Мусульмани

З запізненям  наважилася до написаня теми, яка вимагає ох якої політкоректності та релігійної терпимості. Мені то не трудно, бо я людина всі-релігії-поважаюча.  Та, певне, знайдуться такі, які казатимуть «чого ото лізти у цю тему?». Зразу ж відповім: в тему лізу не задля розставляння усіх крапок над «і» у стосунках християнів та мусульманів, взагалі цього не торкатимуся, а задля можливості дати зрозуміти деякі царини іншим. Я не претендую на знаня всезнайки та миротворця, Боже борони.

Начньом-с.

Всі в курсі, що віруючі люди  бувають різними. Не візьмуся розбиратися зараз у всіх течіях мусульманства чи християнства, я про те, що бувають релігійні фанатики, бувають глибоко віруючі, бувють щиро-світло-віруючі, бувають такі, які релігію змішують з політикою, від чого перша страждає.  То не остаточна класифікація та й не класифікація зовсім.

Серед мусульманів глибоко віруючих набагато більше, аніж серед християнів. І тому купа причин, наприклад хоча б така, що в кількісному відношення мусульманів більше, аніж християнів.

Карочє, бліже к тємє.

Люди приходять в іслам не випадково. Так не буває. Вони зважено хочуть наблизитися до Бога і це їх право. Кажуть, найчастіше, коли людина змінює релігію, вона змінює її на мусульманство.

Ще одна особливість ісламу в тому, що там крутий приміс традицій: родино-побутових, правових, громадянських. Сьогодні часом тяжко розрізнити де релігія де традиція і чи є якесь пояснення  потрібної теми в Корані, чи нема, —  зрештою,  тлумаченя Корану ох яке різне. До таких тем відносяться чоловіче «обрізання» та жіноче «вирізаня»; про винищування усіх «невірних» на землі, про т.зв. «священу війну» і т.д.

Серед мусульманів маю друзів. З деякими з них тему релігії ніколи не чіпали, вони відносяться до того ревно. З деякими відкрито говорили про плюси та мінуси релігійності.

Тут, в Туреччині, картина досить інтересна.

 

Жінки-мусульманки, або як себе поводити «правильно»

 На Заході Туреччини, де я живу, покритих жінок мало, біля мечеті нема стовпотворія народу. Дівулі ходять у геть «западеньському» одязі не стримуючи себе в голосному сміхові і не відмовляючи у макіяжеві. Є, ясний пень, геть скромні. Збереглися основні мусульманські устої щодо батьків: їх поважають. Бережуть і т.д. Тут усе перейшло на рівеь традицій і життєвого закону, мало хто вбачає у всьому цьому релігію.

Недавно довелося мені побувати як то кажуть у «крайній» Туреччині, на Сході. Де і покриті, і в довгому, і намаз, як положено, 5 разів у день. У мене наперед позабирали «розпутний» одяг і декоративну косметику, провели майстер клас по цілуваню рук і прикладання потім їх до лоба (до цього часу я то робила не так) і різкому вкляканню при з’яві старшого в порозі. Сидіти я мала тіко з рівною спиною, задницю не виставляти і не вип’ячувати, зуби дарма не скалити і т.д.

«Па жизні» все було набагато легше, бо й на Сході люди живуть і сміються. Просто при всьому тому, що люди там ще більш гостинніші ніж на Заході (я думала, шо вже куда далі), вони закритіші у своєму світі. Ніхто з них не говорив про проблеми чи труднощі (наскільки я поняв з своїми «глибочайшими» знаннями мови турецької) – хоча вони у їх певно таки є. Ніхто не заводив дурнуватих розмов і не бовкав пліток, — просто я для них хай яка вже хороша гостя, та все одно чужа чужаниця і при мені вони не відкрилися б ні на кварточку…

Закриті жінки хочуть бути закритими. І якшо Ви бачите жінку з покритою головою, повірте, то не чоловік заставив, а жінка сама так хоче (у більшості випадків). До цього бажаня її штовхають традиції та особисті релігійні переконання. Жінки возмущаються і піднімають брови, коли чують про претензії, мовляв, ми країна демократична, вже познімайте ті платки нарешті. Ан-ні! Вони не хочуть втрачати своє особливе обличчя, і в цьому теж їх право, здобуте і набуте віками.

Коли я побачила як багато часу вони проводять дома і займаються  домашніми справами/дітьми/чоловіками – я афігєла. Коли скажу, шо є такі, які працюють – лоханусь. Бо працює більшість. Є такі, які працюють вдома. Бо вони так хочуть. Бо так хочуть їх чоловіки. Бо так робили їхні мами.

Такі жінки героїні, скажу я вам. І не манджу зараз, а правду кажу. Вони вже зранку починають працювати: застеляють ліжка не так як я  — скрутила і сховала, вони перетрясають усю постіль, вибивають у садах/на балконах; вони начищають посуд до блиску і полощуть стакани для чаю у ростворі яблочного оцту, шоб блищали; вбивають мікроби у ваннах-раковинах-на плитці покруче любого «рейда», своїми, їм відомими і перевіреними способами. Готують смачно  і багато і не ниють, як нєкатариє «кухня це не моє».

Найдивовижніше те, що вони взагалі не ниють. Кайфують від того, шо хайзяйки і у них є родини; що вони мають чоловіків і можуть за ними доглядати: підносити, забирати, подавати, догождати… Словом, то вам не з качалкою на порозі стрічать і кричати «гроші получив?».

То я все узагальнюю, але таку картину я побачила і розумію шо всюди різні люди, але тут більшість отаких.

Чоловіки мусульмани, або грозність понад усе 

Про чоловіків мусульманів теж є що сказать. У кожному з них явно чи приховано живе тиран та деспот, різної величини. У деяких деспотяра не проявляється зовсім, бо затюканий любов’ю. У більшості випадках – прояляється у певних ситуаціях.

Релігійні чоловіки – тверді як кремінь. У них переконання і проти них не попре жоден довід. Як правило, переконання дістаються у спадок – так заповідав Аллах, прадід та дід. Вони вимагають релігійності від своєї сім’ї, але не наказують відкрито, а переконують. І що цікаво, слухаючи таких доморощених богословів – віриш їм. Вогні в очах – нормальні такі світила.

Є такі, які думають, шо жінку треба виховувати, і прикластися чимось тяжким не гріх і почухати кулаком по спині – тєма абична. І сором тим, хто в таких діях прикривається Аллахом,  — бо нема такого в Корані. Як нема і зневажати жінку; ображати інші релігії…

Гуртом мусульмани – сила. Їх багато, вони вперті і перекнані в своїй правоті. У них своя правда і ніхто не має право втручатися туди, де їм нічого не зрозуміло. В ісламові НЕмусульманин не розбереться без 100 грам допомоги. Вони не лізтимуть першими на рожон, якшо їх не чіпати, за винятком угрупувань а-ля Алькаїди, про яку говорити не беруся, але не вважаю таких віруючими, не всіх дурних війна побила, як то кажуть.

***

Сиділи на пляжі з Хемом недалеко гуркотіли жінки, не ховалися і не никалися в своїх закритих убраннях. Одна почала поспіхом витирати очі і все ясніше щось говорити. Я зрозуміла, що вона ображена і звіряється  подругам про щось… «Певно чоловік недобрий, скатіна така. Скіко вже жінок ображати мона?», — думалось мені. Та Хем переклав, мовлялв, один турист, що живе у їхньому будинку сказав шо ніякого Аллаха нема, а вона йому доказувала, а він всьоравно не вірив… От їй терпець урвався доказувати, вона й плаче тепер. Не виє і не гуде, а просто витирає сльози, бо їй забракло доказів для невіруючого.

Отакі вони віддані в своїй справжній і чистій любові, а в любові я ніколи зроду віку нічого поганого не бачила.

Ельчін Сафарлі Солодка сіль Босфора

Чим далі читаю цього автора, тим більше мені здається шо то Даніелла Стіл у штанях. А як ви вже знаєте, Даніеллу Стілл я не лю.

Кількома місяцями раніше я писала пост-оду Ельчінові, бо мені невіда як сподобалась його книжка «Туда без обратно» (не виходить якось мені перекласти «туди без назаду»). Місцями подобається його манера написаня . Бо іншими місцями сльози-соплі, від яких знудить і кота. Словом, я не люблю цього автора більше, ніж люблю. І там де все таки люблю – то люблю якісним почуттям літературного критика (звєзда ва лбу у мене, вам не кажиця?)

Про роман. Сюжет, скажу я вам, всьо таки є. Бо колись я наткнулася на думку, що нема тут сюжету. Не знаю який сліпака таке написав, але сюжет є і легкопомітний.

Часом, читаючи, позіхала з нудьги. Часом читала з викаряченими очима – бо було цікаво. І легко.

Часом вловлювала фальш, ну знаєте ту, коли люди хочуть здаватися близькими товаришами і пишуть геть відверті речі і не зовсім вони відвертими виходять, а трохи загальними і тому почуття відвертости зникає так і не розцвівши. Почитати того Сафарлі, можна подумати шо всі його люблять і всі з ним дружать, — це як мінімум не скромно, але хто в наш час піклується про скромність, скажіте мені, ну тоді, для годицця приправив би то якоюсь перчинкой…

Перчинка таки є. От наприклад в романі йдеться і про кохану Ельчіна – Зейнеп. Плавненько так розповідає про всі прєлєсті їхньої любови, про те які вони достобіса близькі, і тут, — тиць мій Гриць, — невеличка історійка гріховного коротенького коханнячка. З легким нальотом подробиць… І з наступного абзацу знов Зейнеп. І шо це? Старий прийом, як світ старий. Провокацією зветься. Розкусили ми тебе, азербайжанський легіню, хе-хе?

Якщо трохи серйозно, то такі книжки я називаю «про лайф стайл», такі твори не потребують чіткої лінії сюжету, їм не тра мати вимальовану ієрархію образів ще й зовнішні та внутрішні конфлікти. Бо люди й так тащаться від підглядання в чуже життя. Я теж тащилася, по-своєму смакувала твір, який виданий, а отже, не таке вже й лайно. А навіть навпаки – непоганий продукт.

Эльчин Сафарли, Сафарли Эльчин, Мне тебя обещали, Я вернусь, Сладкая соль Босфора, Эльчин Сафарли цитаты

В сумці презерватив

Я сумна, бо почуття не можуть бути ніжно-трепетними вічно. І це дратує. Навіщо шось починати і наперід знати, що тому настане кінець? Розумію,  — філософщина: Навіщо митись, якшо забруднитися, навіщо народжувати, якщо твоя дитина всеодно колись помре?

У перші дні прибирав волосся з очей, видно, — сумував без мене. А зараз допер, що нікуди я не подінуся. Буду поруч, багато часу попереду і невміло використовує той час.

А ще я нестерпна. Навіть сама для себе. Можна рЕхнутися від того, що я ревную. А то ше ж не показую на люди того всього, а все в собі. Обставини склалися так, що я мушу багато мовчати і не особливо слухати: всеодно ні бельмеса в тій турецькій… І ось багато часу на роздуми. На накручуваня самої себе. На питання-відповіді які ще виникали колись… Словом, знаєте, як ото домогосподарки накручують себе, допоки чоловіки на роботі? А у мене Він під носом, просто я не розумію, чого він сміється, з ким він говорить по телефону?? З ким домовився про зустріч і чому я часом знаходжу дивні речі?

Я живу з людиною,  у якого в сумці знайшла «Дюрекс кволіті». На пряме питаня «Навіщо тобі в сумці презерватив?» почула таке «Це старе. Ще до тебе він там лежав, можеш викинути».

 —  Не збираюсь нічого викидати. Логіка така: якщо я ношу ніж у торбі – я хочу когось убити, або ж захиститися. Якщо я ношу цеглу – хочу побудувати будинок…

 — Я розумію про що ти… Це направду старе. Довіряй мені.

 — Якщо ти знайдеш у мене в сумці щось подібне?

 —  Я тобі вірю.

Отак поговорили. Амаааан, або я тупа і втюряна, або він колекціонер антикваріату. Прєзік дійсний до 2009 року…

маю вражень повні штани

Від прочитаної Ґретковської маю вражень повні штани. Думала і сьогодні про ту книжку. І радила Хемові її читати теж. Бо то про таких людей  як ми. Дурна геть буду, якшо скажу, шо книжка начебто з мене писана (от і хто я після цього?), та думаю кожна баба, що мала сміливість і наглість зайти за рамки нормальності соціальних уявлень відчуває себе героїнею «Європейки».

Відбулися за*оби

Можна було б все звернути на жіночу фізіологію. Та я ж розумію, шо нема причини. Справа в мені. В тому шо я таки життєвий йолоп.

Сподіваюсь, чоловік мого життя витримає таке іспитаніє, як мій дурний настрій.