Ну хіба то настрій?

За вікном нікібєніматєрі.

Троха пасмурно, сирувато-сірувато. Тут Туреччина і я стверджую, шо то велика пі*дьож і провокація шо в цих краях сонячно круглий рік, як на картинці.

А ше на картинках про Туреччину буває багато снігу — це якшо рекламують Улудаг — гірсьо-лижний курорт.

Чи я така вже везуча, чи рекламщики такі брехливі — ні в одну, ні в іншу картинку я не попала.

Сижу зараз у Денізлі. Це місто тоже сіре. Взагалі то недалеко є Памуккале з гарячими джерелами. Але воно настрою не міняє, бо там така сама погода як у мене за вікном.

Тут ми святкуватимемо Новий рік. По-турецьки. Тобто не так як дома. А отже, рухаючись по простому ланцюжку висновків, — це не буде святкуванням Нового року. А так.. абишо.

Тут наші друзі. Я вам скажу, дуже тяжко веселитися в повному об»ємі цього слова, коли тобі все не мона.

От моя особиста веселоть — це їсти корисну їжу.Переважно білкову бажано. А ше мені мона шоколад бо в мене низький рівень цукру і не хвата глюкози, кажуть аналізи (але інтересна інформація. А главне творча, пра?) Це все, чим мене Хем мусить забезпечити протягом доби. Я часом думаю, шо він ставиться до мене як до кота — мене тре покормити, троха почесати за вухом, пообнімати і покласти спати.

Але мені ж свята хочеться.

Кста, в Денізлі ми їхали машиною абсолютно інтернаціональною компанією: турок, крд, 2 греків і міс Україна (тобто я). Одному грекові 28 років і він явно попсував мої романтичні уявлення про сексі греків — уособлення краси Аполлона.. такеее, нема на шо глянуть. А грекиня!!! Тож далеко не Афродіта, спішу завірити. «Зато люди хороші», — як наголошує Хем коли я пускаюся в обсуждалки людей.

Далі.

Кончені сни продовжують снитися. Страшні, тривожні, нудні і лякливі. По сто раз за ніч прокидаюся, хапаю Хема за ласту, той тоже зривається, «пшш пшш пшш» (це така колискова його, при цьому мене троха поколисує, я всинаю, здається на кілька хвилин, і знов підриваюся з криком.

Про хороше.

Читаю багато, благо, час дозволяє. Читаю всюди. І таким чином надолужую той час, коли українські книжки в Туреччині доводилося економити і розтягувати задоволення. не можу сказати шо електронні видання книжок повністю замінюють паперові, але вони точно більше і компактніше передають інформацію. Слава інтернету, де мона достать стільки всякого книжкового добра. За 20 днів 5 книжок. Дааа, не треба так багато, бо не переварюється. Але то все від читального голоду, най наїмся.

Вчора бродили по цьому почті совєтському містові  — тре сказати, шо центр цілком прийстойний, майже Київ, — і вицеплювали гарний одяг для Ади-розради. Відтак, тепер кім стандартних розпашонок-повзунів і всього такого маємо фільветові (фіолетові тобто) лосіни, джинсові кеди, і туніку стильнячу.І все для віку до  місяців.

Полазивши по модерному центру ми повалили в стару частину міста. Себто — для робочого пролетаріату. Там нема виісків всяких. Столові є. І мені припиндрилося зайти в таку столову.

Таке враження шо я попала в Туреччину невіда яких часів. Принаймні в ті, коли знімали «Корольок птічка пєвчая». І 100 проц. — їжа там в 400 разів смачніша аніж в модернових глямурних ресторанчиках в нашому Дідімі. Слово дєвкі.

Там така жіночка готувала тісто. Мужичок займався м»ясом. А ше один чоловічок — іншими начинками для всяких піде.

Злупила я все і ще б добавки просила, та згадала, шо леді стіко не луплять і впинила сама себе.

***
Проглядаючи свого старого записника вчора найшла виписані фрази не помню звідки: «Принцесса заведомо была слабой и не могла спасти сама себя», «Так же принцесса не командовала принцем с башни: как правильно рубить голову дракону».

Я поняла шо я після 2-х років в Туреччині повністю перейняла ці принципи в поведінці щодо Хема. І кажу вам, чисто з бабською відвертістю і бажанням щастя: це зробило моє життя легшим, спокійнішим і простішим. Чоловік має вважати себе сильнішим за бабу (даже за настоящу бабу). І ми маємо дозволити вбити дракона за його методою. Най карявою. Зато після 2-3 драконів він стане розправлятися з нашими монстрами хвацько і ми  барині-сударині — будемо позбавлені цього сумлінного щастя: вирішувати трабли, які мона перекласти на чоловічі плечі.

А на цьому слові бувайте здорові. Хем стоїть над душою і зове мене на гульки. Піду я.

Випробовування робо-невістки

Робоневістка — то невістка-робот, шо вміє робити все, аби догодити свекрам і родичам чоловіка. Але направду то їй не в кайф, адже робить вона то на автоматі, заради спокою рідного чоловіка.

 

Чого не зробиш заради великих вилуплених, гарних, кавових очей Хема?

Запросили ми в гості свекрів + їхнє незмінне доповнення — свекрушиного рідного брата — Камбер зветься (помніть це ім»я і нумо нелюбить його всі разом), його дружини — Ейлем, і двох їх дітей (3 і 7 років). І в нагрузку моя «кохана» Хемова сестра — Сезен.

Я знаю, шо Хем знає шо я не лю таких гостей. Коли оцінюють. Водять пальцьом по поверхні, перевіряючи на пил, сунуть носа у холодильник — чи не смердить і чи гарно поскладувано. Але також він знає, шо їх не переробиш. І мені вбив це у голову, мовляв, забий, то не від злості, то від того, шо вони жили всі гуртом колись, і думають, шо то норма поведінки.

Тому дерла я хату з ентузіазмом, активно і голосно приспівуючи «Як жеж мені приймацькеє життя надооо-її-лоо».

Условились на 17,00. Але гості тут діло не дуже пунктуальне, а ще запізнюватися не прийнято — тому вони привалили в 15,30. Я само домивала плиту а на голові було сіно-солома.

Я тіпа така скоруха, всіх повсажувала на дивани, сама погнала перевдягтися і причесатися, поставила чайник і заходилася робити чай по їхнім правилам (діло нудне і довге, результат той самий шо і в нас).

Свекруха одним прижком опинилася біля мене, шоб скомандувати, шо чаю я всипала забагато. Я пристойно пояснила шо нас аж 9-ро людей, і всі п»ють не по 1 стаканчику чаю, а по кілька. Вона вспокоїлася і сіла на місце.

Свекор цього разу шось даже не проявляв своїх навичок Шерлока Холмса і не сував носа куди не тра. Сидів смирно.

Дяяааадько… КамбеРРР. От його я не люблю. І не полюблю.

А все почалося з того, шо колись він споганив мій щавльовий борщ (ніколи про це не забувайте, бо я ж помню). Потім загадив і червоний. А потім зробив висновок що вся українська кухня «не гостра, а значить не смачна». Навзаєм я накормила його козацькою горчицею, в нього виступили сльози і забило дихання, а ше він запевняв, шо в нього стреляло в мозгу. Я б хотіла шоб ше мову відібрало, та можливості горчиці я переоцінила.

Камбер розмовляє так… зверхньо шолі. Мабуть тому, шо він директор школи в якомусь арєхово-кукуєво. Вважає себе вищим за всіх нас тут разом взятих. Але на таких людей в мене одна реакція — ігнор. Він ображається і привертає до себе увагу всяко. Цього разу він намагався навіть грубо-саркастично шось бовкнути. На кшталт «ми не тупі ми тоже це знаємо» (коли я підтримувала якусь просту істину, аби продовжити завмерлу розмову), «ти думаєш шо ми з глухого села?» (коли я розповідала про наші традиції на Новий рік).

Скажете, шо Хем міг би і заступитися? Міг би. Але не прийнято. То і добре, бо цим він мені розв»язав руки і язика, і я могла морально тонко виводити Камбера з себе. Хоча, відверто кажучи, в ті секунди я хотіла до мами і тата, хотіла шоб я не бачила того Камбера зроду, і шоб я не спілкувалася з таким казлом більше ніколи.


Бонусом мого щасливого вечора стало те, шо Хем з вічливостиі пригласив батьків і малу у нас заночувати. Такого шансу поучаствовать в нашому житті вони б не пропустили зроду-віку, тому припрошувати не довелося і після першого разу вони сказали «ДА! ОК! ХАРАШО! БЕЗ ПРОБЛЕМ!»

Трудно уявити яка я була рада. Така рада, шо пішла в ванну, запалила там аромасвічки, навалила повну ванну гарячої води, залила то все апельсиновою олією і знімала годину стрес.

Злилася на Хема. Хоча, якшо розібратися, за шо? За те що в нього є сім»я? За те, що це нормально: його родина часом може в нас ночувати? За те, шо він як нормальний син намагається підтримувати  з ними зв»язок, брати участь в сімейному житті, допомагати фінансово?

То чого ж мене чорти беруть, га? Чого згадую про те, що колись 6 років (!!!) Хем навіть додому не з»являвся? І не телефонував? І вони його не шукали? І чого я помню шо не вони його ставили на ноги? А зараз я хочу повторення цією ситуації? Чи я просто не здатна прийняти сімейні вузлики аж так, щоб полюбити його родичів? Бо я коза луплена, да?

Все закінчилося рясними сльозами в ванну з апельсиновою олією.

Вилізла, посушила коси, наварила ще раз їм їхнього чаю (тре сказать шо знову неправильно), подала їх з тими кексами, шо сама пекла (як свекри підмітили «дуже засолодкими»), сиділа втулившись в Хемове плече і повторювала мантру «вони зробили мені Хема, вони зробили мені Хема». Від цього полюбити їх раптово і ревно всьоравно не вийшло. І, сумуючи від такої невдачі, пішла я спати.

Сон мене не брав. Але прийшов Хем і якось так мені тепло стало. За стінкою його батьки, він втихомирений, з відчуттям повноти буття, справжній сім»янин спочатку прочитав нам з Адусьою казку про принца мишей, а потім накрив гарненько, обняв і через пів хвилини сопів.

Думаю, ок, — пережила. Йому вот добре, то мені чого має буде хєрово.

Пічалька

 

Ці дні під знаком «:(«.

І нічого такого не сталося, я дома — у мене Різдвяні канікули і на роботу аж 9 січня. На Новий рік ми поїдемо в Денізлі, я полажу по старим християнським церквам десь під Памуккале, надивлюся дивного кіно, пограю в боулінг з друзями, певно навіть бахну бокал гамняного турецького вина, купим Адусі ліжко-колихалку, почитаю книжок. Чим не кайф?


Сумно мені через інше.

Знаєте, що я здвинута на своїх обох племінниках-похресниках, да?

Старший. Йому вже 16. І в такому віці він все знає, і сам собі голова. Куди й поділись наслідки довгих розмов, вкладання серця, переглянутих разом розумних фільмів, раджених книжок, гулянь по нічному Дідімі, Києву, Луцьку…

Зараз же — курить, на якісь здибанки вживає алкоголь (пиво, видка — все по взрослому), до вступу не готується (робить вигляд), на Новий рік збирається «тусити» з друзями (я, як нормальна тітка друзів його не сприймаю, бо лайно), слухає пустий реп (і навіть намагається бути схожим на одного крутого репера), пащикує до дорослих (проявляє характер, як йому здається, ансправді висуває дурні умови)..

Є в ньому і добрі моменти — він наш старшенький, на нього можна все ще покластися. Але меня здалеку невимовно боляче шо я втрачаю дитину, друга, надійного чувака.

Знаю-знаю з розмов зі старшими, з психологічних книжок, шо перебіситься. Але я так само знаю, що коли такі проблеми стосуються особисто тебе, то тоді здається, що в книжках про це не пише, а оточуючі все сприймають не так, як є насправді, бо не розуміють всієї глибини. От і які поради я слухатиму, якщо просто боляче і неясно, що буде далі? — Ніяких…

Вчора я з ним посварилася. На цьому ґрунті. Я вивалила ВСЕ, шо накопилося.

Уявіть, його тато попалив з цибаком в зубах на дворі при друзях. Татові вистачило сили духу не накричати, не принизити і навіть не устраювати розбиронів на місці. І дома йому ніхто словом не обмовився, чекають, поки страсті паутіхнут, шоб на гарячу голову не наплести дурниць.

Натомість це мале тільки хіхікнуло і сказало: «тат, ти нічого не бачив»

А в контакті з»явився такий запис «Упс, спалився)))))». І до одного місця вся сила волі батьків і психологічні закончики.

Ви понімаєте, шо йому смішно? З того, що батьки переживають за його здоров»я, що в нього не все ок з серцем, йому це ігрушки.

І вчора наша розмова почалася з того, що він сказав «Я не милюся на Новий рік до друзів, а ПІДУ!» Себто, йому до с*аки хто шо про це думає.

І я сказала, що залишається без моєї підтримки. У вступові в універ, у розмовах з батьками,  — все тепер без мене.

Його це засмутило б ще рік назад, він би з трусів випригнув, але тепер дуля. Тепер важливо інше.

Найгірше це не власне-розчарування. А розчарування у тому, що ти сам робив і на що впливав. От я допомагала моїй сестрі «ліпити» цю дитину. І бачу — промах.

 

Каварная помста і ше раз помста

Після драми з Адріаною Лімою я ходила надута ше довго. І не те щоб надута, а якась розчарована від нерівності цього світу, він неідеальності любові і стосунків.

Коли я в такому стані і не говорю, Хем мене як психічно больну везе до моря, шоб енергії набралася.  Такий добрий, нічо не питає (той добре шо не питав, бо я б, недоведи Бог, розказала).

Сиділа я, пила те недосконале капучіно порошкове, зирила на хвилі — а вони були бурхливезні в неділю, такі, шо навіть вода подеколи добризкувала до нашого столика, — слухала собі в навушниках «мама я льотчіка люблю, мама за льотчіка пайду» (ну в мене так туга за українськими гульками-весіллями виражається, шо зроблю?), Хем з-під лоба наблюдав шо шота не то.

Потім я вже попросилася додому, бо троха здубла. Всілися ми на мотику, доїхали до світлофора, впиняємося і…. вгадайте хто зрівнюється з нами в очікуванні зеленого? Не вгадали! ЕФ! ( Про наші почті-любовні історії я писала тут)

Все як завжди: його волосся по вітру, гарний байк, очі синіші синього, погляд прямо в пику, не звертаючи увагу ні на Хема, ні а вже зелений колір. Ми рушили, він нас не обганяв і на наступному світофорі знову те саме. Хем голосно, так шоб він почув: «Oo Yulia bak: senin sevgilisi» («ООо, Юля глянь, твій коханий») — і слово «коханий» вже було сказано з таким притиском і іронією, шо я не знала чи він зараз мене з мотика скине, чи Ефа виб»є з «сідла». Я дала цілком достойну відповідь, тільки вже може не так голосно, та чогось мені здається шо Еф почув: «Моя кохана у мене в пузі». Хем, відать, одобрив відповідь, Еф — по газах.

Принаймні я розплатилася за Ліму, пра?


Тема 2.

Я вирішила привітати не тільки Хема з Днем народження, а й його маму, себто мою свекрушку, такий знак вдячності за її сина (якому, якби на всяких лім не заглядався, — нема ціни).

Купила плаття, за коліно довжиною, троха класичне, троха святкове.І гарне. Вдарувала. На неї підійшло і їй сподобалося. Вчора ми їздили до них у село з тортом, а свекор мені і каже:

— Шо? мамі подарка купила? Плаття?

— Ну да, — кажу, і розумію спинним мозком, шо в нього грає образа шо йому нє, але, прошу мєня прастіть, його справа там була не хитра і не болюча, так шо най попостить троха.

— А я не дозволю їй це плаття вдягти! — і радий сам собою.

— Чого це?

— Бо вона для неї закоротке. Воно ж злегка прикриває коліно! А скільки мамі років?

Хем, бачачи шо вже я зараз пошлю любого свекра, починає заступатися:

— Тату, якшо плаття вдягти з чорними колготами, то все пристойно, це не молодіжне плаття. А саме для таких жінок, ми ж не покриті мусульмани, так що ця розмова пуста.

Я розумію, шо батько кайф ловить тіпа від своєї сили, і намагаюся не реагувати, але мене коробить не те слово.

— Воно коротке, однозначно!

— Тоді ми його заберемо і поміняємо на щось наче, — кажу я.

Тут вступається мама, вона розуміє шо то все фарс з боку батька, а мої почуття серйозно задіто, бо я ж від щироко серця, і я взагалі до таких зрушень не часто здатна.І, думає, а якшо точно забере, шо дєлать? Плаття то справді файне.

— Досить, Алі, — каже вона. Зрозуміло, що це плаття не на кожен день. І взагалі це моє перше (!!!) плаття після весільного, так що мовчи! Я ходитиму у ньому на весіллЯ, в гості..

Тато Алі вилупив очі на неї і на мене, і я, шоб його добити кажу:

— Але до нього треба вам, мамо, придбать, сексі-туфлі на підборах, після моїх пологів підемо на шоппінг і нехай наші чоловіки хоть тріснуть!

Мама в сміх, Хем мене  — штурхіть — під боки, тіпа мовчи глуха, менш гріха, батько пішов курить.

Так шо, дасть Бог, епоху джинсів-безформенних туфель-світерів закінчено і для моєї свекрушки.

Я vs Адріана Ліма

Я вже ту бідну Адріану Ліму скоро зненавиджу.

Вона просто яскравою зорею тяжіє над трьома важливими стосунками в моєму житті. Двоє з них в минулому.

От вчора цей дурацький Хем взяв і мельнув своїм язиком коє-шо, шо вивело мене з себе, і знову примусило згадувати Адріану незлим-тихим.

Ми заходили в магазин білизни. З нами був ще Хема друг, який вже і мені мов подружка. І там вона на плакаті на пів стіни, і Вііін, зрадник галімий каже «Ліма, Ліма.. yerım onu» шо означає з»їв би її. От шо йому зробить, пісюна видерти з патрохами шолі???

І я ж розумію шо вона на плакаті, і шо сюда по мого Хема не приїде, але мене вже дратує: Болгарський Вітер пару раз мельнув був про неї, ше один Рома теж пару раз повздихав біля її зображень і тут Хем.

Ви знаєте, я то віду не подала, але мені мову і обнімалки-цілувалки відняло ше аж по зараз.

Але оскіки завтра в цього безстижого День народження, то тре троха попуститися.

Лімі най гикнеться 🙂

Коли все хєрово

Коли все хєрово, то ми вміємо концентруватися тільки на тому хєровізмі. А як по іншому? Людська природа.

 

Найпоганіший херовізм це те, шо мій тато серйозно  хворий. В мене навіть коментарів нема. Це моя болюча тема — про батьків. Мамине здоров»я теж нікібєніматєрі. Тре їх сюди забрати і по лікарях. Бо в Луцьку у нас я вже не вірю шо хтось шось зробить. + в моїх батьків дитячий комплекс: та чого його йти до тих лікарів, якшо скажуть шось погане? най вже як є.. Хєрово ше й те, шо ми з Хемом залишилися при бубнових інтересах, оскільки всі наші фінанси вже вбехані в лікарів, каляски всякі, і ше ніяк ми не відновимося після тої покражі. Карочє всьо, — лягти і вмерти.


Фінонсавий хєровізм номер два. Знов про батьків. Колись був такий надра банк. Моя мама мала там кредита. Якось, прийшовгши заплатити, банкір не взяв плату, бо, каже, нема куди платить, банку нема. Через два роки вони повстали їз пєпла і пред»явили претензії мамі моїй шо тепер не 800 грн як було колись, а аж 2000 грн, бо пеня за 2 роки. При тому куди вони дівались і все таке не розказали. Моя мама вчула грозні слова «ВАС ПОДАНО НА СУД» і всьо, вніміла.. Для людей її віку, виховання і понятій то шось страшне…


Отож, я  зациклена на цьому. Розумію, шо тут все вирішать тільки гроші і то не проблема, а трудність —  їх просто тре десь знайти. От сижу і думаю.

Але думки приходять іншого характеру: су-є-та. Нема нічого святого в цьому житті…

Що дарувать татові?

Зважаючи на те, як «швидко» пересуваються посилки з Туреччини в Україну і навпаки, тре вже думати чим вітати тата з Днем народження (12.01) і мама з Василем (14.01).

З мамою — зрозуміло. Вона фанатка якісного текстилю — всякі полотенечка і все таке.

А татові шо? Він такий весь піднесений, творчий. І тре таке компактне, шоб в посилку помістилося.

От уявіть шо ви мій тато і шоб ви хотіли отримати з Туреччини від доні і зятечка?

Най ніхто не зіпсує

Вчора на свою голову подивилися кіно з моїм коханим Хав»єром Бардемом «Бьютіфул».

Це гаплик, людоньки.

 Javier  Bardem, Хавьер Бардем, Пенелопа КрусНашо я вже його й дивилася, якшо не могла вснути від думок. І, шо показово, Хем теж… Ми говорили про це кіно, поки не сказали фразу «Хватить. Четверта ранку!»

 

Кіно про те, коли все хреново. І нічого виправити не можна. І все йде до логічного кінця. То вам не соплі, коли любімий покинув і сука сидить онлай і не пише. Там проблеми іншого масштабу. І, дай Бог, шоб нам той масштаб навіть і не снився ніколи.

Ше скажу шо Пенелопа Крус — щасливчик. Мати під боком ТАКОГО чоловіка. з ТАКОЮ харизмою, з ТАКИМИ очима… Я б його з»їла)) Ну, зрештою, Пенелопка теж дівка хоч куди, тому пара з них — Макисм і Одара.

Я ше помню якого вони склали тандема у «Вики Кристина Барселона». Не могла налюбуватися.

***

Поснідала я смачними канпками з листям салату, сиром смачним і запила кавою. Так-так, к а в о ю — бо Хема нема дома і зараз мені все можна. Але не весь день буде таким радісним, бо в мій особистий простір вірветься сьогодні, очевидно, моя «супер кльова-кольорова» Хемова сестра на уроки англійської, шо зазвичай тривають три години. Шоб раз і гаразд. А ше може й вся гоп-родина. То ващє тре рис варити значить. Але на разі най побуде спокійно.

Включу собі якесь легеньке кіно і попрасую троха, бо вже я як королева гори — тіко та гора зклалася з непрасованого одягу.

Най ці вихідні нам всім ніхто не попсує, плііізззз…


П.С.

Вчора надибали файного візочка для Ади і нас чогось тягне на синьо-бірюзові кольори. Чи може то означати шо там не Ада, а Гюнеш?? Сподіваюсь ні. Хоча я любитиму всеодно. Але хочу дівчинку, ну мона мені дівчинку?


Пахне жареним

Бути дівчиною в Туреччині не просто.

Пам»ятаєте я розказувала про Фатіму, яка заміж зібралася у 15?

Тепер я прослідковую таку тенденцію, що цей вік взагалі вважається ледве не дітонароджувальним.

Мова йдеться про сестру мого Хема, якій я теж вже тут призвячувала не один пост.

Так от, її виперли зі школи — це вже не новина. Для того аби їй там поновитися тре здати екзамен у січні, до якого вона не готується. А що вона робить на томість?

Взяла собі за моду ночувати в дядька в Дідімі (сім»я Хема живе за містом — 10 км). А ото дядько і його дружина не витримали і розповіли, шо у ці дні, коли вона гостює у них, вона: а) насправді нічого не вчить, б) по вечорам ходить кудись і з кимось, абсолютно плювавши на дядькові прохання не йти, в) тьотка вислідила шо той «з кимось» — хлопець!


Ви уявляєте який буде скандал на всю Стахановську якшо хтось з Денізкьоя (там де живуть батьки) просіче? На малій можна буде ставити хреста і крапку. Її можуть виперти з хати і від неї відмовляться всі родичі (і то нічого, шо сім»я Хема вважається європеїзованою — малу то не спасе). А якшо в когось закрадеться думка  перевірити її на наявність цноти і тої цноти, не доведи Бог, там не буде — сім»я може виселятися на хєр з села. Хоча б в Дідім. Але в селі вже вони не залишаться.

От вам приклад важливості суспільної думки.

Я на неї зла. Бо воно невиховане, дурне і ні на що не здатне козисько. Підставляє сиву голову батька і помальовану голову матері під сусідський удар.

Хем спочатку кинувся на розборки, як то завжди бувало. Але потім спинився і сказав, що в неї є ще один старший брат, який ще без сім»ї. І ше Хем сказав шо він від неї втомився.

Уявіть, він навіть не хоче щоб вона приходила до нас в гості.

 

Вам не передать

Скільки драми було вчора, вам не передать.

Був матч Галатасарай-Фенербахче. Це шось тіпа нашого Динамо і Шахтаря — закляті вороги, різні погляди на футбол і на життя тоже.

Та скільки було перепон до того, шоб просто глянути матч, я вже і зневірялася, і забивала болт. Але по порядку.


1. Туреччина — дуже хитро вимахана країна і команди, стадіони і медійці заробляють шаленющі гроші на тому, шо матч такого рівня не транслювали по тєліку. От не мона і всьо. А тільки по одному каналу, який не дорступний простим смертним. Це тре йти у спеціяльні заклади, платити гроші за вхід, сідати там рядочком і в позі сільодкі дивитися матч. Ок, я згодна, не кожен день Галатасарй ставитиме раком Фенера. От тільки де знайти таке місце, щоб і жінкам там можна було сидіти??


2. Не у всі заклади Туреччини жінки вхожі. Є суто чоловічі, де нога жінки не ступала зроду-віку. І в такі заклади вхід дешевший. Хем запросив спочатку дядька і його дружину (ну вони по вікові з Хемом майже однакові), але жінка покрутила носом (фіфа, шо вона понімає), бо їй впадляк вдягати дітей, вона буде нудитися. І, як я згодом понімаю, дядько планує і мене залишити з цею клухою дома і з його дітками, а самому з Хемом здимити на футбол. Я вже навіть і руки опустила — ну не буду ж я забороняти чоловікові посидіти в чисто пісюнячій компанії… Ну і ладно шо цей матч я чекала вже місяць. Та Хем в мене прониклива душа, і, шо там гріха таїть, йому зі мною футбол дивитися цікавіше ніж з тим дядьком, шо нічо в ньому не кумекає. Хем каже «Ой, Юлі прийшла смс шо її сестра чекає в скайпі шоб поговорить». Ми паскудно набрехали шо  їдемо додому, раз вони нам не складуть компанії. Самі ж вирушили у той заклад де можемо подивитися того матча, як два крутих коріфана.


3. Гроза наближається, темінь кругом, а всі заклади забиті людьми і нема нам там місця. До матчу ще пів години і ми гонимося по Дідіму в пошуках бару, пабу, клубу, ресторану, хати, де є той канал, шо покаже нам матч. Блискавки я боюсь страшноє дєло як сильно, але футбол є футбол. Ми мовчки хоронимо мрію позирити матч і валимо додому, де даже електроенергія вибила від таких погодних умов. Настрій добиває друг, шо звонить з арени, де починається матч і кричить нам в телефон, шо він стоїть біля великого прапору Кіпру, і буде нам махати руками. Ага, в пустоту будеш махати, хлопче, як ми подивимося?


4. Дома при свічках варю каву, усвідомлюю шо вже йде 3 хвилина матчу. Вмикається електрика. Ми кидаємося в інтернет глянути результат. Все ще 0-0.  Туреччина забанила усі онлайн-трансляції і ми не можемо подивитися навіть кусочечка. В мене виникає ідея позвонити в Лондон одному моєму учневі-туркові, він же мусить дивитися той матч якось, він дикий фанат Галатасарю. Дає нам лінка з поганою якістю, англійським коментатором. Ми прилипаємо до моніторчика нашого, і перед першим голом канал знову забанюють, скатттти!


5. У фейсбуці ціла баталія — люди шукають трансляції, я чудом винаходжу канал, який працює навіть краще, ніж перший. Дивимся цілий перший тайм. А там 2-0 Галатасай виграє В нас такі емоції, і скачемо, і переживаємо за команду, так до повного щастя ще й картинка часом десь дівається. Емоції на предєлі. Перед початком 2-го тайму забанюють і цей канал. Хем знаходить ще якмийсь де говорять, таке враження, диктори всього світу одночасно — ну хєр з ним, нам аби дивитися. 3-0!! Скачемо по дивану. обнімаємося репетуємо одне одному в пику «ЧІМ БОМ БОМ!».. скоро кінець. На останній хвилині ложка дьогтю — 3-1. Зато це перший раз за 7 ігор, що Галатасарай зібрався і виграв той Фенербахче.

 

Довольна пішла спати я вчора. На ніч почитала ше пару сторінок чарівника Хемінгвея і спала як в маківці.

Всьо.