Очі на мокрому місці

Їде моя гном сьогодні і в мене з самого ранку вже очі на мокрому місці.

Знов сама з цими турками.

Далеко від дому.

Ці родичі-родичі-родичі курджсько-турецькі навколо і замикаються  навколо мене з своєю безпардонністю і нав»язливістю.


В мене є Хем, Ада і книжки.

Але тре ше батьків, друзів і улюблену роботу.

Українців тут, щоб троха спілкуватися і не говорити з собою у снах.

 

Бляха, сама.

Хочу метелеків в пузові

Вселенський сум на мене напав. І так поступово підступав шо заграбастав всю мене ціляка.


Світ дратує. Люди стали іншими — вірніше, зараз вони відкрили справжнє обличчя диявола. Виявляється він завжди жив поруч, просто чекав якихось бід аби з»явитися і похазяйнувати.

Вбила новина про те, що коли їхав груз до постраждалих від землетрусу — машину захопили і розграбастали те добро. а постраждалі чекали ковдр з підігрівом. бо ж сплять простонеба в світерах, в палатках. а надворі вночі 0 градусів.

Може, тим хто крав теж було потрібно? Бо з відео видно шо вони так хвацько кидали все у свої машини, наче то справжні скраби а не гуманітарна допомога. І не розумію чому водій і хто там ше був просто не дали по газам?


І останньою краплею — про мого може і ненайулюбленішого часто згадуваного Каддафіперед смертю його відімєли в зад чи то палкою чи ножем. Фотки-відео-докази в інтернеті є.  Суд з прав людини в Женеві зацікавився справою і віддав розпорядження про розслідування моменту розправи з Каддафі. Шо там говорить, якшо навіть нормальні НЕприхильники його режиму коментують таку розправу з Каддафі як остаточне падіння моралі в Лівії. «Це робили не мусульмани», — кажуть.

На одному з форумів хтось пише «а чого нам — слов»янам — так шкода Каддафі? У нас свої проблеми в росіях-українах, а ми ліземо в чужу ізбу»… Воно то так, але наші країни ще не виліпили революціонерів. Був у нас Бендера — тепер питання чи герой він чи не герой. Як на мене, то не герой, зато революціонер і за країну свою постояв. Геройство — шось благородне і піднесене. І навіть Че Гевара (а оцей вже мій улюблений) казав шо революція то не геройство, то війна, кров і зміни будь-якою ціною. Отак то.

Героїв бути сьогодні не може.


Біда в тому, що від новин відмовитися я не могєу. По-перше, це життєво необхідно особисто мені. По-друге, фрілансово заповнюю кілька сайтів. І все оте лайно звалюється на мою голову. Я фільтрую. І вписую максимально об»єктивно.


А чого мене ніхто не запросить до праці на сайт, скажімо, про каву? Я багато знаю про каву. Чи про літературу? Мона я буду писать про літературу? Тільки якусь розкішну, далеку від реалізму, таку шоб аж метелики в пузові?  — Такої роботи не буває, правда? Це тільки я дурепа вірю в те, що гроші можна заробляти піднесено. Дулю мені.


Хочеться відмовитися від інтернету, від осточортілої роботи в офісі, закритися з чоловіком в якомусь крихітному приватному кафе, шоб був вечір — шоб святково-піднесені лампадки, шоб дитинка кувиркалася в животику нагадуючи шо ми вже не просто собі пара максим і одара — а шо в нас є вона, що нам є кого оберігати від поганих новин, щоб квіти (у нас ще по цю пору в садку є троянди і півонії), щоб какао і ретро музика в грамофоні.

А в нас нема грамофона навіть для такого вечора.


Вселенський сум. Лінь будувати плани. Добряче видно недоліки людей, роботи, життя і очікування. Коли каву заливаєш холодним молоком, бо впадло підігріти. А нашо? Світ до чортиків недосконалий.

сум, кафе

Надірвуся від цього

Часом так хочеться відгородитися від новин з навколишнього світу. Десь нічого доброго не відбувається: терористи, землетруси, арешти Тимошенко, разгуляй Яника, люди вбивають, хоронять одне одного в пісках…


А де ж любов? Де, власне, те, для чого створювався світ?


Землетрус в Туреччині вибив країну із колії. До того всі вже на високому градусі готувалися до воєнних дій, битв з терористами, готові були стріти бомбу де завгодно, тобто, мотати на ус все навколо — і тут не там небезбека виявилася — 461 людина загинула, понад 1400 осіб постраждало..


Вчора показували сюжет про те, як витягли з завалів 14-денну дитинку — маленьку дівчинку, якій судилося жити. І маму її витягли. Мама кормила її молоком 47 годин, так малявка і вижила. Всі рятувальники там ревли — такі великі дядьки-герої, а пускали соплі так само як я перед тєліком.. В той момент хотілося шоб великі міністри і президенти були там і побачили наскільки важливим є життя, що є любов, що є зародки добра — і хай би відкликали усі танки і всіх снайперів, хай би запросили тих своїх ворогів на філіжанку кави, та й поговорили як нормальні цивілізовані — чи ви, блядь, забули нащо вигадали мову?? щоб проблеми вирішувати! щоб домовитися! щоб ЖИТИ… танки вигадали ті, хто думок викласти не вмів! ми ж вас обирали як представників хомо сапіенс, а тому, маю надію, язики маєте, нє?


Хот-новиною світу стала смерть Каддафі. Колись, за царя гороха, я писала про нього дослідження. Дуже багатоярусна особистість і не завжди він був мішком з гамном. Далеко не завжди. Та люди пам»ятають найгірше. І його противники вчинили так, проти чого боролися: поводили себе як шавки, псюки, 69-річного чоловіка, який власне, і опору не чинив, молотили-лупили допоки не добили. Амбіції, правда? Намагання доторкнутися до історії в такий ганебний спосіб.

А чим кращі оті клоуни які фоткалися на фоні мертвого понівеченого Каддафі наче б то фоном служило не мертве тіло, що вже пускає випари, а блакитне небо Тібету, га? Чим кращі ті, що подали дітям приклад неповажати людське життя в принципі і перекреслили усі закони хваленого ісламу? Хіба вони не гнівили Аллаха виконуючи свавілля і самосуд, не віддаючи тіло родичам, аби його поховали за всіма законами мусульманства? Собаки, одним словом. Хоча, певно, я б краще утрималась від цих коментарів, бо вони і мене наближають до того псячого рівня розвитку.


Натомість намагаюся відгородитися від цього всього, плекати любов у сім»ї. Нас тепер аж троє, а то вже країна. Наша. Яка завжди свіжа, чиста і квітуча. Де точно нема террору, землетрусів та шавок. В ці дні ми приймаємо в гостях з неофіційним візитом головів Гномської держави. Президент Гномії варить пельмені і смажить картопляники, її прем»єр Князь скуповлює наші супермаркети і сьогодні робитиме мангал на терасі разом з прем»єром Хемії  — Хемом.


Вчора слухали одну солістку вживу. В мене такий піїтет до живого якісного виконання. В тої тьотки такий голос наче б то і втомлений, ніби то її задрали вже цією жизню по самі гланди, тому вони вже такі і досвідчені (оті гланди) і виводять ноти без помарки.


Але ще більший піїтет у мене до якости з досвідом. В групі був гітарист — дядечко 55-60 років. Сивий, поважний, але такий ритмічний, аж азартний до тої музики. Вигравав на гітарі такі завороти, шо уххх.. І все так точно, при цьому кайфуючи від самого себе і музики аж задирав голову, по-котячому мружачи очі — і я розуміла: йому це не вперше. І не востаннє. Він живе тим, чим я не живу: р о б о т о ю.


Окрім престарілих музикантів я люблю старих кухарів, письменників, барменів та художників. Вони лайна не творять. А все через те що роками кохали роботу пристрасно.


Маленький шансик

Пошук — ми так живемо. Шукаємо можливостей, бабла, людей, людей, людей.


Я найшла комфорт у деяких речах та діях, за якими стоять люди.

Якщо їм поза домом — їм у Ердогана.

Навожу красу і стрижусь у Мурата.

Шию і підшиваю лахи у Мухаммеда.

Чоловікову голову і волосся на ній довіряю Алі.

Душею відпочивати, пити каву, грітися біля каміну і слухати старезний грамофон іду в кафе до бородатого Мустафи-абі.


А от справу таку, шоб аж тіпло від захвату не знайшла тут в Туреччині

В Україні, певно, залишила. І більше ніколи в крові не буде зашкалювати адреналін від думок: публікувати/не публікувати, бо за щось можу отримати по мозгам, а може матеріал вибухнути бомбою.. Сумно від того, що я приєднуюсь до тих люидинок, які хоронять мрію і не живуть роботою.


Є маленький шансик. Такій манюсінький шо я сама часом забуваю про його існування, але так тишком під ковдрою часом обмислюю собі мій таємний, як в злодюжки, план. Реалізувати його… сама не втну. певне. А ділитися з кимось?… хто всуне голову в таку непевну авантюру?


Сумно часом від того, що пошуки мої увінчалися успіхом — бо я таки уявляю про своє призначення більше, ніж багато інших. Але що робити з тим знанням, га? Вистрибувати з трусів і дерти зада задля непевного шансика, чи таки всістися у раціональному, але теплому кублі і жити, як більшість?

 

Новий вдих

Моя чудна Гном вчора приземлилася на землю турецьку. Попошукала я їх по літовиську, але здибала врешті.

Гном на концерті Бреговіча колись у ЛьвовіТепер я маю з десяток свіжих книжок (серед них Люко Дашвар «БИті є: Макар», Карпа «Піца Гімалаї», Фіалко (ну фамілія як ж))  — шось про кохання, Хемінгвея, якого в мене ше не було. Мій тато нею передав мені ше 4 його улюблених на сьогодні — варто це розглядати як своєрідний довгий лист-послання від українських козаків турецькому султанові)

А ше шпроти, ковбаса дрогобицька (най буде здорова людина шо придумала її), мед, цукерки-шоколадки, горілка даже (хі-хі), перець мамою закритий (от не хвалюся: але моя мама крутіша в світі повариха — нема мови).

А головне мова українська, пика рідної подруги і спокій в хаті.

Я вчора тако сиділа, дивилася на них і хотілося шоб можна було бачитись не раз на рік, а щотижня чи хоча б щомісяця. Так скучно без української дружби.

В Туреччині люди вміють дружити, але не по моїх правилах. а тре по моїх.Це коли любиш до всрачки подругу як сестру рідну. На порозі 26 років таких подруг маю аж 2. Зато вони настоящі.


В хаті нова атмосмфера. Мій Хем ходить тихенько і не в трусах даже, виявився справжнім приємним турботливим господарем.

А ще в Юлі (так зветься Гном по справжньому) є Олег — він завоює кого хоч))  Бо він Князь Олег)

Позитивні люди роблять з нас позитивних.

Побільше б такого щастя.

Якась напасть на Туреччину

Напевно, в Україні Туреччина в новинах фігурує частувато. Як то наче боги пронгівилися на цю землю, таке твориться.


Вчора землетрус у Вані стався. Тіпло 25 секунд з силою 7,2. А потім вже поменше. Будівлі склалися як бутербродики, люди на дворі, невідомо скільки загиблих, поранених і мертвих продовжують витягати з-під завалів.


От жили собі люди, а 25 секунд забрало життя. А хто вижив залишився без даху, без роботи. Жуть! Таке в страшному сні хай навіть не сниться. Це ж розпач. Кінець. Все спочатку. А не всі зможуть.


В Туреччині почалися масові акції допомоги — пересилають ліки, теплі ковдри, взуття, все-все, що може пригодитися. Крім того добровольці виїжджають на вулиці з казанами гарячого супу, бо ж люди якшо повезло то перебувають в палатах, а якшо ні — то й просто неба, — треба грітися і кріпитися.

«Согласно письменному заявлению Красного полумесяца, для граждан, лишившихся жилья в результате землетрясения, устанавливаются палатки, в регион бедствия постоянно поступают новые палатки и одеяла. Наряду с этим сообщается, что в Ван направлена мобильная печь и 21 полевая кухня.»

Мобільні оператори не знімають гроші за дзвінки, якщо дзвінок від-до абонента у Вані і околицях. Фірма, що виробляє портативні печі, відсилає партії прямо людям на вулицю чи по хатах, де тулиться народ…Ше акція «Мій дім — твій дім», виходять ті, чиї будинки вціліли, або з навколишніх міст приїжають і забирають сім»ї на ночівлю.. Помагає народ, але таку біду чи переможуть?


«Аэропорт Феррит Мелен в Ване закрыт по причине разрушений. /…/ Дороги в окрестностях селения Табанлы, которое стало эпицентром землетрясения, закрыты по причине полного разрушения.»


А може то попередження від вищих сил, мовляв, люди, ДОСИТЬ!!!!! лупитися сваритися з греціями, курдістанами, ізраїлями — ДО-СИТЬ!!! Подивіться шо може бути і припиніть поки ще інші міста цілі. В житті є інші речі і почуття крім ненависті, злоби і війни. Допомагайте, дружіть між собою, бо біда єднає.

«В уезде Эрджиш разрушены 25 зданий и университетское общежитие. В уезде основаны кризисные центры, запрошены дополнительные бригады скорой помощи.»

 

Хочу або Бог-Аллах-Будда і всі всі хто може шось зробити, допомогли тим людям і пошвидше поставили на ноги місто, відкачали від жаху людец.

 

Geçmiş olsun arkadaşlar..

 

Землетрус у Вані, землетрус в Туреччині, землетрясения Турция, землетрясение Ван

Землетрус у Вані, землетрус в Туреччині, землетрясения Турция, землетрясение Ван

Землетрус у Вані, землетрус в Туреччині, землетрясения Турция, землетрясение Ван

Землетрус у Вані, землетрус в Туреччині, землетрясения Турция, землетрясение Ван

Землетрус у Вані, землетрус в Туреччині, землетрясения Турция, землетрясение Ван

Землетрус у Вані, землетрус в Туреччині, землетрясения Турция, землетрясение Ван

Страх пологів

У кожного свої фобії.

Я боюсь пологів.

Боюсь панічно, з років 14-15, коли почала розуміти цю систему і невідворотність події.

Я закривала очі на моментах пологів у фільмах, я пропускала абзаци в книжках там, де героїні народжували, більше того, я свідомо не пішла в школу у той день, коли на біології нам пояснювали процес пологів.

У снах я часто народжувала з кровярами, різаниною і т.д.


вагітність, пологи, перейми, народження дитиниСпочатку я вирішила що значить така моя доля, не буду народжувати. Такі жінки ж теж є. Потім, в період закоханності я розуміла, шо певне дитину мені таки захочеться колись і можна родити шляхом кесарево. Закрив очі — відкрив очі і в тебе лялька.


А зараз, коли я чую як моя Ада вовтузиться там як маленька рибка, коли читаю історії пологів жінок, які не лише мучилися, а й кайфували, то думаю, мабуть, варто спробувати те, що заготовила мені природа.

От я наприклад не знала, що є оргазмотворчі перейми. Або такі, шо породіля рже, як кінь і не може впинитися. Ще якась мадам у Львові репенила «Слава Україні! Героям слава!» після кожної болючої перейми, ще інша лазила під ліжками в палаті і співала «Кедь ми пришла кааартааа на роковааац» а під час переймів кричала «шляк би трафив тебе, Андрію, курва твоїй мамі ше раз до мене підлізеш уночі..» і бла бла бла


Деякі породілі, до яких лікарі не вмішуються, не проколють пузирів, не стимулюють, — говорять що пологи як свято. Не так вже все і болить, ти можеш контролювати дії, чекати, читати, сидіти в теплій ванній, обійматися з чоловіком, слухати музику, словом, просто перетворити це очікування на щось приємне. А шо може приємніше як чекати зустріч з ляльою своєю, шо бачила, як б»ється твоє серце з середини, а отже знає, як ти любиш її і тата.

 

Уночі Адусік троха погоцала, чим мене розбудила. Ми пішли на кухню, зробили какао собі, а оскільки ночували у свекрів то всілися біля вікна під ковдрою з тим какао молочним і дивилися на Егей, на те, як спить майбутній тато Хем.

І в голову прийшлов дитячий віршик, мене його вчили ше як я була манюня, Хемика я навчила теж вже давно, бо вірш до бісиків милий.

 

Спати я іще не хочу

Спати я ще не готова

Хай заснуть спочатку очки

Помаленьку, поступово.


Потім хай заснуть косички,

Потім ротик, ніс і щічки

Потім шийка, потім вушка,

Потім ковдра і подушка.


Ну а ручки? Що вони?

А про ручки вже й не знаю.

Я давно вже бачу сни,

Я давно вже засинаю.


Отаке проговорила я, і маля вгамувалося з іграми в три ночі. І ми полізли до ліжка, приклалися пузом до татового пуза та й повсинали.



Любовні витрибені

В нас удома таке двд шо фільм вибрати не можна, а тре дивитися все по черзі шо є на диску, можна просто швидше перемотати. Дивилася радянські фільми вчора.


В мене ніколи не було ідеалу чоловіка в чистому вигляді. А то вчора я доперла шо він такий як отой Гога з «Москва слезам не верит». Шоб впевнений в своїх переконаннях, шоб не вбачав у нормальних чоловічих діях геройства, брав вирішення проблем на те місце, де вони мусять вирішуватись — чоловічі плечі.

В мене є покращений варіянт Гоги, бо навіть коли він виконує за мене жіночу роботу, теж не вбачає в цьому геройства.


Не могу сказать прощайДругий фільм був улюблена любовна історія з дитинства «Не могу сказать «прощай» (1982 р.). І знову потоки моїх сліз. Хто не в курсі, то там хлопець Сергій закохав у себе Ліду (вона хороша). Навіть переспав з нею (засранець). А одружився раптово з Мартою (вона погана). І коли з ним сталося лихо — Марта від нього змоталася, бо не хотіла брати на себе тягар догляду за тяжкохворим.

А от Ліда прийшла все-таки. А далі…

І так та Ліда за ним дивилася, так любила. А актриса безподобна яка! Ну так все правдиво шо я аж до сліз (а я прожжона в цих ділах, то уявіть наскільки все насправді тонко).

От ви знаєте, я завжди «Ліда». У всіх стосунках. В плані того, що коли стосунки починаються я завжди думаю що то назавжди (виняток — мій перший шлюб. Я одразу знала шо то афьора), і готова заради обранців і в вогонь і в воду. А потім, коли перегораю, обранці ні в какую мене не відпускають і не через те, що люблять, просто їх так ніхто не любив як я. Це можна віднести до негативно-шкідливих рис: любов крайнього ступеня, навіть без необхідності. Хоча насправді то і не любов, а бажання любити.

Було. Пройшло.


Так от. Роками-прероками ми не можемо поставити крапки з Болгарським Вітром. І вже в мене є в серці дехто важливіший за весь світ, а під серцем резалт його кохання — Вітер не зник і, боюсь, не зникне з мого життя остаточно. Зараз йому треба дешо по роботі, і з усього світу можу допомогти йому тільки я. Серце  б»ється однаково ритмічно. А я думала, що збережу цю іскру назавжди. Нє-а. Згасла. Вітер вже не вітер, а так, вітруганчик, шо навіть нашкодити не може толком, не те що нагнати спогадів.


Зранку, за сніданком, по дурній звичці вмикаю тєлік і шо я там чую?? Російську мову на турецькому каналі! Виявляється, що кацапи в Туреччині закупили годину ефірного часу на документальному каналі і мелять для нас, слов»янських жителів Бусурманії. Перше питання: чого це без мене? Хто рішав? Я чогось думаю, шо світ настільки малий, що я маю бути вкурсі усіх справ. От що значить бути вагітною і більше не підтримувати зв»язки з масс-медіЯМИ. А ще там одна ведуча на всі рубрики, яка спотикається об звичайні бардюри прямого ефіру. І вже я готова була допевнятися хто за цим стоїть, а потім загадала, шо зараз навіть при всій успішності операції «зю» на телебачення з його темпами я не піду. Відклала ідею до кращих часів.

 

Чисто по-бабськи

Я захворіла, бо покаталася на човні під вітрилами, прагнучи романтики і розмалювання буднів у синьо-бірюзовий. Вчора йшла додому з роботи як побита коза — напів бока луплена, в тих колготах теплих виглядала як селючка (а по тєліку набрехали шо вони модні). Чуть не ревла. Чекала автобуса на зупинці з-пів години і мріяла про чай з м»тою та тепле ліжко.


І мені не стільки було обідно за температуру і соплі, як за те, шо я почувалася каракатицьою. Мало того що вагітна, те пузо таке інтересне, так ше й коси якісь як солома стали, прищам своїм постійним я вже імена подавала, а тут ше ніс натертий, очі сльозяться. Все такі дівчині почуватися негарною протипоказано для здоровля.


То сьогодні я виділа своє найкраще плаття, підбори (танкєтка тобто я не геть з»їхала), ще й розмалювала писка зранку. Пузо й надалі інтересне, причі червоніють в колір до натертого носа, голос як з унітаза, коси — як сопляї, але зато не так страшно як було вчора.

Чихання і кашляння не припиняється, але мій бос як то вглух і всліп сьогодні — притьмом не баче шо я хвора.  Тре буде сказати шо мені тре до лікаря і звалити на годину-півтори раніше. Мені направду тре до лікаря, тільки до домашнього —  до теплого Хема.


Він перетворився на хаузвайф поки я на роботі. Мусить все встигати і вчора вже починав мені кунозити шо я сідаю на голову. Кажу, друже, не нервуй, я розумію шо схід і строгі мужики, але в мене температура. А вагітність дизорієнтує гормони ше покруче як місячні — відійди на безпечну дистанцію і більше так не ризикуй.

А ввечері прийшов його друг. А Хем такий втомлений вже весь, прям перероблений занадто (саркастично я тут сказала), і тільки вздихає. А друг питає: «шо з тобою?». «Ой, — каже, — так наробився. І підлогу мив. і їсти готував і посуд мив, на низу поприбирав.» В друга перекошена пика «Чого це», «Як то чого це?», — питає Хем. І друг каже слова, за які він мені більше не друг: «Тоді нащо ти женився?»


От є розум?

Я не витримала кажу, шо я може то працюю, вагітна ще й хвора, не мути мені розум чоловікові! В нього то тіпа жарт, Хем не образився, а я собі думаю шо в цьому плані наші українські легіні попрощє, пра? якось їм не серпом по яйцям домашня робота. От бачте, не такі ви вже хлопці українські і погані.

***

Не існує моди для вагітних. Хай не мандять ротом,  бо нема такого. І якщо мені і пощастило винайти кілька милих гарних речей, то сексі ти в них бути автоматично не можеш. Так-так, я знаю, що не завжди тре думати про сексі. Але волєй нє волєй мені піднабридають рожеві футболочки у вишеньки-черешеньки з ляльками намальованими. А пристойнощі мені чавлять у пузі.

Про чеберяйчиків та Гершка

Загребельного я не дуже любила читати раніше. Я ставилася до нього як до якогось літописця, тіпа шо не ясно по історії — почитай Загребельного — розвидниться.


Читаю Загребельного Євпраксію. Навіть мій тато визнав книгу нудною. А мені — тєма.


Ну по-перше провела аналогії з мусульманським світом. Малу, 12-річну Євпраксію видав тато заміж і в  християнській вірі. А по-друге, серед документальних фактів є милі історії, які я читаю вголос лялі Наджар. Про чеберяйчиків, наприклад:


«Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всі однакові. Побачити одного — однаково, що побачити всіх. Тому ніхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вічно. Мабуть, вони просто є./…/ Для чеберяйчиків час не рухається. /…/ Чи є в них діти й дорослі? Ніхто не знає. /…/ Мабуть, вони завжди молоді, бо тільки молоді вважають себе безсмертними.
Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч і не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощі квітів. Коли так, то знають їхЧеберяйчики добре бджоли. Може, чеберяйчики й мандрують разом з бджолами, перелітаючи з місця на місце, щоб повсюди зустрічати людей, визираючи з-під кожного гриба, з-під кожної ягідки, з-під кожного листочка.
Яка в них робота? Дивуватися зі світу, з його чудес і багатств, ніколи не знаючи ні спочинку, ні втоми в цьому. Ще — розносять вони згуки. Луна — то справа чеберяйчиків. Вони залюбки підхоплюють кожен гарний звук і розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нікуди не хочуть його нести і він умирає…»


Я певно старію, бо колись в книжках такі описи пропускала і закочувала очі, тіпа, боженько, дурня яка, давайте до діла, браття. А тепер вдумуюсь у природу фантазії письменника. Це ж десь той Загребельний  (земля йому пухом) вичув про чеберяйчиків, а може йому колись таке казала бабуся перед сном? І виносив в пам»яті, а потім приплів так у тему в сУрйозний історичний роман?


От в моєму дитинстві чеберяйчиків не було. Був Гершко. То ше страшніше як Бабай, шоб ви собі знали. Колись мій винахідливий тато-хіппі показав мені з балкона якогось бідаху перекособоченого карлика і сказав шо то Гершко. І якшо я не ляжу спати … ну ви знаєте — прийде/забере/з»їсть/варіянти.


Людочки, мені по свідому дорослість Гершко приходив у снах. І сон приблизно однаковий: я біжу біля свого будинку, з того боку, де виходить вікно з залу (там ше не була вистроєна крута перукарня колись), а він від стадіону біжить накульгуючи і покрикує до мене, тіпа, дожену, хе-хе, з»їм тебе-е-е.. Матка Боска, скільки разів я обісцялася через цю татову вигадку!!! (ну не в дорослому віці, вже після 5-ти я вміла приборкувати нічне всцикання…

 

***

Повертаючись до Загребельного, чеберяйчиків і літературної якости. Я точно попрошу лялю Наджар, коли та вже буде у свідомому віці, читати Загребельного. Мабуть, деякі уривки пояснюватиму сама, бо з тими князями без сто грам не розбереся — і не тільки Євпраксію і Роксолану (нашу настольну книгу), а й Диво, Первоміст і т.д. В школі його подали так прісно, шо я була чуть не допустилася помилки і на ньому не поставила хреста. В універі проскочили його якось непомітно. А от зараз, коли пузо росте, спрага до літературних вишуків не вгаває — час для якісної, не фальшивої літератури.