Міф про жіночу вірність

Дивна штука, ще 5-8 років тому у всіх жіночих журналах (та й чоловічих) мололося про те, які чоловіки невірні сволоти. Зараз «власть меняется» и про вірність (чи то пак її відсутність)  стали говорити, як і належить, в жіночому роді. Чоловіки так і залишилися, ясне діло, невірними сволотами… Але жінки розпочали помсту))

Чому жінки не можуть бути вірними? Вірніше не так: чому жінки не хочуть бути вірними? Адже багато з нас досить часто уявляє себе з іншими хлопцями, сміливіша частина дівчат іде до кінця, як висловлюється мій колега «веде багатовекторну політику»… Невже це означає тільки те, що «все мы бабы – стервы»? … Думаю, все таки, це вина чоловіків (хе-хе, я не могла приписати цього гріха жінкам)))

В одному чоловікові ніколи не поєднається те, чого потребує дівчина. Якщо легінь гарний, розумний, то бідний. Якщо багатий і розумний – то страшний, як атомна війна. Якщо гарний і багатий, — то бандит. А якщо гарний, багатий і розумний, то зайнятий…

Жіноча зрада – це ніщо інше, як прагнення скласти пазла з кількох чоловіків в одного ідеального. Або (геть просте пояснення) – чоловікові, який поруч, просто не хочеться бути вірною. Не заслужив.

Не все так безнадійно. Адже є такі представники сильної статі, які володіють мистецтвом тримати у напруженні свою гьорл-френд, а нам, бабам, тільки й хочеться загадок та неприступності. Ото, допоки триватимуть загадки, до тієї пори дівчата їх розбиратимуть, вводитимуть ясність, не матимуть часу на відповіді гарячим поглядам чоловіків навколо.

P.S. не мала наміру образити ані хлопців, ані дівчат. Думки ці абсолютно суб’єктивні.
P.P.S. автор знаходиться у стадії цілковитої закоханості. А текст писався задовго до такої душевної ідилії.

Чи повинна я навчитись готувати? фак оооф

Сталий стереотип про те, що жінка повинна вміти готувати їжу настільки в’ївся в голову масам, що коли я чистосердечно зізнаюсь «Я не вмію готувати», то реакція часом геть нафіг дратує: «Ти ж дівчинааа!», «А тебе мама не навчила?», «А як ти чоловіка годуватимеш?». Словом, я маю заготовлені відповіді на всі оці риторичні питання-висловлення, та зараз я вже, як то кажуть «забила болт», і навіть і не прагну довести свою думку.
Я злегка лукавлю. Я хочу прояснити свою позицію щодо цього, але 1 раз і у письмовій формі, а потім тільки роздаватиму роздрукований текст на папірчиках усім «турбувальникам» мого спокою 🙂


*** Так, я дівчина. Але крім того, що дівчина, ще й соціальна одиниця. З власними потребами і бажаннями. Оскільки, дякувати Богу, моє Его не сліпе і не глухе, а цілком здатне до повноцінних волевиявлень, то тут все просто: кулінарія мене просто не цікавить. Це не моє хоббі. Вона не стоїть для мене на рівні з літературою, журналістикою, катанням на конях, спогляданням моря, поцілунками з коханим, ходінням на концерти і т.д. Себто, я не можу займатися кулінарією з таким натхненням, як займаюся отими вищевказаними речами. То навіщо продукувати сурогат? Нащо мушу робити те, чого не вмію і не прагну вміти?
Нехай цим займаються люди, які кохаються у спеціях, у поєднаннях смаків та ароматів, у перегляданні кулінарних шоу. Адже кожному своє, — досить проста істина.

*** І мама чесно та завзято намагалася мене вчити варити борщі, ліпити вареники, крутити голубці та ін. Більше того, я справді знаю як це робити і при крайній потребі, здихаючи з голоду, я все таки могла б утнути якусь їстівну штуку. Та задоволення від процесу, «штуки заради штуки» (за Франком) не відбудеться точно.

*** Щодо годування власного чоловіка, до серця чийого шлях начебто через шлунок (бууе, суціальна фізіологія), то… То я знайду чим зайняти свого чоловіка, допоки їжу готуватиме кухар або мама (його чи моя). Ще в «ідеальнішому ідеалі» — чоловік годуватиме себе і мене, бо любить стирчати на кухні. 

На все можна знайти пояснення. Та вела я цю розмову до такої сили: займатися варто тим, чим хочеться і тільки тоді, ОТЕ заняття вдаватиметься.

Сьогодні має значення

Без високої мети просто скажу, що вечір вдався. Завдяки кільком дрібницям, які склали мозаїку отакого настрою.

1. По поверненню з роботи, удома я надибала  звичайний конвертик, з кодом країни мого коханого. Лист власною рукою? Там просто написано, що він поцілував цей папір у ЦЕ місце (позначив куди), просить, аби я поцілувала туди ж. Отакий ось поцілунок відбувся :))))

2. Моя вечірня кава не збігла, а зварилася досить таки пристойно.

3. Я закінчила читати Іваничука «Вода з каменю» (і то все під оту мою фірмову ірландську каву) — гарна, вишукана мова в літературі — це вже рідкісне явище. Ось я й посмакувала ним.

4. Один залицяльник запросив на каву, я то відмовила, та жіноче «я» потішено і цього настрою вже зась зіпсувати.

5. Зазвонила моя тітка (з циганського боку) Ярина, і розповіла мені сьогоднішній її розклад карт: мене чекає визнання.  Причому тоді, як тільки но я залишу свою теперішню «мирську» роботу. Та з задоволенням зроблю це вже за 2 тижні…

6. Розвинула гарну думку у своєму ессеї. Дуже сподобався мені отой «заворот» про «сині від морального сексу душі»

Цигансько-рокерський настрій.

Пісня  Dosli smo do kraja puta сербської групи Pero Defformero полонила мене ще зранку. Такий драйвовий цигансько-рокерський настрій так і не минувся, тому я вирішила, що певне ця симпатія не на одну ніч.

 

Хіба я МУШУ?

Якось я не втрималася, і все таки спробувала скоротити дистанцію (прагнення вляпатися у мене, напевно, на генетичному рівні закладено).

Колючішої дівчини я ще не бачила. Лід розтопити не вдалося навіть посмішками, запрошеннями на чай…
Одного разу я побачила її на околиці міста, вона йшла під руку з чоловіком хворим синдромом Дауна. Вона побачила мене теж. І знітилася. Я просто привіталася, і вже розуміла, що вона таки розповість щось мені.
І справді. В понеділок вона написала мені в «аську», що це її брат, вона з ним бачиться досить рідко, бо він живе в спеціальному інтернаті. У неї нема радостей в житті, — з її слів. Вона самотня і її це влаштовує. Вона писала цю думку кілька разів, я зробила висновок, що не радіє вона своїй самотності.
Вона мала мушлю, яка їй надавала певної захищеності.

«Я не буду їй найкращою подругою. Навіть просто подругою я не буду» — я собі повторювала це, бо бачила, що вона починає атакувати мене меседжами в інтернеті. Вона закрита і я не та, яка розбиває людські мушлі.Вона хоче спілкування, і випалила мені одного разу: «Хіба ти не знаєш, що мусиш нести відповідальність за ту, котру приручила?»

Мораль сєй басні такова: від великого почуття блага до людства я дуже швидко опиняюся на протилежному боці. Уникаю зараз її. Не хочу відчувати відповідальність за те, що намагалася з нею поговорити.
Я занадто черства, напевне. Або люди навколо занадто слабкі. І я (фак!) переконуюсь у тому, що не для дружби я ліплена.

Ніжність трапляється

Я, здається, трохи недооцінювала роль текстових повідомлень між коханими людьми. Або просто лінувалася підбирати слова на познаку своїх почуттів, або, може, боялася, аби слова не розмили щемного трему того, про що уголос навіть не говориться. Та Хем став набагато уважніший та чуттєвіший, аніж будь коли був. Після того, як він поїхав, не минуло й дня без теплого зізнавання у коханні і кожного разу іншого. І це настільки не схоже на нього, шо я спочатку дуже обережно намагалася рознюхати до чого б це.

Але все просто: він визначився. І дуже просто тепер стає жити, коли ти знаєш, шо попереду happiness. Зрозуміло, що траплятимуться проблемки, та вони настільки нікчемні проти нас…

 

make me warm. my everything.

P.S. Я забула вдома свого ділового  записника, тому робочий день практично не вдався. Чудовенько. Зате вдалося відписати усім тим, кому давно збиралася, планую пошукати  зрештою нову зачіску для себе.

Люблю драми

Життєві драми, я маю на увазі. Це несвідома пристрасть до ускладнення, до ниття як все не айс. Саму вивертало часом від того, що учверю щось заради отої палітри почуттів. І тішу себе тим, що я    с х и л ь н а переживати такі глибокі моменти.

З іншого боку,  якось втомлено почувалася після того, як все втрясалось. Нічого не приносило радости і я поринала у нову авантюру.

І ще один моментик: для тих шквалів мала собі певне коло людей і випробовувала їх (і себе) на міцність нервів (ще раз соррі, любі мої).

Пора дорослішати (сказала розлучена тьотка у своїх 24 :)))

P.S. Боже борони когось подумати, що то я нарікаю. То я так тішусь сама собою.