Ай і ляпотааа

Ну шо, дослужилась стара Цитрина до того, шо вже третій день поспіль тішиться пузом, нічогісінько не робе, байдикує, дивиться доХтора Хауза і дочитує Андруховича. А, ну і їсть — я якби на цьому увагу не загострюю бо Цитрина їсть завжди.

Це кайф. Я ж не могла цього діждатися. Я ж не знала як то: д е к р е т..

Я прочитала, шо в декреті люди мусять нудитися. Я поки не можу ше нудитися, бо все мені нра.

Хема мучить совість шо ми лінтюхи.

А кста, я попросила його забити на все болт і сидіти наді мною, сторожувати мене — царицю, шоб була без нього родити не почала. Тому така халява у нас двох тепер.


Сьогодні була ложна тривога: зранку позвонив дядько, шо все ніяк не збереться з Дідіма назад у свою Малатію і напудив нас, шо прийде в гості. Ми давай прибирати сліди наших холостяцьких посиденьок: чашки з-під кави, сємки, огризки з-під яблук, навели блєск-красоту, а він /дядько себто/ потім позвонив і сказав шо його дружині зробилося нєхарашо і вони не приїдуть.

— Тюююю тіко зря прибирали,  — сказав Хем по-турецьки.

Але я собі подумала шо хай нас так часом лякають, бо ми доживемося до того, шо сміття вже буде по ґульки.


Ми говорили з ним про те, чи дуже це погано бути трохи іншими? Ну тіпа трошки не такими як наші знайомі сімейні пари. Чому, наприклад, я не репетую якшо він поб»є якого баняка, або насмітить якшо я прибрала або грає грк на компі до трьох ночі? Чому він не вимагає з мене смачних страв а погоджується часом на вечерю з одноманітних канапок? чого примушує до щоденного прибирання/прасування і всяких ін. нудних справ для бабів? чому не виводить за вухо від компа коли я не можу припинити дивитися відчайдушних домогосподарок заглушуючи його новини? чому нас не дратують розкидані речі?

Перше пояснення, яке спало на думку: бо ми дві нехлюї. Але ця теорія не зовсім підходить, бо ми швидко смітимо, але швидко і вилизуємо хату.

Друга теорія: я дійсно його лю по самі яйця, якби вони у мене були. Нема нічого важливішого за те, щоб він почувався комфортно, щасливо. Lucky me, шо він теж мене любе по самі (вже існуючі а не уявні) яйця. І любовний альтруїзм працює на мене.


Тре одружуватися з коханими.

З коханими друзями.

З коханими друзями, які кльові у ліжку.

З коханими друзями, які кльові у ліжку і розділяють хоча б частину твоїх захоплень.

З коханими друзями, які кльові у ліжку і розділяють хоча б частину твоїх захоплень і вміють говорити про важливе.

З коханими друзями, які кльові у ліжку і розділяють хоча б частину твоїх захоплень і вміють говорити про важливе + мають гарні очі з довжелезними віями.

Амінь!


Нас трусить

У нас вже 2 дні землетрус. Час від часу будинок потіпує. По 2 бали, по 2,5, а вчора в 19,43 як тіпонуло на 5 балів, я, яка в будні з дивана встаю по пів години, зірвалася за секунду, Хем похапав куртики і ми погнали на двір. Я була в хатніх капцях, в піжамі, зато в куртці. Та в 5 балів землетрус був тілько кілька секунд (і слава Богу).

Мені то страшно. От жила я собі в свому Луцьку, нема там гір то й не тра. Нашо ті нерви. А тут не так часто і не так сильно, але якось так не передбачиш що буде завтра..

От кілька місяців тому під Іраном, в турецькому м.Ван був такий землетрусяра у 8 балів, скілько людей загинуло і залишилось без дому.

А я ж така прив»язана до деяких речей. От шоб ви перше хапали якби був землетрус?

Хем вчора вчив шо теплі речі, докменти, телефон і гаманця.

Я казала шо ше блокнота, ручку і книжку.

 

***

Я віртуозно відкараскалася від поїздки у гості у село до батьків. Знаю, що це тимчасово, але зараз я не можу.. не дужа їхати і либитися, либитися.. я така найвагітніша в світі.. я так хочу лише спати!!!

 

***

Переставила стола на кухні і прям хата нача зробилася. Перестановки — діло круте, бо ти отримуєш свої улюблені речі під новим соусом. Спасає від нудьги.

 

***

Читала сьогодні інтерв»ю Буковські. І думаю: от чого чувак пив? Життя у нього було не таке вже і галіме, робив, шо хотів.. і тут КЛАЦ! Хтів же пити от і пив.

 

Ніколи не засуджувала тих, хто любить спиртне. Навіть алкоголіків не засуджувала. Мені здається я їх так розумію-прерозумію. Якби я могла пити горівку, я б певне теж була на межі. А так з доступного алкоголю для мого організму (в період невагітності, зрозуміло) було пиво, лікер та вино.

Пива багато не вип»єш, бо задовбеся ходити в туалет. Я лю виключно темне, вважаю його тіпа Мерседесом серед усіх машин, або фільмами Кустуріци серед усіх фільмів.. Простіше кажучи, темне пиво для мене  без банального смаку, тому я його лю більше, аніж світлі сорти.

Далі. Лікери.

Теж багато не вдудлиш, бо солодкі. Мона зістругатися на синю сливку. Але особливий кайф — м»ятний коктейль (той самий який пила Боварі шо я вже про нього нила в одному з постів). М»ятний коктейль, хоч і солодкий, та не приторний. Але він швидше освіжає, аніж п»янить. І додає сміливості для вечірніх подвигів.

Найбільше мона випити вина. Я лю біле, хоча частіше пила червоне, бо воно вважається кориснішим. Більше того, якісні вина я пила рази зо три за все життя, а всі інші — те шо й всі, дешеві, доступні, так шо такі кориснішими за щось назвати сложно.

 

***

Вчора нам подарували грубезну книжку на 365 казок. Ілюстровану. 365!! на кожен день, понімаєте? і нагадаю — і л ю с т р о в а н у.  Я чуть не обдєлалася з радості-ейфорії-особливого-піднесення. Вчора прочитали зразу 5!


Попрали штори

опрали штори, тепер їх тре ще попрасувать, а вони такі великі, а прасувати я не люблю найбільше з усієї домашньої роботи. Хоча зманділа зараз. Я всю домашню роботу не люблю найбільше.

Це почалася підготовка до приходу Розради, бо в нас, траплялося, свекруха зі свекром курили прямо в залі, то Хем не хо шоб Ада дихала димом.

Сам покинув курити 18.01.12.

Я просто пошутила, шо Ада ванючого тата любити не буде. І він якось за сутки настроївся. Молодець, прямо поважаю за таку силу волі і за те, що прийняв до серця такий стимул.


Що я ше буду робити в декреті?

Ну оскільки я вже казала шо не знаю скілько мені там сидіти до пологів, то просто подоздаю деякі тексти, шо обіцяла людям, дороблю сайта, шо над ним б»юся рибою вже рускій мєсяц, фільми, книжки, книжки, фільми, фільми, книжки..))


***

Стикнулася з тим, шо відчуваю осуд від деяких друзів-родичів за те, шо не планую сидіти в декреті 2 роки. Навіть рік. Навіть пів року.

По-перше, таке запланувати не можна, я не знаю як ми будемо відходити з Адов від пологів, чи буда вона слухняним дівчиськом, як буде їсти і все таке. ЯСНЕ ДІЛО, шо якшо дитина вкрай потребуватмиме мого перебування 24 год на добу поруч неї, я  буду поруч, я ж не монстр.

Але.

Якщо буде можливість, і я все таки вийду на роботу, за місяць-два, то чому б і ні?


Я працюватиму по 5 год на добу, в мене буде можливість кормити дитину молоком, якшо дасть Бог і воно буде, в нас є моя свекруха, яка виростила не одну дитину і була призначена нянькой не одному племіннику, в Дідімі є професійні  няні. Я маю почуватися винною шо хочу не засісти дома? І вислуховувати «А от наші мами…» От моя мама не сиділа дома зі мною геть, тим не менше, ми з нею круті друзяки, ну я вже писала

Не виключаю можливості, шо як углежу ту Аду то ващє нікому її не дам, але то буде мій вибір, не продиктований загальним уявленням і стереотипами.

***

Пісня гарна.

З історією.

Закохалися два лікарі одне в одного. Вони приховували свою любов з університету, оскільки тут Туреччина, ну ви помните їхні заморочки про скромність і все таке.

Так от.

Закохались. І на вечірці, присвяченій 25 річчю дівчини-лікаря, хлопець-лікар розкрився і зізнався в коханні. Щастю не було меж.. Роман розвинувся швидко і вже через 2 тижні вони забронювали будиночок на побережжі Середземного моря в Анталії.  Хлопець поїхав першим зранку, щоб прибрати хату. Вона мала приїхати ввечері, після зміни.

Так от, вона не доїхала. Типова аварія, що порвала, роздерла і поглумилася над коханням. В комі вона була 2 дні і не прийшовши до тями, померла.

Пісню написав сам лікар.

Заспівав гурт Haramiler.

Кліп старуватий, та не суть.

Настрій головне.

Троха перекладу місцями про шо співає.

Значить тако: «Стіни я пофарбував у синє, ти дуже любиш синій колір», «Знаю, що тобі сподобається старий грамофон а-ля турк», «Того літа, споглядаючи море, до самого ранку я тебе чекав…», «Раптом хвилі сказали, що ти не прийдеш», «Я вибіг раптово, біг, біг, вибіг на пісок, пече, пече (ну явно про біль від утрати), потім проклинав (матюкав) весь світ, підставляючи своє обличчя під удари вітру»..

Кароче тре слухать, шановні. Особливо я люблю момент з 2 хв 45 сек. Це наче інша пісня. Вся експресія, весь біль, такий жах, драма трагедія, любов.

Ну і шо тут скривать, співак схожий на мого Ефа. (про Ефа тут http://femina.blox.ua/2010/08/Varto-meni-tilki-vijti-zamizh.html і тут http://femina.blox.ua/2011/02/Ye-v-mene-sum-odin.html ну і в багатьох інших місцях мого блогу і душаки продажної)




Завтра я валю в декрет

Мєлкіми шагами я вже вибираюся по свою Аду-розраду, і перший крок — піти з роботи.

Декрет.. Скілько бляха романтики в цьому слові!))) Та не для мене.


Мій декрет починається на 34 тижні, себто я можу вродити через 2 тижні навіть не належавшись дома по самі гланди. А можу ше проторчати в хаті 6, а то й  7 тижнів і вже вилазити на стіну від туги і нудьги.

Запас робіт у мене є і подописую, подороблюю, шо не робилося раніше (якшо не просплю весь цей час своїм лінивим задом).

Далі.

Дєрік провтикав період коли тре було подавати звіт про іноземних робітників. Шоб довго не парити мозок скажу тако: він про*бав мої законні декретні гроші. В мене їх не буде. І платити він мені за них теж не буде. Ну я ващє то не питала і не спитаю, бо я не вмію і не можу і не хочу таке питати, як заробітчанин з Замбії.

 

З цієї ситуації назрів конфлікт:


Хем на мене жостко давить через те, шо я не вмію постояти за своє. Шо я, камеха розклеяна, не вилила на шефа відро лайна і не сказала «гад плати мені!».  А мені совість не дозволяє. Шеф взяв мене на роботу на третьому місяці вагітності. Панькається зі мною, я періодично крала в нього шоколадки, не приходила на роботу через те шо мене нудило/гонило в туалет/був запор/тре було їхати на плановий контроль/боліла голова/не було настрою… Він платить за дорогу на роботу, бо я репенилася шо мені все дорого.

 

З другого боку, якби вже той шеф був таким кльовим то чого не предложив мені покрити його помилку якоюсь виплатою? Хоча б одноразовою?

Найгірше серед цього всього шо мене засідають такі думки-питання:

 

  • Чого це гребе Хема? Хіба не він тато? Чого він хоче ШОСЬ з мого шефа, коли Аду робив він сам?
  • Чого я вбачаю в цьому вину Хема? він же в цій країні з народження, для них норма хотіти мати тобою зароблене і заслужене, а мені все кажеться шо в цій ситуації Хем печеться про гроші.
  • Хем каже скажи йому: вот я не буду ходити на роботу пару місяців. Так на шо мені жить? А мені так і хочеться сказати:Понадійся на свого чоловіка, ти ж не сама! — і я не можу сказати це йому в очі. Совість не позволяє..Бо як добитчик бабла Хем зарекомендував себе краще, ніж я.
  • не люблю, коли на мене давлять. не люблю, коли давлять через гроші. Я не люблю коли давить Хем!

 

Взагалі то це дрібниця. Якби кінець світу наставав через три доби хіба б я цим парилася? от і нє.

***

Мені снився Ейнштейн. Ми говорили про теорію відносності і про щастя. І я почувалася дуже крутою і розумною уві сні.

***

Боже, чуть не забула. Настрій усугубився і наблизився до нуля ще й тому, що сьогодні я маю відбути раут у ДЯДЬКА якого ми з вами домовлялися гуртом не любити і познайомитися з новими родичами ХЕма, шо ото приїхали з-під Ірану. Бляаааа всю жизнь мєчтала.


Хочеться написати про погане

Розумію, шо якшо це погане матеріалізую в літерах тутика, то сама для себе усвідомлю, шо да — Хем земна людина. Да! В нього є провали в характері, які мені не зрозуміти, бо ми зростали в різних умовах і нас виховували різні батьки. І я не хочу навіть сама собі здатися кращою за нього, бо то не так.


У мене є велика вада — я всіх ідеалізую.

І то не заради того, щоб усім здавалося, як мені класно живеться. Я ідеалізую перш за все для себе. Я направду можу бути щаслива маленькими речима, для мене стосунки складаються з детальок, напівобертів, напівдоторків. Проблема в тому, шо напівдоторк то і напів-НЕ-доторк.


Дратуюсь, бо я можу злитися на нього через матеріальні речі. Дратуюсь, бо для нього теж (о май гааааад!!!) теж теж теж важливі матеріальні речі. Яке падіння з небеc на землю! Йоб твою девізію, Хем, пліз, тілько не ти!!

 

***

Вчора з тою Барселоною, Реалом і Ель-класІко втратила сон до другої ночі, а сьогодні як зомбяра яка. Мені одній тіко здалося шо вчора Барса халтурила? Більше того, помітно було прям випади Пуйоля такі троха агресівні, я за ним ніколи такого не помічала, вєчно всіх же мирив.І не хєра Мессі був не «Меджік» як старався переконати мене англійськомовний коментатор.


Я б дуже хотіла бути коментатором на таких іграх. Але мене б звільнили. За матюки. І розпалювання міжкомандної ворожнечі.


Нема слів

На всіх нападає така боляка, коли є шо сказати а слів нема.

Вже весь світ знає шо вчора я не прийшла на роботу а сьогодні, коли прийшла і допетрала… шо мене на роботі вже і не повинно було бути. Мене списали. Вичеркнули. З»їли мої цукерки. А на моє місце посадили глухувату Елізабет. В офісі посовали фурнітуру і тут тепер все не так. Справилися за один день.

Не обійшлося без скандалу і трасучкою пальцьом біля носа Елізабет (яка ж толком не чує і все мене по сто раз перепитує, а мене то злить ше більше), Саймона (шефа, який думав шо якшо мені шось болить то синонім до того, шо я рожу) і навіть турецького ні в чому невинного Мехмета.

Я казала шо то дискримінація і вже могли б дочекатися поки я точно піду в декрет. Падліни.

Вони повернули моє місце, пересадили Елізабет з мого крісла в наче,  переставили фурнітуру так, шо ми тепер з глухуватою Елізабет сидимо геть поруч і я не маю змоги грати гру в додатках на фейсбуці.

Стара карга! Але, до речі, вона так гарно виглядає, шо ніхто зроду віку не скаже шо в неї вже є навіть внучка 2 років. Така підтягнута, стройна як солдат, і вибачається, бідоттє, перед вагітною верескливою мною..

Слухаю я зараз весь вільний час.. Гайдамаків. Там є пісня «Кохання» і слова про Аду (взагалі вся пісня для «Перверзії» Андруховича). І ше я думаю, що фольклорні пісні не можна втрачати, їх тре переспівувати у всіх інтерпретаціях, бо то смертний гріх забути минуле в піснях. Тому Гайдамаки співають задорно «Їхав-їхав козак містом», «Хоп шигі-ригі, Марусю, люблю тя» (але я люблю цю пісню дикою любов»ю), «За нашов стодолов» і даже на український манер переспівали «Смелс лайк тін спіріт» Нірвани.

Я кланяюсь прям лобом в землю акардионісту (дико гарному мену) Іванові Леньо і тим чувакам, шо рубенять у тому гуртові на духових інструментах. Матера!! Я прсто не можу всидіти, як чую таке українське музичне добро!

Ужас, які ми відлюдки


Я про себе і Хема.

На вихідні до нас з»їхалися друзі. Вкупі нас семеро. Вчора в одного з них День народження і всі ми були запрошені повечеряти поза хатою.

В п»ятницю ми з Хемом якби погодилися.

Та за вечір п»ятниці, коли ми були позбавлені свого ліжка і змушені були спати наверху в салоні, коли ми були обмежені у виборі яке кіно дивитися і сидіти триндіти як примєрні хазяЇ,  — ми дико скучили за н а ш и м и вечорами.

Спішу завірити, що справа насправді в друзях (якби були інші або, скажімо,  мої українські — то ми на загал направду щасливі урізноманітнити наші вечори)

Одна пара з них цілком хороша, і нам під стать. Вони думають про одруження, сидять собі в обнімочку, як мишки.

А друга пара — Пелін, моя падрИга залєтуща, та, яка травилася через Орчуна подарованою мною українською горівкю (який заручений з негарним психіатром Назли), і її кавалєр Волкан (власне іменинник).

Що не так в цій парі? Все.

 

Є люди які не підходять одне одному, але вони щасливі. І все було б ок, якби Пелін не тягла того Волкана до своїх кревних друзів, а той не строїв із себе івана-івановича, не грузив усіх розумними і занадто довгими промовами.. І він ше ладно. Я б змирилася, бо в нього є плюси — він професійних фотограф, фанат кави і любить Мессі (по двом останнім пунктам він грозить ващє стати моїм зе бест другом)


А вона як змінилася! Вона тепер сміється задуууже голосно (навіть не уявляєте наскільки) і не по тємі. Просто рже і крапка. Крім того, вона, натуральна від природи, та, яка свистіла на рок-концертах заклавши пальці в рот, яка погоцувала при хороших ритмах фолку — тепер не має ні грама натуральности в своїй поведінці. При кавалєрові. Вона жеманна, завжди з напомадженими вустами, вдає шо їй цікаво те що цікаво йому + рингтоном на телефоні у неї служить кусок якоїсь галімої попси. Ну і нагадаю — вона голосно рже.


Словом, ми — старі воїни — потомилися.


На ранок суботи я встала з єдиною думкою в голові: як відмовитися від тої гульки? Ну мені як би то зробити просто — у мене пузо више носа, мені спати тре в 10, + понападали болячки, шо характерні наприкінці вагітності.

І аж тут Хем продер очі і каже:

— В мене план. Ти збрешеш шо тобі погано, мусиш строїти виставу ше з обіда, і я тіпа тебе саму оставити не зможу і ми не підем, добре? Я тааак не хочу.

Я ще переконалась шо з цим бородатим дядьком ми живемо в унісон. Ну я покривила пику і оголосила шо я не йду, вибачайте. Далі ше построїла з себе альтруїстку, тіпа а Куртулуш може йти якшо хоче, Куртулуш в свою чергу тоже построїв альтруїста  — ну ти шо, бебішім, коли це я тебе саму дома оставляв. Ми закрили за ними двері і…


yoohoo

приготували  термоса какао на молоці,

поцілувалися-пообнімалися, в ТИШІ

поставили ставки на недільний матч Малага-Барселона і розгледіли нові бутси Мессі, в яких він гратиме (благо я підписана на новини про Барсу),

прийняли ванну з апельсиновми маслом і посушили одне одному голови феном

взяли наше улюблену, вицвівшу ковдру,нагріли її під УФО і позабиралися під неї

включили четвертий сезон доктора Хауза і передивилися аж три серії, поки я не вснула у його піл крилом, на грудях, рівнодихаючих, міцних і моїх коханих

потім, в 12 він розбудив мене і сказав шо характером я схожа на його маму (для мене то був комплімент, бо мама дуууже добра, як ви вже знаєте, а я хароша тіко по святам)

а в час прийшли вже друзі і Хем не пустив їх у салон (де я вже дрихла)і порозприділяв по комнатам.


Він каже, шо то не в нас справа, ми не відлюдки і не старі, просто в нас період гніздування і … ну шо падєлать, нам цікаво і вдвох.. Мабуть такі да.

 

Ранні гастролі. Мої.

Їхала ото в маршрутці на роботу і жаліла турків. Такі вони обмежені.. у виборі і можливостях. Хоч плач за них.

А такі думки прийшли мені в голову тому що у мене в навушниках гоцала пісня з українського весілля «Якби мені зранку, горілочки чарку, не діда старого, хлопця молодого». І така музика заводна шо я і плечиками подьоргувала і рота відкривала, тілько без голосу тіпа співаю, і головою дьоргала. Одна мадам сиділа поруч через прохід в платку замотана і не догадувалася про існування такої пісні, таких ритмів і про бажання з самого ранку горілки чарку.

Водій старанно слухав завивання турецьких арабесок, шо їх він не міняє от вже штири місяці, один диск навсігда.

Ще один студент сидів і з його наушників часом вискакував рок старий як світ. Рок — то добре, але його знають всі. А пісню про «танцювала карапєт» туркам узнать не суждєнно.

Я дитина музиканта і повара.

Себто з трьох років ми сімйою їздили заробляти по весіллях на вихідних. Ну маму «заказували» як головну кухарку. А тата як музиканта. Причому це не відміняло роботи з понеділка по п»ятницю: тато — на мебельній фабриці, мама — в магазині промтоварів №19 біля обласної лікарні.

У тата була ціла група. Синтезатор, труба, гітара, барабани, бубон і сопілка. Група з чотирьох людей. Мій тато — Толік — то мій тато, ви знаєте. А інші троє — мої хресні татИ. У них були круті клікухи «Пошик» — він же вусатий Льоня, «Маркіз» — Вася в окулярах, «Піля» — мужик Саша постарше і дуже схожий на актора Міхая Волонтіра, той шо грав цигана Будулая, така ж курчава шевелюра і трошки сивуватості для харизми. Мого тата вони називали «Вінік» — не знаю чого.

Так от, гастролювали ми в такому складі у пазіку. Мене оставляли часом зі старшою сестрою вдома, а часом старшій сестрі впиралося зі мною сидіти, по роботі чи по навчанню не виходило і я тоді з превеликим задоволенням валила з рідньою на весіллЯ. Мене вбирали гарно, заплітали колоска на голові і дівка готова.


І вже з чотирьох років я часом підспівувала татам, видерала мікрофона і горлала у нього бек-вокалом «циганочка, Аза-Аза, кому раз, кому два раза, а мені не разу не дала поцілувать!». І до танцю мене два рази просити не треба було. Музиканти мене виштурхували в плечі, шоб я тіпа була на разогрєві, бо після першого заходу люди ше не вельми сміливі, і я  — в скоки, притупцьом і все таке, азартно викрикувала «давай, давай, чєрнагаловиє» (таке я чула на циганських весіллях), або «хоп-хоп-хоп» і в ритм плескала в долоньки.


І святий момент наступав, коли мама вже повидавала гарячі страви, і тато вів її в отого музикантського шалаша і вони разом співали пару пісень. Маму Бог голосом не обділив, так шо все було в тєму і гарно. А я з упоєнієм дивилася і, як дурне, часом людям казала «то мій папа і мама», мені хотілось похвалитися ними…

Словом, я знаю всі застольні українські і не українські пісні, знаю пісні циганські, шо співаються ромською мовою, вмію усі види польок і карапєтів, знаю як перекривити одеський акцент в піснях, знаю всі весільні обряди. І балдю від цих спогадів.

Туркам є чим хвалитися теж. Але — ну НЄ ТО! ну не знають вони того кайфу, коли і старі і малі в одному колі, танцюють і вибивають каблуками, всі раді і люблять одне одного… Не знають.


Моя Чечня

В Чечні я була двічі. Перший раз, коли була чотирьохрічною малявкою. Другий раз в зрілому віці.

Розкажу про перший раз, він романтичніший.

Мій тато — крутечний легінь ви вже в курсі — нажив собі чеченських друзів, які жили в м.Грозний. І запросили вони нас на Каспійське море (яке, виявляється, не море зовсім, а так — найбільше на світі озеро). Ми вже зібралися їхати, як тут по роботі татові не виходить, квиткам же не пропадати і відправляються замість моїх батьків зі мною моя хресна Тамара і її дочка Наталя, себто моя кузинка. Вони теж були знайомими з дядьком Насреддіном і його дружиною Зіною.

Помню шо їхали ми поїздами до хрена довго. Я перечитала тоді «Пеппі довгу панчоху в поїзді даже» і навіть закарбувала в пам»яті великі сині літери вокзалу в м. Ростові-на-Дону.

В Грозному нас стріли на машині дядя Шура (він старший брат Насреддіна), сам Насреддін і Зіна.

Від вокзалу я була в шоці і розревлася шо хочу до мами з татом. Всі були кавказці, кричали криком шо продають дині і я вцепилася мертвою хваткою в хресну Тамару.

Пам»ятаю, шо там жінки не їли разом з чоловіками. Нам було дозволено, адже ми не сповідуємо іслам. Але ми в знак жіночої солідарності все таки їли разом з жінками.

В перший вечір у Грозному сидячи перед тєліком я побачила сюжет про те, шо в зоопарку м. Грозного ведмідь розірвав хлопця, і від нього залишилася тілько куртка.. Який же був мій жах, коли я почула шо завтра ми поїдем в зоопарк.

Я собі вирішила, шо тато з мамою вирішили мене позбутися, вот і віддали мене хресній, а та вже мене якось сплавить в цій кричучій країні, де Насреддін не розрішає своїй дружині Зіні їсти разом з ним.


Через пару деньочків ми відправилися у м. Ізбербаш. Сьогодні я то вже знаю, шо то  місто республіканського підпорядкування в Дагестані. А тоді я думала шо то такий гОрод, про який говорили у кіно «Іван Васильович міняє професію» — Гагри. Я собі так постановила і ше довго в це вірила.

Нас поселили в курортну хатинку з хресною Тамарою і її дочкою.

На мою голову з нами поїхали діти Насреддіна і Зіни — Айшатка (я її називала «Лошатка» і не іначє) і Мехмет.

Так та Лошатка мене довела знову до істерики і стійкого переконання шо мамі з татом я не треба, коли ми гралися ляльками біля доміків, вона так ничком каже з кавказьким акцентом, шо тіпа, Юля, а ти знаєш шо ти звідси не поїдеш нікуда? Мама і папа твої звонили ж… сказали шо вже не треба їм тебе.

Я знов у рев, хресна мене вгамовує а я реву, аж присідаю. Получила та лошатка потім за  все. Але спомин мені на все життя, блін.

Що я пам»ятаю ще?

Пам»ятаю що там багато кавунів, жуйок, суп харчо (який став мені улюбленим і по сьогодні), поливалки в туалеті для того, шоб мити попу (мусульмани ж всьо таки), виноград гронами…

Пам»ятаю папу Єрьошку — то такий чувак, зараз я вам і не скажу точно чи його справді так звали чи то я знов шось напутала, так от, я його називала «папою» за те, шо в нього були вуса як у мого тата. І не відставала від нього ні на крок. Від за таку відданність дитячу платив мені подвійною дозою жуйок.

Пам»ятаю як тьотя Зіна була наказана (я так дивувалася шо і дорослі можуть бути наказаними) за те, шо купалася в морі в купальнику. Їй можна було тілько в халаті довгому. Так от дядя Насреддін попалив її і закрив у хаті на двоє суток. Хресна Тамара передавала їй їжу.

Пам»ятаю кавказькі танці Насредіна і папи Єрьошки в честь якогось там свята. Як вони хвацько викидали ногами і руками і кричали «аасссаа»…


Ми були там цілий місяць і я, малеча, ввібрала у себе все, що могла. Для того, аби берегти спогади довго-довго.

А коли я приїхала в Луцьк то говорила кацапською. Ще й з кавказьким акцентом. Я робила то несвідомо, просто за місяць я забула українську. Але мене переклинило швидко і я знову твердо говорила «шчо».

***

За чудові спогади так хочеться сказати дякую. Та кому?

Дядя Насреддін загинув у 1993 чи 1994 році від бомби. Папа Єрьошка через рік по ньому. Тьотя Зіна, Айшатка, Мехмет — зникли без вісті. Моєї хресної Тамари немає вже 10 років.

Та най знають — я пам»ятаю.

Сльози градом

Лафа — то коли нема шефа на роботі. І не буде ще до четверга.

Не те шоб він мене напрягав, але кіно дивитися без наушників — то все таки особливий шик.

А дивилася я документальний фільм про пологи.

Сльози градом у мене, коли те маля таке розпелехане, трясеться ше все з того стресу, очі закриті (ну його нафіг дивитися, думає собі, на тих тьоток в масках) а руки наставило в напрямку до маминого пуза і гірко реве, бо ж хтось чужий його лапає. «Дайте мене мамі», — певно казало. І як воно магічно заткалося, коли опинилося у мами на грудях.

Ооой бляха, всьо таки чого тіко баби не вміють, навіть життя людині дати можуть.

І, підозрюю, шо цю материнську любов ні з чим, ні з ким і ніколи не можна буде порівнювати. Бо такого абсолюту в світі більше просто нема. Такого здійснЕнного ідеалу більше не досягнути ні в чому іншому — а от в любові до отої куріпочки шо на період народження важить 3,500 кг — ідеал досяжний.

Чекаю я.

Вже не страшно ні болю, ні розривів, нічо не страшно, аби вже щоку мою кохану притулити до своєї. Поцілувать пяту, кулачок, плечкО. Це ж ті плечі, певно, такі куці, пра?

На разі поки всьо, бо пре мене ще зараз від цього фільму, то віддамся я почуттям і мріям.