверях комплексу. Своїми синіми очима зробив диво: я пробачила його за грубість. Я б ніколи не зробила такого в Багдаді, але тут, у Мюнхені я пішла з ним у кав’ярню, яку до того оминала десятими дорогами. Чомусь дуже спокійно почувалася з ним. Я розповіла Андрію про себе і навіть про те, що моє серце переповнює любов до Аллаха. Слов’янин не виказав ніякого подиву, але став спілкуватися зі мною обережніше.

Так минуло два місяці. Він навіть не дозволив собі торкнутися моєї руки за цей час. А я, проклята, вже нестримно кохала його. Сама собі не вірила, не впускала у свою свідомість почуття. Уже вкінці липня я почала його уникати – боялася наслідків. І чому я, дочка вірного Рашида, виявилася такою нестійкою?…

Одного вечора я прийшла до нього і зробила те, за що тато-мусульманин може вбити свою найулюбленішу доньку. Найжахливішим залишається такий момент: я розуміла, що чиню гріх, що моє сімейне майбутнє під загрозою і не могла зупинитись. Не могла…

Потім я зникала, знову з’являлась. Андрій переконував мене у тому, що ми можемо бути разом і він сам поговорить з родиною. Я чомусь повірила у диво. Але з родиною вирішила поговорити спершу сама.

В Багдаді рішуче налаштована побалакати з татом. Якось я запросила його сісти зі мною біля фонтану в саду і все розповіла. Я передбачала таку реакцію: ляпас і скупі чоловічі сльози. Так і сталося. Потім тато замкнувся у себе в кімнаті. Дива не відбулося і через годину наше подвір’я розірвав постріл. Він застрілився. Не витерпів приниження. Вирішив, що тут йому немає місця поряд з такими грішниками. Пішов до Аллаха, у якого вірив і любив більше, ніж свою родину. Моя ганьба обірвала його життя.

Після похорону, що пройшов, як у тумані я вперше тверезо задумалась: вбити себе тут, в Багдаді, чи в Німеччині, там, де втратила свою релігію і родину? Все-таки краще тут. Не треба буде платити за перевезення тіла.

І зараз я збираюся в подорож до Аллаха. Але чи простить Він мене? Бо я не впевнена, що покаялася. Я відчула щастя кохання. А не кожній мусульманській дівчині це дозволено. Але в мене немає шансу спокутувати свою вину інакше. Нехай простить мене Аллах й усі мусульмани. Але найбільше я прошу пробачення у коханого  Невірного. Я залишаю його.

Фуджайра”

Дванадцять коханок

Я – журналіст місцевого масштабу їхала у відрядження до Львова, заради нової імпрези, яка мала стати об’єктом мого сюжету. Виставлялися художні твори відомого і успішного художника Радомського. Я мусила брати у цього шанованого пана інтерв’ю.

Наша знімальна група їхала  у зеленому, вигорілому під сонцем Опелі, який пропах цигарками і ще бозна чим, бо він був пристанищем нашого оператора Артема, якому рідко вдавалося дістатися додому з безкінечних гульок. Голова мені боліла, бо я ледве не душилася від цього неприємного запаху змішаним з чоловічим потом. Я висовувала голову у вікно, але ту голову ледве не відривав вітер.

Раптом ми побачили на дорозі жінку, яка, мабуть, мала намір дістатись до Львова автостопом.

У нас в авто було місце, тому ми зупинились біля неї. Жінка була років двадцяти восьми, приємної зовнішності і пахла лісом, як пахнуть люди, що живуть у хатах, не відірваних від живої природи. Я запитала щось несуттєве, вона так само відповіла. Мовчанка здавалась мені  надто помітною, і я спробувала розрядити ситуацію легкою музикою. Але магнітола увімкнулась надто голосно. Жінка одразу різко закрила вуха, очі наповнились болем:

-Вимкніть, пані, прошу дуже. У мене хворі вуха і я не переношу такого сильного звуку.

Я вимкнула. Між собою ми почали спілкуватися  тихіше.

Пасажирка запитали про мету нашої поїздки до Львова. Ми розповіли, що їдемо на виставку робіт Радомського. Вона зреагувала лише легкою посмішкою. Нарешті ми приїхали. Виходячи, вона сказала: «До зустрічі, панове», і гримнула дверима доходного Опеля так, що ми всі голови повсовували у плечі.

Приїхали у Львів ми за півтори години до виставки. Я  люблю Львів:  його запах густої кави, кам’яні стіни і людей, які не розпливаються в лицемірній посмішці просто так, бо ж їхню щирість треба заслужити.

—   Уже біля зали, де мала проходити вищезгадана імпреза, я зустріла  Радомського і спробувала домовитись про  невеличке інтерв’ю. Він сказав, що часу зараз не має, може пізніше.

Свято починалося. Імпреза здавалася вершиною небанальности. Спочатку сам художник розповів про всі свої дванадцять картин, на яких зображено 12 коханок. Тільки не їх портрети, а асоціації, які вони породжували в Радомського. Серед них були і бочка з жіночими грудьми, і губи з родимкою, і рука з віолончеллю, і вагітна жінка (це колишня дружина, з якої у них хоч і не було дітей, та були дуже близькі і гарні стосунки. Вона знайшла собі бізнесмена і покинула бідаку, і ось, вона сьогодні тут у залі, вітайте), і містичні три шістки у вогні(шоста коханка була відьмою і хотіла причарувати Любомира. Але Радомський виявився спритним і «відмовив» вроки в іншої відьми). Найдивнішою мені здалася дванадцята — вушна раковина. Тут Радомський обійшовся без подробиць. Просто асоціація. Та видно було, що саме дванадцята ще й досі у серці цього чолов’яги.

Наступним етапом виставки став виступ ще одного відомого і модного львівського розбишаки-письменника-співака, який написав пісню про дванадцять коханок, дуже чуттєву і повільну. Деякі пари повільно заколихалися в танці. Трохи розслабившись, народ посунув до бару, де пригощалися горілкою, сухим Мартіні та коньяком. Для непитущих пропонували сік. Я трохи почастувавшись, вирішила нагадати Любомирові про себе, бо після цього свята він буде вкрай п’яний, і ми зможемо відзняти матеріал хіба для компромату на відомого художника.

— То як, пане Радомський, нам вдасться поговорити сьогодні?

Він глипнув на мене великими зеленими очима, щось промимрив про нахабних волиняк (дискримінація!) і сказав:

—  Питайте.

Я прикликала Артема, хутко причесалася, і розпочала.

Радомський вправно відповідав на питання, мило посміхався в камеру та раптом, коли відвів очі у натовп, його вираз різко змінився і виражав не то біль, не то розгубленість. Я оглянулась і побачила ту лісову мавку, яку ми підвозили до села дорогою сюди. Він рвонувся до неї. Я повільно пішла за ним.

— Маріє, ти тут? – сказав він їй з нотками поваги у голосі.

— Я ж мушу побачити твою картину про себе…

З цими словами вона підійшла до картини №12 і дивилася у неї прямим поглядом, не виражаючи абсолютно ніяких емоцій.

Не важко було здогадатись, що ця панна була коханкою Радомського, до якої він і тепер так трепетно ставився.

— Мені здавалося, що ти можеш вигадати щось краще. А цей некоректний натяк на мої хворі вуха…

—  Це  чутливо.

— Мені не подобається.

Я згадала, як вона зреагувала на музику в машині. Шкода людину.

— Я прийшла, щоб залишитись з тобою, — вона сказала це голосно, і всі пообертали голови у їх бік, — я пробачаю тебе.

Любомир вдавано посміхався, але було видно, що йому не приємно це обговорювати при всіх.

-Я повертаюсь за однієї умови. Ти вип’єш це, — вона взяла заготовлений келих, що стояв на найближчому столі.

— Це дикунство, тихо сказав Любомир, але взяв келих з червоною рідиною в руки.

А жінка голосно почала пояснювати усе людям.

— Радомський зрадив мене, коли малював свої дванадцятьох коханок. Його менеджер стала тринадцятою. А я мала бути останньою. Самець! Я ж його колись врятувала від відьми. Вляпається воно усюди, — вона з ніжністю поглянула на художника. Йому було вкрай незручно. В повітрі пахло скандалом. Але Радомський перехилив келих і урочисто виголосив:

— Тепер ми разом назавжди!

Все це було дивним. Але усі пішли до бару, тишком обговорюючи подію, свідками якої довелось стати. Любомир і Марія ходили за руки, з ніжністю дивлячись один на одного. За годину всі почали розходитись.

—    Вам сподобалась виставка, — я підійшла до нього, коли він сам сидів за столом у барі.

—   Непогано вийшло.

—   Для вас вона виявилася драматичною…

У бар зайшла Марія, підійшла до нашого столу. Радомський пошарудів по кишенях і дістав звідти п’ятсот гривень. Вручив гроші Марії.

— Звертайтесь ще, Любомире Орестовичу.

— Дякую, Машка, старалася.

Вона пішла, а моє обличчя виражало питання, на яке Любомир без сорому взявся відповідати:

— Артистка з театру. Зате тепер всі говоритимуть про мою виставку. Рекламний хід, розумієш?

— То нема дванадцяти коханок?

— У мене їх всього три було. Мистецтво сьогодні має бути скандальним, інакше ти нікому не цікавий. Ну, це, сонечко, не для камери.

Артем розчаровано пробурмотів щось про те, що він, дурний, повірив.

Мерзлота і чай з меліси

А йому вже й натякати про це не сміла. Сказав же ясно: друзі!

Та які ж, в чортової матері, друзі?! Хіба можна дружити чоловікові і жінці, різним істотам, різним тілам, різним свідомостям, які хочуть одне одного і тяжіють одне одного, як обважніле тіло. Розуміли це і Христя, і Сергій, але між ними стояло ТАБУ, яке при всьому бажанні не могли порушити обоє.

Все починалося ще з першої зустрічі. Сергій дивився просто в очі і навіть не здогадувався про силу своїх чар. Христя не відводила погляду просто з цікавості: що буде далі? А далі втонула у його звабливій містиці.

І як же боляче розуміти, що цю дурнувату роль Байдужої доведеться грати завжди. А він? Теж мені знайшовся чемний… Як хочеться торкнутися його.

І торкнулася. Одного разу прийшов мовчазний на її поріг і знову топив у своїх очах. У нього, бачте, проблеми з дружиною. Забігаючи на перед, я вам скажу, що і в Христі потім будуть проблеми з його дружиною, але про це в ту ніч ніхто не думав. Тоді вона дізналась, що секс на кордоні з моральним викликом. І в ньому перемагає жінка. Та чомусь їй хотілось йому програти.

Сергій пішов. На довго. Спочатку було порожньо. А згодом звиклося.. Ще через певний період часу (часовий простір дуже розмита штука, особливо в їхніх стосунках) з’явилась його дружина вже з обіцяними мною неприємностями для Христі.  Жіночі сварки, сльози і нерви зайняли зо два дні. Потім знову Він. Як в тумані зі своїми запізнілими вибаченнями. Знову стали «друзями». А Христя поклялася (і даремно) ніколи його більше не бачити. Та де там? Виявилося, що йому дуже зручно забувати про свої проблеми у Христининому двоспальному ліжку. Ох ця нестійка жіноча гордість! З якого піщаного замку тебе будовано? І яким легким дощиком тебе можна розмити! Христю все це руйнувало помалесеньку.

Розклад її свідомості продовжувався ще б довго. Та одного разу його озерні очі висохли, потемніли, наповнились нищівним гнівом, і до цього часу тепла рука вдарила її. Стало холодно. І навіть після його вибачень не могла зігрітися. Весь світ тепер сувора і холодна Північ.

В селі у її тітки все було одноманітним і спокійним. Пристрастями Христина уже була сита. Куски льоду в її душі розбивали зелені дерева і чай з мелісою. Згадувала пристрасне бажання, але від цього вся натягувалась, мов струна і швидко відкидала скрегочучий метал цього спогаду.

Ще цілих три місяці літа. І тут, у цьому тихому куточку вона зігріється, хоч би й самим теплом чаю з меліси.

До Че Гевари

 

 

 

 

 

Навколо зловживання
цим словом «революція»
Ти вистояв, вбиваючи 
Тотальну проституцію.

І так гемселить серце
Від книг твоїх і літер.
Мій Че, я за тобою
В вогонь, у дощ, у вітер.

Так шкода, що не стану
Найвірнішим солдатом.
Для цього я б курила 
І матюкалась матом.

Я б слухалась тебе, 
мій Че, моє ж ти ладо.
Так шкода, що життя
Твоє стрімке позаду.

Кеди (на замовлення)

Отже, як кажуть «телеп щастя в хату». У мене з’явилися кеди на довгоочікувану цілком заслужену зарплатню. Вони дещо різнуватого кольору – дефект при покупці. Але вони наймиліші в світі (у ці моменти, вони навіть миліші мені за мій уже згадуваний трактат). Я тоді аж сама собі кохана. І це почуття так гріє: понеділковий ранок був теплим і зручним – давно такого не було, якщо уточнить – то ніколи не було. Впевнена, що такі зміни помітні навколишнім. 
Мої кеди – геть не однакові – сміються мені, дивлячись знизу вгору. І я всміхаюсь у відповідь. Треба їх дуже любити, бо вони дарують позитивне чуття, дуже цінне для мене зараз.
«від чуття при сутності» — ну то так, «накатіла»=)

Реквієм не за померлим

Він помер. Сьогодні скінчилися його муки і муки його дружини, яку єдину не кривило від догляду за його згниваючим тілом. Він – її ладо – отак лежав уже місяць. Він помирав, мабуть, від «того». «Тим» — у цьому селі називають рак. Це така хвороба, яку не лікують, а просто віддаються на милість волі Божої. Бо всі ми там будемо.

Дуня – жінка з сивим волоссям. І воно у неї таке не просто від віку. Життя, прямо кажучи, солодким ніколи не було. І з щасливих моментів вона пам’ятає лише народження дітей – яких четверо. Біднота, сварки, п’яний чоловік, який лементує з будь-якого приводу. Так, цей В’ячеслав, що лежить зараз на покуті не був ніжним та чуйним чоловіком. Він різкий, агресивний, міг розпустити руки, — та, Боже збав, Дуня зараз намагалася про це не думати, адже про померлих погано не думають.

Славко був жорстоким. Він горлав на дітей, на внуків, на дружину. Отака у нього була манера поведінки. Та за тиждень до завершення земного життя він раптом почав усіх любити і вибачатися за скоєне. Стан напівсвідомости не давав сили на зрозумілі фрази, та «я любив», «пробачте», «так виходило» викликали сльози, все таки не чужа людина… Дуня зрозуміла, що кінець, коли Славко почав говорити про те, що якісь чоловіки у кімнаті, що його кличуть, та він так просто не здасться, він не піде. Один з них приліг на ліжко до хворого. Славко його проганяв… Дуні було страшно від таких розмов у мареннях, та що мала робити…

Вона знала, що перед самою смертю чоловік прийде до тями, адже Бог дає силу для прощання з рідними. У цей момент вона була на городі, коли почула, що Славко якось гнівно кличе її:

— Ну скільки можна кричати? Де ти лазиш? Швидко їди до мене, — лава нецензурщини обвалилася на її голову. Лиш гірко всміхнулася, і подумала, що це і є той момент прощання, момент, коли ладо прийшов до тями.

Зараз він лежить так спокійно і тихо, змучене лице від життя у криках та агресії. Вона хотіла його любити, та він не дозволяв. Холодна сльоза покотилася з кута ока до потрісканих губів. На старому лиці у зморшках ледве зрушилось кілька м’язів – Дуня плакала. Бо занадто жалобних пісень співають «пєвчі»…

Arabeski. Ниття.

Ось уже який день корчить від болю і незрозумілого стану підвішеності. Знаю, що сама себе на таке налаштовую, та нема ради!

Усі стали проти мене. Чи себто я стала в опозицію, бо якось гостро відчула,що миритися з усім, що має позначку «напів» не збираюсь… Напівлюбов, напіврадість-від-роботи, напів-сім’я, напів-гарна, напів-друзі. Все не на 100%. А хочеться ж. Деякі люди можуть віддаватися сповна усім емоціям. Дружать, люблять, піклуються. Чи може справа у мені? Я не дозволяю цього робити.

Неабияк яскраво відчула самотність. Є люди, яким я не байдужа, та у мене якась дурнувата завищена планка. Це не пусті амбіції. Та я пустилася берегу, і останнм часом пропускала в своє серце й оточення всіх, і так з’явилася маса отих «напів». Треба терміново включати фільтр, який просіював би  тільки варте.

Такий стан супрврджується болями в шлунку (і хто сказав, що емоції не фізичні?), відсутністю апетиту, схильністю до ридання від почутої пісні (виринають спогади), тупим лежанням і спогладанням стелі, злістю на батьків (за втрачені можливості), злістю на друзів, злістю на любов (справжньої так і нема). Ось такі голі, здатні сприйняти будь який емоційний порух, нерви.

У жінок всі ці процеси набагато складніші. Вони страждають вивершено — до кінця і глибинно (блін, чомусь слово «глибинно» асоціюється у мене з фразою «глибокий мінет») а потім так само щиро і з насолодою беруться за споруджування власної радости. Якщо це просто затишшя перед бурею, то я погоджуюсь ще понити день-два.

Правда це ж не кінець?

Вже зо два дні хочу, наче з хреста знаята. Мало того, що мені геть не пишеться. Це все Хем.

Якось раптово я відчула, що ми стоїмо на місці. Чогось з’явилася незрозуміла образа на нього.  Я завжди його підтримую, вислуховую, втішаю. Він це цінує, радіє. Та зараз, коли я чекала цього від нього — він зайнятий своїми справами. таке враження, що він і не помічає того, що я не така, як завжди. І в мені зникло бажання ділитись з ним чимось. Він каже, що не розуміє, що відбувається. Але я ж пояснювала. А він просто пустив повз вуха, повз себе, не віддав ніяких емоцій.

І ось вже сьогодні я відчуваю, що в мені зникає бажання з ним говорити взагалі. Він мені навіть не сниться. А бачити його уві сні для мене було принципово важливо.

Він і надалі посміхається, розповідає смішні історії. А мені чомусь не цікаво.

Може, це якась корислива сволота у мені завелась: віддай мені те, що я тобі даю. Але це ж нормально хотіти віддачі, правда? Я не можу сказати, що це гра в одні ворота, бо бачу його почуття. Але мені бракує глибинності розуміння, коли люди відчувають емоційні зміни один в одному. Я ж його відчуваю. То що боронить йому повідчувати мене? Він же не звичайний чоловік. У нього абсолютно творче світосприйняття. І, здавалося б, не мало б виникати труднощів з такими простими речами, як трохи підбадьорити мене…

З’являються думки про те, а шо я робитиму без нього? Певне, перші три тижні, час за який зникне звичка, мене поламає з болю. Далі я почну розлюблювати. Далі жити для себе. Ще через трохи прагнути кохання. Нового та іншого. Все просто. Та Він той, хто раніше чудово мене втішав.

Зараз стан абсолютного пофігізму. Я не нариваюсь на глибоке спілкування з ним (ініціатива можлива тільки від мене). Хочеться подивитися на його вчинки. Що робитиме він?