Хіба я наймалася, га?

Середа сьогодні. Серединка. Цей тиждень як ґума — все тягнеться, тягнеться.

В офісі настала нудота і сірість. Є тупа, рутинна робота, яку все відкладаєш, вона накопичується і нема на те ради.

Вдома накопичується кількість непрасованого одягу.

А я різко захотіла читати «Пані Боварі» і пити, як вона м»ятний лікер. Ні книжки тої, ні, тим паче, м»ятного лікеру в мене нема.

Лікарі і Хем різко обмежили кількість випитої мною кави. 0.

0 кави це знаєте шо? Це сон і нерви. Сон навіть стоячи, сидячи. Коли ти за компом, на унітазі, в маршрутці. Тебе нічо не тішить. А дратує.

І всі в одну душу цокають язиками і кажуть шо я залежна. Самі вони бля залежні від стереотипів лікарняних.

Турецька зима на носі.

Це холод і вітер. Трохи сонця, шо не гріє, трохи дощу, що як з відра. Правда до речі був би в таку погоду м»ятний лікер від пані Боварі?

Я допетрала звідки в мене вже тижнева апатія. Це ж передкарнавальний синдром. 26 років на носі. Час же минає.


Сьогодні Хем зробив спробу знов запроторити мене на нічліг до свекрів. Шо за ідея нав»язлива я поняти не можу? Шо, як ми у когось ночуємо то так доводимо свою любов і повагу?

Знаєте, скажу вже не криючись, вечір там — то втрачений вечір. Хто знає, то й пойме. Це не вдома, де передяглась і хоть раком на дивані вляглася. Кіно дивишся яке хоч, навіть там де трахаються. І тобі не встидно.

Вдома не холодно і либитись не треба аж на кутні.

І ну той  шо шо егоїстка.

Бо я хіба наймалася бути всім кльовою?

 

Читаю: все ще Карпину «Піцу».

Дивлюся: «На краю рая» Фатіха Акина (дивилася позавчора, не вперше і не в останнє. 10 з 10)

Слухаю: De Phazz



Прискоками

Прискоками по новинах.

1. Я вже кільком друзям розказала, то мо хто і знає, що на мій сайт http://www.vturcii.com/ об»явили, як кажуть журналісти, «травку». Себто намагаються затравити. Лякають тим, що на сайтах є новини, що перечать політиці правлячої партії Туреччини (ну тіпа ПРОкурдські новини), а це може мені вилізти боком. Кажуть шо назву «В Турции» я вкрала від назви «Вести Турции Босфор» — зовсім однаково звучить, пра? Цей чувак, шо не дає спокою — то мій колишній бос, з яким я троха попрацювала і тут швидше особисте, аніж щось інше, об»єктивне. Але «козацькому роду нема переводу». Так шо боремся.


2. В п»ятницю, коли вже попереду тільки субота у мене буде ДН. І ми запланували поїздку в Денізлі (запланували, значить може все зірватися, чуствую задом, але помєчтать можна ж). І там ми маємо походити по містові, пити десь в кафе закавулочному какао, їсти щось турецьке і смачне. Маю надію вицепити того попа, що служить в «нашій» церкві в Денізлі і поговорити, побути в церкві трошка. А ще  — чого мене туди тягне магнітом — бо мені обіцянай турецько-російський, російсько-турецький словник, який коштує пів моєї з/п, але видавництва університету Анкари (а то великий авторитет тутика), шось по типу Лонгмана — він великий, з усіма поясненнями, шо мені все розвидниться в турецькій і буде мені щастя. Перепрошую, але я вже д*очу на той словник рік. І тому за ним я готова хоть куда. Розказала про цю обставину мамі.. а вона: «Тюю, інші баби, як баби на ДН золота ждуть, а та книжок! ну батько викопаний!»). Та якщо не поїдем на цей тиждень — то поїдем на той, бо в Денізлі ми маємо робити скупку дитячих манаток. То тоді в мене немає планів на ДН. Замовлю собі десять заварних і зжеру.


3. Ходили на концерт гурту даже не помню як зветься. Бо мені не понра — звук галімий, а музиканти «відробляли». Вони на сцені вже років 30, але шось на драйвових ролін стоунзів похожі не були.


4. В мене напав кулінарний критинізм. Мало того що фантазія вичерпана — я не знаю що готувати геть, бо вже все надоїло. Так шо все пригорає, приліпає, пересихає і недоварюється. Знаючі люди сказали шо тре шукати натхнення. Сказали перечитати Сафарлі. Ну він вже на мене не діє троха. Я живу в Туреччині не перший день і такі описи я ковтала ще перед переїздом сюди, а зараз.. ну мені подобається але для натхнення не вистачає. Чогось такого, шоб я захотіла на кухні потусити, і шоб все вийшло.

 

5. Про почуття. Шо за напасть? Я хочу зараз проводити весь час з Хемом. А він не може влягтися спати разом зі мною, сидить дивиться тєлік або слухає музон, на мої претензії відбувається розмовою 10-хвилинною і далі знов за своє. Я усвідомлюю головою, що ми разом весь божий час. І я для нього вже як тостер на кухні — Є. То блін, шо тре вдаватися до дурацьких жіночих штучок знов? плііііз тільки не зараз. Дайте мені кохання, уваги, теплих розмов і комфорту. Я не здатна зараз гратися.

До зустрічі 3 місяці

 

Через три місяці відбудеться найижливіша здибанка в житті.

Ада явиться перед мої і Хемові очі і все змінить.

Я чогось уявляю як їй вже буде 2 роки, ми будемо ходити з нею на капучіно, в крамниці, вдягатимемося в однакового кольору одяг. А в чотири роки будемо разом ходити до Мурата-перукаря. А в 6 вже разом дивитимемося «Секс і місто»…

Уявляю, як вона скакатиме без перестанку по хаті, в машині, в мене по роботі,  а я казатиму:

— Ой, дитино, ти зараз доскачешся в мене!

А вона мені лукаво строїтиме очі і казатиме:

— От і не доскачусь!

І забуваю що доведеться пройти безсонний період, коли дитина буде кричати вереском бо то їсти хоче, то живіт крутить, а то і просто не в настрої. А мо’ моя й не буде верещати вереском. Бо, думаю, вона вже з пуп»янку буде дорослою маминою дружбачкою, серйозним чуваком, якому помаленьку буду розжовувати як йде годинник, таблицю множення, українську поезію, турецькі арабески, англійські міжзубні, курдську партизанську війну, патріотизм, фемінізм і як варити вареники (я сама тіко недавно осягла цю науку, тілько, правда, з купляним в супермаркеті тістом).


А Хем візьме на себе виховання по музичним інструментам і по життєвим поняттям. Він у цьому профі. Він дуже близький до неї вже. Дивиться кіно, раптово зривається і кричить мені в пуп (я вже вам казала шо йому здаєтьсся так звук передається чіткіше):

— Кизим (так по-турецьки «Моя доця»)! Бач який поворот! Так в житті робити не можна, це погані дядьки тілько так роблять, а не маленькі дівчатка.

Він цілує моє пузо і не зважає шо мені лоскотно,а  з возмущєнієм витріщає очі і каже «Це я, мєжду прочім, Адину ручку і ножку цьомав».

Він боїться і жде.


Скоро почнеться абсолютно земна операція по скуповці всього необхідного  для малятка. Підходимо до цього практично, з списками. Але чуствує моя душенька, шо ми схильні накупляти багато лишнього.

Слово пацана

От сьогоні п»ятниця. Зазвичай в цей день я вже розслабляю булки і валяю дурака на роботі.

Я зробила вже це сьогодні.

Але то не відміняє того факту, шо завтра я, о горе мені, — працюю. Отой преславутий Мік, шо ніяк собі місця в офісі не нагріє, вже скоро відправиться в Британію, шоб збирати манатки для переїзду. А тому тре встигнуть багато чого до його від»їзду.


Вкурвив Хем!

Договорилися ми ще 23 числа, шо 24 листопада у нас свято — День народження Кустуріци (в Туреччині на нього кажуть КустуріКа, — хе хе — лохи). Ми планували купити торта, напекти сербських котлет і влаштувати перегляд «дома за вешање» — «час циганів» по нашому. Закріпили міцним рукостисканням, словом Пацана і словом Дєвкі.

Я вже всім розманділа шо така радість в мене сьогодні (себто вчора) і закликала тоже дивитися кіно Кусти.

Після роботи зустрічаємося біля тої козирної кондитерської, де ми п»ємо салеп, а він мені каже шо сорррі, майкл, в мене сьогодні зустріч — з носа кров така важлива, бо то все тре завершити до вихідних.

Я кажу а як же іменинник? Ти шо, кажу, дурло? не пацааан?  Кустуріцу проміняєш на свої дєлішкі тьомние?

Він каже шо на суботу взяв квитки на концерт (не Кустуріци!) і в суботу відсвяткуємо — проміс і клянусь!

От за шо не люблю турків, так то за то, шо все вони люблять відкласти. От не ловлять правильного моменту. Той «Кустуріка» в суботу вже й думати забуде про День народження своє а ми тіко-но справляти будемо.

Думаю, йди ти, хлопче, в с*аку. Торта сюда давай, а сам вали собі, прєдатєль.

Примружила злобно очі і кажу «Вези мене додом, а сам катісь!» (направду злобно в мене сказати тоді не вийшло, бо в руках смачно-солодко пах тортик).


Подивилася я тіко перший диск, а на другому вснула. Ну себто те кіно я й так на пам»ять знаю. Але то в мене така традиція і її нічим не поламать.

А ше в мене є традиція 1 січня святкувати День визволення Куби, а 14 червня День народження Че Гевари. Але цього року на 1 січня рому не буде. Будуть просто кубинськи пісні без сигар даже.

 

Взагалі то добре шо в моєму житті є такі важливі люди як Кустуріца, Бреговіч, Че Гевара, Хемінгвей, Хем, Умберто Еко, Андрухович.. Шоб я без них робила? Ким би була?

 

Шось мені зробилося

Я вже примітила то з того менту, як стало рано темніти: в мене святий піїтет перед холодними вечорами.

Шоб темно, морознувато, вогні, море, яке я минаю в тій довбаній маршрутці.. І так трохи шоб жижки брали від холоду.

А центральна вулиця Дідіма закріпила за собою асоціяцію Нового року в Луцьку — теж вогнів тих як у нас в центрі, всякі квіточки і зірочки світяться. І так би нікуди не вилазила звідти. Забредаю після роботи в одну кондитерську, чекаю Хемика, шо завжди приїжджає за мною сюди і ми п»ємо салеп.

Ви вкурсі що салеп готується з коріння гірський орхідей? Я тих орхідей в очі не виділа, але салеп холодними вечорами люблю блаженною любов»ю. Таке в ньому виключно східне, чого нема ні в одному капучінові світу.

Але я почала за вечори, то за них і продовжу.

Я згадую, як зі своєю кузинкою Катьою ми гуляли вечірнім Луцьком. Без мети. Просто гуляли, бо ми молоді, неодружені, нам добре разом помовчать і в закавулку покурить. Мені так зараз сумно за тими часами. «Сумно» то навіть не те слово, просто мені тоді було добре, але я про це не знала. І ця істина дійшла 6 років попотому.


Так завжди, правда? Коли тобі 15-20 — ти чекаєш, шо вооот, скоро мені буде щастя, я вивчуся, найду класну роботу, той універ мені вже в печінках, потім вийду заміж за королевича. І всьо. Буду класно жити.


А коли тобі підступно наближається 26, по роботах ти поскакала як коза, статку ще не нажила. І по замужах наганялася, аж втомилася. Знайшла собі не королевича, зато гарну і люблячу людину. І думаєш: «от скоро дитинку  нарожу, відвалю з цієї грьобаної-ще-одної-проходної роботи, відкрию свою невеличку справу, куплю хату, і звалю з орендованої дурацької, яка витягує всі жили, писатиму собі тоті рядочки десь, кохатиму, питиму салеп і всьо. Буду собі класно жити!»

А через 6 років знову згадуватиму як то було класно, коли ще на плечах не було відповідльності за дитину, за власний бізнес, за ремонт своєї домівки.

От бля, і все ж отак і минає?! Да?! Ти чекаєш-чекаєш того доброго, а воно як оазис: і не впинешся, бо наче б то близько, а як наближаєшся то ще тікає  від тебе на кілька метрів.


Виявляється, Хем боїться Ади.

Бо він ще не всі важливі книжки прочитав, і, може таке статися, що в нього не  буде відповіді на її питання.

Бо він тепер до життя ставитиметься по-іншому: намагатиметься не робити нічого протизаконного, робити всім добро, аби давати гарний приклад. «А то дуже тяжко, Юля», — каже мені. А то я не знаю…

Бо він хоче шоб вона вся в золоті-сріблі, в кращих універах і т.д. На що я заперечила: вона не наша королева. Вона з нами в нашій банді, понімаєш? Вона з нами заодно.

 

Я так поняла шо то вагітність робить мене надміру заумною і занудною.

Жахлива я

Хвилинка самокритики. І звірянь.

Я стала егоїстичною, злобною (хоча абсолютно не крикливою) ще більш мізантропічною істотою.


Розказати вам шо я роблю?

 

  • От в нас на роботі є спільний холодильник, де ми закупляємо все для всіх. За кошт компанії. А я все корисне виїдаю. Вперто, мовчки, без спросу. Не чекаючи, чи може хтось тоже хоче. А ше я примітила зорким глазом, шо в Мехмета є шоколадка в секретному місці — за чашками в буфеті. А мені її дуже захотілося. А в магазин іти холодно. Я дочекалась поки він пішов курити і стибзила. А він зі своєї вихованості не може спитати де поділася шоколадка. Тіпа не ясно.
  • Під вечір я почуваюся втомленою. Дуже. І не стільки тої втоми, скілько саможаління і любування: «оой я така вагітна і хожу на роботу. Я просто героїня». При цьому, чогось забуваю, шо деяких вагітних виносять на носилках з роботи, бо в них пологи почалися. І вимагаю бігання біля моєї круглої персони. Те подай, те принеси. і не скигли, бо скиглити тут можу тільки я — вагітна Юля!
  • В погоні за егоцентристським піднесенням себе, я забула як то бути ввічливою. В маршрутках я вже навіть не дякую, якшо хтось мені пропонує сісти. З якої то радості? Це ж я тут вагітна і працююча, якшо ви не забули!
  • Якщо Хем хоче піти на пиво з друзями, то я вимагаю викупу — 2 великих заварних тістечка і 2 квадрата пахлави. І йди собі, друже, з Богом. А якшо раптом  магазин закритий? Ну то хто тобі лікар, чоловіче? Тре було наперед знати шо ти захочеш з друзями встрітися. Йди, я ж не карга, але будь готовий до що-десяти-хвилинних дзвінків з хниканнями шо мені коле в с*аці, в грудях і під дихом. Я на твому місці краще не ходила б.
Всьо.
Вагітна, вічноголодна, непохитна, а головне працююча героїня Юля далі йде займатися терором.

 

А тепера про мою роботу

 

Троха нуднуватий пост. Та це те, що зараз мене оточує.


робота, успішна роботаМені від дому до роботи добирання в загальному година ціла. Для нашого невеличкого містечка, це в чорта на кулічках, і нормальні люди відмовляються від таких робіт, бо, зазначу, що тут, в Туреччині, плата за проїзд дико дорога (для прикладу, в день на дорогу я витрачаю 65 грн).

А знаєте чим ще місто Дідім «відзначилося»? Тут усі маршрутки їздять закавулками. Прямих маршрутів практично нема. От наприклад з центру до мого робочого району ми їдемо маршруткою 30 хвилин, а машиною їхати 12-15 хвилин, це якщо навіть швидкість буде така сама, як в маршрутки.

І от їду я в такому автобусі тими городами (бо заїжджаємо ми у всі віддалені кутки — університет, село, ще одне село — і там, в закапелках, дороги всюди не айс) — і колотить мене і колотить… І тошнить і витрясує всі кишки. Скільки разів я впиняла маршрутку і ракетою вилітала аби спорожнити шлунка. А вагітність то взагалі несприятливий період для подібних поїздок. Тому в такі поїздки зі мною мусить бути зо три мандаринки — ці цитруси (цццц) дивним чином впиняють нудоту і всі її наслідки.


работа в Турции, робота в ТуреччиніТак от, мій начальник Саймон повернувся з Великобританії і постановив шо мені їхати тяжко і на тобі, Юлю, машину на робочі поїздки. Перші секунди — дика радість: дозрів!! Наступні секунди — розчарування — мені потрібні турецькі права.

Навіть не хочу більше мусолити цю тему — така я гамняха шо по цю пору не вирішила цього не надто тяжкого питання…


А ще приїхав нєкій Мік — він теж з нами працюватиме, тільки не уявляю де йому поставлять стола в нашому офісі, бо вже все так устаканилося, і відчуває мій чутливий до перемін зад, що буде він мене тіснити, а мені не хочеться віддавати і 20 см свого простору, бо все так гарно і на все в мене є місце. So, легко зрозуміти що Міка я ненавиджу вже, навіть поки він ще без свого законного місця ходить.


А ще нам впаяли сьогодні штрафа за те, що ми не сплатили податкуробота, понеділок на рекламу. А ми ж не злосні неплатільники, ми поки то все відкривали, судилися і т.д. — елементарно забули про таку потребу. А вони прийшли і тако вгатили. Потім ми пили каву всім офісом — а нас тепер гордих 5 — і страждали від турецької несправедливості.


Чекаємо на приїзд іранця. От з тим я готова поділитися простором в 20 см. Бо, мені здається, він цікавий буде. А якшо нє — то вижену. Я вже тут «дєд» і буду строїти їх на свій лад.

Хоча, з кінця лютого я повалю в декретну відпустку і як вони тут настроять без мене за тих 2-3 місяці, то буде потім мені точно перетрубація, прийду як не в свій офіс, а кудись до чужинців.

 

1. Моя англійська потребує хірургічного втручання.

2. Я починаю любити свою роботу (хоча, впевнена шо це ненадовго)

3. Думки про власний бізнесик мене не покидають і не покинуть, поки не отримаю свого.

4. Терміново тре десь брати водійські права.


На таку роботу бабів не беруть


 

Шукачі скарбів.

 

Вже я писала про Ірфана — археолога отут. Мені вдалося вицепити пару секретиків цього заняття.

Отже, про подробиці промислу мисливців за старовиною.

1. Бабів не беруть. Ні вагітних, ні не вагітних, ні бойцових, ніяких — не беруть. Я просилася, переконувала, шо кожна чоловіча команда в історії, яка домагалася успіху в погоні за скарбами мала жінку у складі (от Пірати Карибського моря, наприклад), на шо мені в один голос всі казали шо і проблем вони мали достобіса, так шо, сиди дома, пісатєль.


2. Хто у складі банди? Як правило, такі групи складаються з 6-10 людей: археолог, знавці місцевості, володарі золотопошукової машини, копачі.  На розвєдку ідуть археолог + понімающі більш-менш потенціали місцевості з спеціяльною машиною, яка подає сигнали, що в землі альбо золото, альбо метал. Сигнал може йти з глибини до 35 метрів, все залежить від потужності машинерії. Якщо сигнал знайдено, на слідуючий день о 4-5 ранку вся зграя шукачів вирушає в те місце і починає копати.


3. Як відбувається дільожка, якщо все таки шось знайдено? Археологу + місцевим — 60 відсотків. Володарам машини + копачам — 40 відсотків. Зараз хлопці почали викручуватися так, шоб обходитися без копачів, тому швидко зтрушують з себе пиху і беруться за лопати. Без копачів — 30 відсотким  володарам машини, а все інше між археологом і мєсними ділиться. Але без копачів направду трудно, бо то діло тре розрити дуже хвацько, шоб поліція не застукала, бо то все, як ви правильно здогадалися, нелегально, і якоби чинить потужну скверну державній казні.


4. Якщо приїхала поліція. По логіці всі мали би тікати. Але того менту намагаються не допустити, бо по черзі стоять на дорозі «на шухері». Якшо хтось-десь шось підозріло блимнув фарами, то золотопошукова машина кидається в кущі (місце обирається таке, шоб були кущі) і всі в різні боки сиплять. Якщо когось таки ловлять то видається мовленнєва заготовка, яка завчена напам»ять —  якась повна туфта, шоб не догреблися — у нас пікнік, наприклад. А якшо хлопців все таки гребуть, то дружини (так-так, саме ті, хто дома сидять обіжені за дискримінацію жіночої статі, і які не мають змоги брати у цій пригоді участі) мають «гарячі» телефонні номери, куди тре звонити в таких випадках.


5. Що находять? Находять різне. Але сплавити у руки закордонних професорів набагато складніше, як показує практика. Якщо це просто золото (ну ясно шо не пластами складене) то його здають на переплавку, але якшо археолог засвідчує, що виріб має історичну цінність то визначають грошову еквіваленту і далі дні-тижні а то й місяці переговорів, план як вивезти з країни і т.д.

 

6. Винагорода. Гроші — ясне діло. А ще враження причетності до чогось романтичного, пригодницького і незаконного.


Гопки попастої Ади

 

Моя Ада має першу улюблену пісню.

Ми, як троха чокнуті батьки, взялися слухати класику, тикаючи в пузо навушники. Хем вичитав, що звук — найсильніший фактор шо впливає на організм дитини в пузі і шо через нейроендокринну (бля єлі написала це слово) систему музика кльово впливає на всі системи організму дитини, гармонізуючи їх. А ше кажуть, шо вже коли дитинка вродиться то вона здатна впізнавати музику ту, яку чула ше в утробі. Словом, самі позитиви.

Ну ми давай включать їй Бетховена, Брамса — то якби то мало збуджувати Адусю і вона мала б гоцати. Ні з третього, ні з десятого разу дитина не реагувала на таку музику. Коли Ада пригала гопки ми кидалися по Вівальді та Моцарта — то мало заспокоїти дитину. Мала як скакала так і скаче.

Дивне подьоргування було тілько на Гріговій «Пісні Сольвейг», але то я не розібрала чи то Ада кайфанула, чи то в мене вже метелики літають всередині — бо то моя улюблена композиція.


І тут я помітила активність  під час однієї звичайної пісні. Зовсім не класика. І не рок. І нічого такого, просто хороші ритми і хороший співак.

Зранку, снідаючи, я включаю музичний канал, а ви ж знаєте шо ті музичні канали крутять одне й те саме, і ми щасливо втрапляєио на нашу пісню — і знов гопки. Така краса. А вчора вже включили через наушники знов цю пісню — Хем навіть був у шоці — животяра ходуном ходив — дитина пустилася в пляс.

Во, включаю вам цю попсу і ви зацініть

 


 

 

 

Наша пєсня хараша

Сімейна, туда її, замальовка.


Ми з Хемом прийшли до його рідного дядька (який без втоми гадить всю мою українську кухню), тітки, і їх двох дітей. Оскільки я вже сказала шо по гостям таким не лажу більше — то кажу тако, радімий: спочатку ми їдемо на донери з айраном, запиваємо їх гарячою кавою/чаєм. А вже тоді до твоїх родичів, шоб не було в тебе спокуси там  вечеряти і вся така інша мутня. Нам же по справі туди, один телефонний дзвінок. Посидимо для прилічія 20 хвилин і алєс гуд.


На диво, погодився.


Прийшли ми туди. Знову ці обнімання-цілування. Посмішки (про їх щирість говорити не стане мені 500-сот сторінок) чай (не відпустить вас жодна турецька сім»я з хати без чаю), печиво, мужики курять. Бачу вже не те шо 20 хвилин минуло, вже і 40… Ну я собі з малим тусуюсь (йому три рока — одна тверезодумаюча і малоговоряча людина в цій хаті), починаю Хему натякати шо мені холодно і я хочу лягти. Хем, як павлік морозов, голосно каже «То ляж он на диванчику, відпочинь, ми поки ше покуримо». Ну, думаю, я тобі устррррою…


Я не устроїла, бо я в передгрипозному стані і мені вже нас*ати на все, шо робиться не по моєму. Бо все, в принципі, не по-моєму, то понту з трусів випригувать.. Вилізли звідти ми за дві години. З клунками. Бо ж тьотя вирішила шо я просто не знаю як мені жить без її поношеного одягу для вагітних. Дала мені такі штани, тіпа джинси, з вшитою ґумою і кофтинку таку… Словом, сказати те шо я його не вдіну — то нічо не сказати.


По дорозі Хем мене пиляв шо я не вдячна. Ну за шо я, б*ять, маю дякувати? Я шо просила?? Я схожа на ту шо потребує одягу? Логіка звичайна: якшо я не прошу про щось — не давайте мені — і тим звільните мене від кончаних посмішок і неспражніх дякувань.


А вже дома добив:

— Ти працюєш на ці вихідні?

— Ні.

— То поїдемо в село, до батьків, поночуємо.


Я взірвалася фонтаном, висказалась, коротше ту промову можна замінити фразою: «Ні я не поїду». Він  же сказав шо поїде. Я побажала щасливої дороги.

Без мене не поїде, я знаю.


Вже планую собі фільми, булки, ароматні чаї, кавинки, сімс-3 (ну і шо шо то пуста трата часу? зате заспокоює), дочитуватиму ту нашумєвшу «піцу «Гімалаї»,

/яка мені безумовно подобається і то дуже, я вже пів книжки в захоплення переказала Гномику, яка на тих радостях тож її купила. І ми вжі дівки не малолєтки. не можна нас назвати фанатками Карпиного ажіотажу, але мова… мммм… соловйом прям. А ше насмішити читача череж друковані рядки — то тра мати талант, я вам скажу. І я без напруження уявляю кожну сценку подорожі тої Редьки цілої. Словом, я лайк./

+ тре підготуватися до корпоративної вечірки на роботі і завчити пару невідомих англійських фраз якими буду плюватися весь вечір.


Обідно, шо власний комфорт тре вибивати з боєм. Бо ж перш за все дурне альтруїстське бажання нікого не образити… А шо робити хронічним мізантрописькам як я?


***

самотність, Туреччина, піца гімлаїВ Туреччині дуже багато таких мотороллерів з дурними голосними моторами. Вони так кричать-дирчать, причом на високих частотах чогось, шо спричинюють раптовий напад головного болю. Мене це доводить до істерики прямо.


***

Думала про те, чого це я почуваюся більше татовою доцьою, аніж маминою? Це при тому, шо усвідомлюю, шо моя мама 100% правильніша за тата, вона дала мені дуже багато «піщі для размишлєній» в свій час, не сю-сю-му-сю-вілюрова мадама, а така з перцьом жінка, вона вміє піклуватися так, як не вміє ніхто, без дурацьких сюсюкань, але дуже проникливо і ніжно…крім того ми з нею подруги — можна легко бахнути вина вдвом, матюкнутися і побазарити про пацанів, обсудити в с е.


А тато дисидент. Ні тобі партій ніколи не було ніяких (була якась там, але через його відмову обстригти коси — виперли в три шиї), у молодості маріхуана, гашиш, він музикант з довгими патлами, втрачений романтик, фанат Че Гевари, «духа шо тіла рве до бою»...


Я не можу сказати шо я вдалася в нього, але його позиція мені така близька, шо прям перед якимось скандалом, коли мені тре відстояти свою позицію, я в думках викликаю з України тата (я на нього чогось і по сьогодні говорю по-хранцузьки (а мо той по-кацапському) «папусік»)… А його образ, такий завжди спокійний, але різкуватий подекуди, без крику і впадання в істерики вчить мене ЯК правильно.

 

***

А зараз мене поймуть ті, хто жив далеко від дому.

Коли я їду в маршрутці і по мєсному радейкові заводиться ще одна ниюча турецька пісня за жизнь і любов, мені хочеться видерти радейко з дротами, начовпти водієві ним по дурній башці аж до кровяри і пригрозити пальцьом шоб більше мені ні-ні.

Отак мене бісить та ґельґотнява турецька навколо. Так не вистачає рідного. Най вже Іво Бобул би лучче грав, але шоб по людськи співав. По понятному.