Провинилася

Я, наче малолєтка дуже провинилася перед Хемом.

Мені тре швидка реабілітація, бо залише нафіг 🙂

Всі, хто допомагав мені з відео про те шо всі у всьому світі знають як я його лю — чи даєте дозвіл на використання відео зараз??

Чотири новини

Новина 1. В Ади почали різатися зуби. До трьох місяців ше тиждень а в ход іде все шо попаде під руку. рано, знаю шо рано, та зубам не накажеш 🙂 купили геля від болю, сподіваюся малявочка трошка повеселішає. Але ше воно й мазло наше — проти цього не попреш. Часом реве не стільки від болю, як хо шоб її на ручки взяли, приголубили, поцьоооомали. А ми раді старатися 🙂


Новина 2. Я така робітниця маціївська шо сьогодні хтось там приїде аж до мене додому, аби завербувати на роботу. настроєна саркастично. І цинічно. нема бабла немає паті, хіба не знали?


Новина 3. Буковські мене положить. Тою своєю невиносімою пошлістю. От так його люблю, якби не та тошнотворна відвертість. Тепер я на порозі такого стану. коли мене верне від автора, але встидно признатися, бо ж до цього часу душі в ньому не чула.


Новина 4. Розчарована в шлюбові. Не в Хемові, Боже збав, Хем чувак шо треба. Саме в інститутові шлюбу. Бо нічо доброго нема в тому, шо люди мають обов»язки одне перед одним. Я хо, шоб люди не зраджували, не брехали і т.д. не тому шо не мона, бо жена/муж, а тому шо любов. Хоча декому і жена/муж не помєха, то таке — діло хазяйське.

 

Професійний читач — 2

Початок ТУТ, бо не влазило

 

50. Франц Кафка. «Процесс» (1925).

51. Фрэнсис Скотт Фицджеральд. «Великий Гэтсби» (1925).

52. Александр Грин. «Бегущая по волнам» (1928).

53. Илья Ильф, Евгений Петров. «Двенадцать стульев» (1928).

54. Андрей Платонов. «Чевенгур» (1927–1929).

55. Уильям Фолкнер. «Шум и ярость» (1929).

56. Эрнест Хемингуэй. «Прощай, оружие!» (1929).

57. Луи Фердинанд Селин. «Путешествие на край ночи» (1932).

58. Олдос Хаксли. «О, дивный новый мир» (1932).

59. Лао Шэ. «Записки о Кошачьем городе» (1933).

60. Генри Миллер. «Тропик Рака» (1934).

61. Максим Горький. «Жизнь Клима Самгина» (1925–1936).

62. Маргарет Митчелл. «Унесенные ветром» (1936).

63. Эрих Мария Ремарк. «Три товарища» (1936–1937).

64. Владимир Набоков. «Дар» (1938–1939).

65. Михаил Булгаков. «Мастер и Маргарита» (1929–1940).

66. Михаил Шолохов. «Тихий Дон» (1927–1940).

67. Роберт Музиль. «Человек без свойств» (1930–1943).

68. Герман Гессе. «Игра в бисер» (1943).

69. Вениамин Каверин. «Два капитана» (1938–1944).

70. Борис Виан. «Пена дней» (1946).

71. Томас Манн. «Доктор Фаустус» (1947).

72. Альбер Камю. «Чума» (1947).

73. Джордж Оруэлл. «1984» (1949).

74. Джером Д. Сэлинджер. «Над пропастью во ржи» (1951).

75. Рей Бредбери. «451 по Фаренгейту» (1953).

76. Джон Р. Р. Толкин. «Властелин колец» (1954–1955).

77. Владимир Набоков. «Лолита» (1955; 1967, русская версия).

78. Борис Пастернак. «Доктор Живаго» (1945–1955).

79. Джек Керуак. «На дороге» (1957).

80. Уильям Берроуз. «Голый завтрак» (1959).

81. Витольд Гомбрович. «Порнография» (1960).

82. Кобо Абэ. «Женщина в песках» (1962).

83. Хулио Кортасар. «Игра в классики» (1963).

84. Николай Носов. «Незнайка на Луне» (1964–1965).

85. Джон Фаулз. «Волхв» (1965).

86. Габриэль Гарсиа Маркес. «Сто лет одиночества» (1967)

87. Филип К. Дик. «Снятся ли роботам электроовцы» (1968).

88. Юрий Мамлеев. «Шатуны» (1968).

89. Александр Солженицын. «В круге первом» (1968).

90. Курт Воннегут. «Бойня номер пять, или Крестовый поход детей» (1969).

91. Венедикт Ерофеев. «Москва–Петушки» (1970).

92. Саша Соколов. «Школа для дураков» (1976).

93. Андрей Битов. «Пушкинский дом» (1971).

94. Эдуард Лимонов. «Это я – Эдичка» (1979).

95. Василий Аксенов. «Остров Крым» (1979).

96. Милан Кундера. «Невыносимая легкость бытия» (1984).

97. Владимир Войнович. «Москва 2042» (1987).

98. Владимир Сорокин. «Роман» (1994).

99. Виктор Пелевин. «Чапаев и Пустота» (1996).

100. Владимир Сорокин. «Голубое сало» (1999)


Я планую, звичайно, читати попутно і ше шось. Якшо встигатиму.

Тому удачі мені.

Професійний читач — 1

Я професійний читач.
Якби була така професія я була б поза конкуренцією. І мала б багато бабла до цього часу.
Я читаю швидко, вдумливо, бачу всі нюанси в художніх засобах.
Коли мені було 8, мій тато сказав, шо всі люди, які вважають книжки своїми друзями —  ведуть читацькі щоденники. Він зберіг свого для мене. Його записи були скупі, але кількість книжок вражала — то було 3 зошити на 96 аркушів у грубу клітинку (може хто помнить шо були такі). Запис у кожній клітинці.І то не весь його прочитаний багаж. Він просто кілька років записував. А потім перестав.
У 8 років моя щоденна норма була 40 сторінок.
У 13 — 120 у день.

Я професійний читач.

 

Якби була така професія я була б поза конкуренцією. І мала б багато бабла до цього часу.


Я читаю швидко, вдумливо, бачу всі нюанси в художніх засобах.


Коли мені було 8, мій тато сказав, шо всі люди, які вважають книжки своїми друзями —  ведуть читацькі щоденники. Він зберіг свого для мене. Його записи були скупі, але кількість книжок вражала — то було 3 зошити на 96 аркушів у грубу клітинку (може хто помнить шо були такі). Запис у кожній клітинці.І то не весь його прочитаний багаж. Він просто кілька років записував. А потім перестав.


У 8 років моя щоденна норма була 40 сторінок.


У 13 — 120 у день.

Буря, сонце, канікули, весілля, копання картоплі — не важливо. Якшо я не дочитувала свою норму, сторінки розбивалися, припустімо, на тиждень, і далі цілий тиждень я читала не по 120, а по 140.

У міру дорослішання цей марафон припинився потрошку. Я читала стільки, скільки хотіла. Благо, хотіла я багато.

Саме тому у школі і університеті список літератури на літо мене не жахав. Я легенько прочитувала все, а потім встигала повторити.


Зараз я теж читаю. Не так, як у 13. Але читаю.

Та ото на днях мені поступило запрошення від турецького університету (вірніше від філіалу, шо в Дідімі) почитати курс лекцій (аж 6 ак. год) про рос. класику.

Я вступоріла: про російську класику мені сказати нічого. Я читала, пам»ятаю, — а які емоції викликало — не знаю. Не помню. Не відчуваю.

Є такі книжки, які читати треба всім. Російська класика належить до них.

Деякі з них я читала, а більшість  — зовсім ні.

Тому я знайшла список. Хто його склав, хто придумував — нє вєм. Але я люблю списки. І люблю ставити собі завдання.  І в тому спискові 100 книг, які мусить прочитати кожен (і в ньому є та преславута російська класика теж).


І я візьмуся їх читати. Деякі перечитувати, але на загал все таки читати. Аби зрозуміти по новому, з боку свого читацького досвіду. Від деяких назв мене аж колотить — думаю, деякі книжки нудні. Але ходу назад нема. Тому ось список, який я планую прочитати до 31 грудня 2013 (півтора роки)


1. Франсуа Рабле. «Гаргантюа и Пантагрюэль» (1532–1553).

2. Мигель де Сервантес Сааведра. «Хитроумный идальго Дон Кихот Ламанчский»(1605–1615).

3. Даниель Дефо. «Жизнь и удивительные приключения Робинзона Крузо» (1719).

4. Джонатан Свифт. «Путешествия Лемюэла Гулливера, сначала хирурга, а потом капитана нескольких кораблей» (1726).

5. Аббат Прево. «История кавалера де Грие и Манон Леско» (1731).

6. Иоганн Вольфганг Гёте. «Страдания молодого Вертера»(1774).

7. Лоренс Стерн. «Жизнь и убеждения Тристрама Шенди» (1759—1767).

8. Шодерло де Лакло. «Опасные связи» (1782).

9. Маркиз де Сад. «120 дней Содома» (1785).

10. Ян Потоцкий. «Рукопись, найденная в Сарагосе» (1804).

11. Мэри Шелли. «Франкенштейн, или Современный Прометей» (1818).

12. Чарльз Мэтьюрин. «Мельмот-скиталец» (1820).

13. Оноре де Бальзак. «Шагреневая кожа» (1831).

14. Виктор Гюго. «Собор Парижской Богоматери» (1831).

15. Стендаль. «Красное и черное »(1830–1831).

16. Александр Пушкин. «Евгений Онегин» (1823–1833).

17. Альфред де Мюссе. «Исповедь сына века» (1836).

18. Чарльз Диккенс. «Посмертные записки Пиквикского клуба» (1837).

19. Михаил Лермонтов. «Герой нашего времени» (1840).

20. Николай Гоголь. «Мертвые души »(1842).

21. Александр Дюма. «Три мушкетера» (1844).

22. Уильям Теккерей. «Ярмарка тщеславия»(1846).

23. Герман Мелвилл. «Моби Дик» (1851).

24. Гюстав Флобер. «Мадам Бовари» (1856).

25. Иван Гончаров. «Обломов» (1859).

26. Иван Тургенев. «Отцы и дети» (1862).

27. Майн Рид. «Всадник без головы» (1865).

28. Федор Достоевский. «Преступление и наказание» (1866).

29. Лев Толстой. «Война и мир» (1867–1869).

30. Федор Достоевский. «Идиот» (1868–1869).

31. Леопольд фон Захер-Мазох. «Венера в мехах» (1870).

32. Федор Достоевский. «Бесы» (1871–1872).

33.Марк Твен.«Приключения Тома Сойера» (1876)/«Приключения Гекльберри Финна» (1884).

34. Лев Толстой. «Анна Каренина» (1878).

35. Федор Достоевский. «Братья Карамазовы» (1879–1880)

36. Михаил Салтыков-Щедрин.«Господа Головлевы» (1880–1883).

37. Оскар Уайльд. «Портрет Дориана Грея» (1891)

38. Герберт Уэллс. «Машина времени» (1895).

39. Брэм Стокер. «Дракула» (1897).

40. Джек Лондон. «Морской волк »(1904)

41. Федор Сологуб. «Мелкий бес »(1905).

42. Андрей Белый. «Петербург» (1913–1914).

43. Густав Майринк. «Голем» (1914).

44. Евгений Замятин. «Мы» (1921).

45. Джеймс Джойс. «Улисс» (1922).

46. Илья Эренбург. «Необычайные похождения Хулио Хуренито» (1922).

47. Ярослав Гашек. «Похождения бравого солдата Швейка во время мировой войны»(1921–1923).

48. Михаил Булгаков. «Белая гвардия» (1924).

49. Томас Манн. «Волшебная гора» (1924).


Продовження тут, бо в замітку не влізло

Пост з вільного берега

Вчора я відпрацювала останній день, прийшла додому, танцювала з Адою вальса. Свекруха поїхала додому тоже з явним полегшенням.


Потім ми з Адуваном вчилися (читали Вовка та семеро козенят), потім співали пісні. Моя дитина за цей час, поки я працювала так виросла… Коли я співаю вона просто тягне одну ноту  — аааааааааааааааа- так гарно 🙂 А ше вона дуже любить свій набір, який пристроюють над ліжечком. Це така музична арка, і якшо довбанути рукою по трьом іграшкам, шо звисають, музика міняється. Ада це просікла і дубасить по тим іграшками не по шуточному.


А зараз ідем гуляти. З моєю рідною квіткою.

Задумала один читацький прожект. Потім розкажу.

Поховані емоції

Не думайте, шо ви, блоксівці, мої єдині слухачі: я нию не тілько вам. Капаю на мозги я ше і Хемові. Він намагається опиратися, та я настойчіво зажимаю його в темних вуглах, піджидаю і ґвалтую його почавшу-сивіти голову.

Він бачить шо я довело себе до нервового тіку. Бачить, шо прийшовши з роботи першим ділом я набулькую півстакана рожевого вина і залпом. І вже після того пробую спілкуватися з його мамою.

Йому мене шкода як рідного чувака, я знаю.

Але він мені каже, шо я раніше була сильна, і шо зі мною сталося? Адже люди після того, як народжують дитину навпаки стають рішучими, конкретно знаючими шо їм треба від життя.


Я собі думаю: я то знаю, хлопче. Я то знаю. Але якшо я робитиму шо хочу, то тут будуть літати клочки і пір»я. А цього тобі б не хотілося.


Він думав-думав, а тоді каже: «Юля, я знаю в чому справа!» — «?»

«Тобі треба не приховувати свій гнів. Бо так ти себе вгробиш»

Адже рік назад, коли я ходила на сеанси до групи психологів я тільки но позбулася свого гніву. Ну себто я навчилася його приховувати, я не хочу бути більше бабою базарною.

Хем висунув теорію шо психологи мене запрограмували і закодували (там були сеанси гіпнозу спрямовані на контроль емоцій, бо я реально страждала від того, шо не знала чого від себе чекати), шо мені тепер тяжко проявляти свої справжні емоції (100 пудово так). І шо треба шось придумати, аби я змогла повернутися до нормального емоційного життя.

А потім він мене боляче вщипнув…

Яка повинна бути моя реація? — Правильно! Дати в морду.

А яка реакція була? — Я навіть не дьоргнулася. Повільно відвела руку, глянула на місце «вщипу» і продовжила розмову.

А Хем каже «Бачиш?!?!» І я побачила. Це був доказ мого емоційного нуля.


Отак то. Хтось намагається навчитися контролювати гнів. А потім, виявляється, це душе шкідливо, бо тебе зсередини душить і чавить, а гніву випустити ти вже не можеш.


На вихідні піду на море і втоплюся помедитую. Хоча я оце шено во спи*діла. Я не вмію медитувати.

Полежу у воді. Сама. Наберусь енергії.

Потім нап»юся. А потім затанцюю циганського танця в барі у Хема. За бесплатно. Хай наслаждаються.


 

Втеча

Ах яка я бідна і нещасна, — то власне весь зміст мого посту.

Але якшо детальніше, то вчора я лягла спати разом з Адою. В 21,30. А 22,00 вже спала. А потім, коли Хем прийшов, то раді прилічія открила око і спитала чи він їв, та я знаю шо їв або в барі, або мамаша дала: не дарма вона тусується же у нас.


Я так втекла. Мені простіше і приємніше піти спати в обнімку з Адою, аніж пустодзвонити.


А зранку я навіть не снідала. Проспала до 8-ї вже тільки шоб встати, вмитися, вдягтися і піти. БО! Свекруха  — вона знає про цей мій фінтик — спала наверху. А наверху у нас зал спільний з кухньою. А вона там спала, і мене то бісить. Бо я не люблю плямкати снідаючи комусь на вухо, поки той спить (даже якшо то любіма свекруха). І я про це просила сто разів!! «Mені не мішає», — каже. Зато мені мішає! Там мій тренажер, і він працює зі звуком, соотвєтствєнно вранішнє тренування я свідомо пропустила. І ввечері провтикала, бо ж спати пішла.


Вона заселяє, займає, затягує і заповнює мою територію. Вона нянчиться з моєю дитиною.


Пам»ятаєте я казала шо не маю права виставляти їй претензій? А вона так не думає з приводу мене. Вона реально прагне мене строїти: цим не маж, так не роби. Я тільки гав і гав!


Це коли небудь припиниться?

 

***

 

Вночі мені стало погано. Я не могла дихати. Я лягла рівно і чекала, коли помру. І я знала від чого мені погано: бо я не кажу нічого Хемові. Він собі спить мирно поруч і не здогадується про мої терзання. А от чого я не кажу, то не розбереться даже самий психо психіатр.

Бо

1. Я знаю, шо він між двома вогнями і йому тяжко.

2. шо він може змінити? Він же не скаже своїй мамі: звалюй!

3. у нас всеодно нема постійної няньки, так шо ця моя любенька свекрушка мусить бути.

 

Їхала на роботу і думала, шо як ж погано, коли все залишається в тобі. Вон аж дихати не могла. Все таки негативна енергія дуже матеріальна

 

Я не хо боротися, розумієте? Я хо звалити від них далеко і не видно. І якшо Хем потягне за нами свою маму, то я запропоную йому залишитися з нею.


 


Лав-сторі, шо під носом

З коментаря переношу у пост.

зі свіжака: Мехмет взнав шо я знайшла щоденника його Наді. Він почервонів і заставив мене перекласти все до слова. Він її любив і любить. Але пєтушиться тут, тіпа ооой шо вона собі надумала. І, виявляється, вона його дуже в поганий спосіб, невиносімий для турка — покинула. Оставила. Киданула. Каже, шо вона була щаслива а потім почала рілейшеншіп віз рашен мен. А з її записок можна зрозуміти шо вона в нього влюблєна — в Мехмета.
кароч маємо пару. шо люблять одне одного, але ніяк не зійдуться. жалько.


Далі.

Кличе мене Мехмет до себе і показує фейсбука Наді. Наді гарна і явно загарна для Мехмета, хоча і Мехмет мій парєнь видний.

Надя не малолєтка. Це явний плюс. Додає шику її зовнішності. Саме так: Надя — шикарна. Надя була в Туреччині і навіть не сповістила про це Мехмета.

Мехмет курить цибака і каже шо він зараз 100 процентно тотально вільний, але не знає чи вона евейлібел (у мого Мехмета проблеми з висказуваннями щодо людей). Але тоді він мав тяжкі часи , бо був у стосунках з бельгійкою, а потім з нею розстався, саме в цей період була Надя, Надя хотіла серйозних стосунків, а він провтикав  (за які заслуги я стала його твердим плечем? мені б презентації кліпати просто, а?). Я кажу шо жінки нашої породи не терплять невизначенності. Він каже, шо ду андерстенд.


А потім:

— Може мені їй написати хеллоу? Це ж добре написати хеллоу?


А я ж, лемко теляче, кажу то пиши. Пиши і скажи шо ми знайшли її щоденника, розкусили її і хай вона прїде і народить тобі сина.

А він каже я так і напишу. Але, якшо…???


А от якшо «якшо», то я, певне, буду винна шо знайшла щоденника, розбурхала спомини і нарадила написати шоб приїжала.


Але всьоравно я  людська людина шо нє? я добренька.


І вони добренькі, аби не воші. От давайте будем людьми і я даже не уволюсь так бистро, як хотіла (я хотіла вже сьогодні.)


Думаю, шо я дурак

Думаю, шо я дурак.

Бо я не була достатньо егоїстичною для того, аби змогти не допустити вихід на роботу. Мене ніхто не примушував. Але я піддалася своєму бажанню бути корисною, сильною і прикрити своїм крилом всю сім»ю. Це жіноча помилка — нійголовніша в світі жіноча помилка: причепити собі яйця і ходити хвалитися ними, мовляв, во яка я сильна і кльова.


Думаю, шо я дурак.

Бо я не відстояла свої права перед свекрухою, яка була така класна-класна до суботи. Вона не усвідомила, шо я її можу чути (а мені з цим прямо везе) і розпатякувала іншій родичці шо «дитина Юлю не знає, і на неї не реагує». Дурна пиз*а! Да шо вона може знати, скатіна? Якшо я залишаю на неї дитину, то тільки заради її сім»ї теж (заради свекрушиної сім»ї!) Бо вони сидять в нас на шиї всі ці 2 роки — 4 великих лоба! —  і не встидаються кормитися з моїх рук. І нема більше ніяких дружб. Кінець всьому.


Думаю, шо я дурак.

Я невміло використала 2 вихідних. Я намагалася зробити шось у хаті, бігала у барі як угарєлая, допомагаючи. Я чом би мені не послати їх всіх на х*й?! А як вони жили до мене ващє? Чого я повинна керуватися ЇХНІМИ інтересами, і плювати на мої разом з моєю дитиною? Я так хочу, аби всі навколо мене були в нормальному настрої, шоб у всіх все виходило, шо наплювала на те, чого хочу я.

А я хочу всіх нахєр з хати, всіх, хто там не прописаний.

Я хочу нормального відпочинку, а не роботи в курортному містечку.


І, напевно то, я хочу жити тільки з Адою. Так, ви не ослухалися, я і Ада.

Бо зараз ми поділилися на два лагеря: я+Ада проти їх усіх.