Ульяненку! Куди ж ти?

Плакала від неспроможності щось зробити. Йдуть з життя літератори, які могли ще багато чого зробити в літературі.
Ульяненко ставив раком усі класичні літературні забобони. Він робив свою класику. Є підозри, що його вбили. Тоді хай цей світ йде під три чорти…. не дадуть розвинутися нам убивці.
Земля Йому пухом.

Варто мені тільки вийти заміж

Варто мені тільки вийти заміж, як на горизонті з’являєтьcя хтось «анвілівибл», неймовірно гарний і такий, що примушує задуматися над змістом усіх твоїх стосунків. І то хтось такий тимчасово-невловимий, що стає щемко шкода, що ЙОГО не було раніше в твоєму житті.

Перше. Він такий гарний, що спочатку я не вірила, що він живий і справжній. Геть нафіг усі стереотипи і намагання описати його. При будь якому поясненні його зовнішности він стане справжнім. А мені цього не треба. Мені треба ВІН отакий, шоб потім з нього писати свої найкрутіші описи чоловіків, які ніколи не залишаються поруч.

Друге. Харизма ллється з його погляду і сочиться вздовж його довгого волосся, густо заливає східні скули і повільною лавиною сповзає по його стрункому чоловічому тілу. З нього треба робити скульптуру.

Третє. Нічого нас не пов’язує, окрім поглядів і його намагння щось мені сказати «на мігах». Це Туреччина, друзі мої, і тут отак просто виховані хлопці не підходять до таких манірних дівиць. На оці східні закони він і так зайшов занадто далеко з тим зирканням постійним.

Четверте. Він поїде, бо має ж його робота чи то канікули закінчитись. Я так і не знатиму його імені, чим він дише, і що він хотів мені сказати.

Шрами на долоні

«… Я маю багато шрамів на лівій долоні. Моя роботачистити фрукти і продавати свіжовижаті соки. Часом ранюсь.

Я бідний писака. Скидаюсь сам собі на покійного Буковскі — гульки, алкоголь, трава, безпутні жінки, часом путні, і писанина. Сподіваюсь до мене теж колись прийде визнаня і багато грошей.

А поки я чищу фрукти. Працюю з дванадцяти ранку до третьої ночі у пляжній зоні на одному з курортів.

Життя проходить повз мене.

Я і мій партнер не можемо визначитись щодо ціни на сік «мікс». Часом продаємо за 5 лір, часом за 3. Чого так? Коли я продаю сік і повз мене проходить гарна дівчина я ще гостріше відчуваю, що життя минає, запах її парфумів лише лоскоче мої рецептори а вдихатиме аромат її розпашілого на сонці тіла, інший. Тоді ціна підскакує, а настрій падає. Зараз підійшла така краля, шо, здається, я просто залишу ці кляті тридовбані соки і піду за нею. Нехай ї*еться хтось інший з цими фруктами. Життя коротке.

 Імпульс відступає.

Нікуди я не іду. Обов’язок. Всеодно не полишаю надії залишити цій дівчині, яка піде, і більше ніколи не з’явиться, щось від себе. На згадку. На відчуття моєї присутності. Тихо і непомітно для її очей трохи надрізую свою ліву долоню. Кілька крапель крові паде у свіжий і холодний сік з яблука, апельсину та моркви…» 1

                         1 Орчун Козал /Orçun Kozal/ 

 Цей чувак дуже талановитий. Ще й друг мені. Його писаня часом мене так шокують (у доброму розумінні), шо нема сили дочекатися,поки я досконало вивчу мову і перекладу його по-людськи. Тому забігаю попередбатька в пекло, я все таки подаю зміст його новели у вільному переспіві,переказі чи ще у чомусь там вільному.

Як я пішла заміж

Все таки я пішла заміж. За мною ж оспіваного Хема, Ку і Курті. За курда, за любителя мультяшної Клементіни, за пошановувача хорошого кіно, за занадто чесного хлопця, від чесності якого часом зводить скули… За терпкого і справжнього, за того, хто доводить, а не меле язиком…

Епіграф: Коли дівка файна, вийти заміж мусить.

Українська народна пісня

Дівич вечір. 11.06.2010.

Передвесільного вечора я чекала більше, ніж весілля. Бо на той день мені обіцяна свобода дії, гульки в колі дівчат, чого я не мала добрячих три місяці.

Почали ми  ше за дня. Здибалися три дівчини, шоб доробити мій весільний образ.

«Гвоздьом» мого вбраня була фата. Вона народилася в уяві моєї турецької дружки, імітатора «справжньої баби» у Дідімі. Коли ми її почали робити, вона набула трохи іншого образу, створювалася одразу в двох уявах, обросла деталями з голів двох чокнутих дівок, і, як результат, стала ще більш крутішою. Поясню: моя фата, чи «вельон», як кажуть у мене на Волині, була короткою з блакитним бантом збоку («чортій шо і з боку бантік»). Скидалася на бутафорію драматичного театру, була міксом образу наречених фільмів Кустуріци і навіяна вже нашим, українським образом Проні Прокопівни з «За двома зайцями». Робилася вона під пісні Квітки Цісик і під пиття українськї горілки, шо я припасла ще з приїзду для дівич-вечора перед весллям.

Потім ми з тою самою мадам, представлю її – Пелін, і ще з одною навіженою дитячою лікаркою, Фулією, пішли у клЮб. Гоцали вже напідпитку. Дівки мене штурхали до якихось хлопців, але не хотілося брати гріха на душу, я встояла і не начверила нічого страшного перед «поєднанням двох сердець».

Спати додому я приперлася о 4-й. Хем троха здивований запитав:

—        Ти в курсі шо нам завтра в белідіє, одружуватися?

—        Евет, — прорипіла я, намагаючись демонструвати свої знання турецької.

—        А ти не хочеш виспатися і виглядати гарно?

Я моргнула йому. Тіпа, спокуха, чувак, поженимся, не сци. І вснула.

Той день. 12,06,2010, Моє весілля.

Прокинулася в 11 годин. Голова, як баняк. Поїхали купляти мені весільне взуття. Бо якось зовсім раптово я вирішила одружуватися у білому весільному платті. Хемові захотілося шоб було як в людей. А мені шо тяжко плаття вдягти??

Я ше з півгодини сиділа в кафе, шоб прийти до тями, як не крути – дівич вечір вдався. Купили мені шузи без всяких там підборів – ше не хватало шоб українська нєвєста навернулася писком в асфальт… Потім з Пелін, яка, скатіна така, спала по цю пору, посунули до сальону краси. Якісь не врочисті ми там були. Просили кави. І ще кави.

Очі, зрештою, роззулися і ми вже були трохи рухливіші. Я вирішила не будувати на голові хати чи гнізда, була причесана акуратно, без пафосу, шоб потім було не встидно дивитися на ті чудові високі причьоскі (не забувайте, я дама з опитом вже, і знаю як то спостерігати експеременти на голові, коли  до загсу залишається година).  Вдома я, зірка дня, малювала писки Пелін і Фулії, вже згаданих дівиць. А потім вже малювала себе.

Ку мого я вбрала у тон собі – блакитну сорочку і світлі штані, він, зрештою, завжди має гарний вигляд, чи то сросоня чи то ще з чого – дякувати Богу, має ту природню чоловічу харизму, яка робить чоловіка тим гарнішим, чим він непобритіший. Так шо панькатися з женіхом довго не довелося.

Запізнюємося. Спинилися з Ку в порозі. Каже мені:

—        Махнем по мартіні?

—        А давай-но.

Отже ми і наші свідки бахнули по стаканові і погнали в машину. Виявляється машину теж прибрали. Хто і де я вже дізналася згодом, але було приємно, бо якось все складалося: і плаття, і букет, і машина, ще й сигналили на всю вулицю.

Сусідські діти бігли за кортежом, репетували вітальнщину,  а мені, як останній сентиментальній худобині, згадалася Україна, мама і тато, мої племіннички два, яких мені тут не вистачає, систренція моя кохана, мої дівчатка, яких я прагла запросити на це весілля, але не змогла, бо вирішилося воно за три дні а на четвертий ми побралися… Словом,  мартіні моє полилося очами. Дякувати Богу, макіяжу не попсувало, вчасно я спинилася…

Перед белєдіє (по нашому загс) я стала, як вкопана. Попросила цибака і відійшла, сіла на лавку. Мені хотілося зрозуміти, чи відчуваю всю серйозність моменту? Чи чесно я хочу цього Хема, складного і непоправного? Чи не повториться щось, шо вже було? Чи боюся я? Ще затяжка… Мати рідна, Цитрино, тобі хоч колись буває страшно? Певно  так, але не зараз. От не страшно, хоть ти трісни. Підняла ту голову з фатою, побачила Хема, теж курив, дивився на мене, певне, думав те саме.

—        Ідем, — питаю.

—        Ходи, — каже мені.

Побралися за руки, тай пішли поперед наших нечислених гостей.

Друзі мого кавалєра

Вічно банальна тема і колись я думала, що я вище отих дівочих ревнувальних заморок до всюдисущих викрадачів нашого часу (для мене) і любих, цікавих, потрібних людей (для нього).

Тут в Туреччині чоловіча дружба найсправжніша, відверта і т.д. В Україні я бачила як часто сплутують дружбу з «випити разом». Хоча безумовно, в Україні чоловіки теж вміють дружити.

Друзів у Хема багато. Справжніх і близьких троха менше, і то стала компанія, кучка людей, яких об’днують спільна філософія, дитинство/юність/робота/армія і прагнення відпочити від буднів одне з одним. Ці люди знаються багато років і бачаться відносно часто.

І тут я. Для багатьох незнайома. Для декого пожирачка свободи Хема. А отже і самого його. Але всі вони, як один, либу давлять мені в очі, а шо роблять поза ними — залишається здогадуватися…

Хем же зітканий з любові до ближніх.Намагається не оминати увагою нікого, але оскільки вільний час тепер таки ділится на два (де один — то я, а інший — друзі) — ніхто з одиниць не задоволений. Аби я не «грустіла» він таскає мене повсюди. За що я дякую. Але результат як мастурбація замість сексу (от люблю я це точне порівняння).

Я недоотримую того, шо повинна, і замість щасливої кралі почуваюсь українським Хемовим аксесуаром.

P.S. скинулося на те шо я прошу поради? ні. Я знаю шо тут нічим не зарадиш.. Але мусила те проаналізувати, написавши. Амінь.

Його колишня баба

Він минулого не подінешся. Але не дозволю минувшині Хема впливати на моє теперішнє.

Своїх колишніх я не залишаю поруч, занадто багато знають про мене.

Він береже фото колишніх в коробці. І я втомилася ревнувати. Нехай гріють його ті спогади вже нарешті [якшо так треба]. А тепер одна з них, та шо було серйозно і 5 років поруч ше й позвонила, про мене справилася, чи я є, певне, вловлювала настрій в голосі Хема. Шо я тих штучок хіба не знаю?

А я нікуди вже від нього не поїду. Я тепер тут, і надто багато пройшла для того, аби ми були разом. Я серйозна тєма, пора вже це запомнити, зрештою.

Так шо почуй ці слова, колишня крале, почуй хоча б телепатично, як завгодно почуй: «Поцілуй мене в о**о, моя лАстівочко!!»