Навіть не думала, що

Мама пішла по нові двері, Ада заснула, я п»ю зелений чайок з апельсином і думаю про те, що я навіть не знала де мій дім.

Так, народилася я ТУТ, живу ТАМ, а хотіла би жити ДЕСЬ ТАМ.

Але дім мій біля НЬОГО. Під його крилом теплим. Біля його небритої пики.

Ада дуріє, як бачить Хема в скайпі. Галасує, махає руками, а дістати не може. Потім кладе голову мені на плече і лежить мовчкм,  дивиться… Така мала, а теж скучає.


Ми обидвоє погодилися, що місяць це був перебор. Але треба почекати. І не те щоб я прямо витримати вже не могла. Але от не те без нього і все.


***


Я скажу прямо: я зовсім не трєзвєннік-язвєннік. Але такого фрівольного ставлення до алкоголю як в Україні я не розумію. Не погоджуся пити горілку, бо просто день хароший. Для хорошого дня і для особливого стану можна хильнути бокал червоного якісного, а не з картонного пакета.. Я в шоці шо твориться біля полиць з алкоголем в супермаркеті: 17-ти річні /18/19/20/,,,/25-ти річні хлопці-дівчата ржуть (бо вже то сміхом назвать неможливо), обнімають-лапають одне одного, матюками замінюють дієслова та іменники і вибирають без прискіпливості та поваги до свого  здоров»я пляшку-другу дешевої (найдешевшої, бо ті пляшки геть не дешеві) горілки.


Знаю, що не всі такі. Бо, дякувати БОгу, маю можливість знати-любити-спілкуватися геть з іншою молоддю. І ще раз кажу, то ж і випити можна дозволити собі і покурити (і навіть не тільки цигарку), але з УМОМ.

Скажу ше, що навіть представники моєї чисельної рідні люблять  бахнуть. Але про родичів, як про мертвих, або хороше, або нічого. Засєм кланяюся.


***


Сьогодні відбудеться ще один цирюльний експеремент над моєю головою.


***

Хрестини намічені на третє. Радію, шо два вжливих чоловіки стануть мені тепер кумами і дві важливі дівчини теж породичаються з нами.. В хаті — розваллє. «Хрестини в розваллі» — гіпотетичне полотно невідомого майстра. Навіть в туалеті-ванній плитку не встигли покласти. Україна.


І впала пелена

Романтичний період в Україні минувсі. І вже сьогодні я ходила в паспортний-совбез і все таке «довгочергове». Жах. Жах! Жах.


Коли і в нашій країні все буде просто? Коли і у нас посмішка на робочому місці стане нормою, а не ознакою того, шо на обіді бахнули коньячку бо в Свєти ремонт роблять в хаті? Коли і в нас ті, хто працюють з бумагами прагнутимуть відпускати людей швидше, а не накопичуватимуть черги через власну халатність а потім нитимуть «ну чого ці люди валять сюди щодня?»


Ще раз жах.


Кажуть, треба мислити позитивно. Я й не знаю яке масове волевиявлення тре запустити в космос, щоб ця система змінилася.


А ще я нарешті доросла до того, що бачуся і дружу лише з тими, кого люблю. Неабиякий кайф скажу я вам. Варто все таки бути комусь поганим і незрозумілим, аби лише розчистити простір для себе і рідних тобі людей. Ні розпилюванню часу-уваги-любові!


Легка застуда. Волинський клімат.

Ніжність дитині і від дитини. Смс до Хема і від нього.


А ще я переживаю через ці вибори. А шо? Стільки несвідомих ходить по вулицях. Партій до фіга поназареєстровували — очі розбігаються в тих бюлетенях. І просто піде розпорошення. Від цього страшно.


Позитивних героїв є як мінімум чотири. А негативний — один. Але не всі ж думають шо він негативний. А ще «по злому року судьби» він ше й найвпливовіший зараз — назаписує собі голосів (бо в нас таке можна, якшо є багато бабла).


Хай Господь поможе людям зробить правильний вибір. А несвідомим хай покаже сон у ніч з суботи на неділю — сон про майбутнє з гопніками і «па-панятними» — от що станеться, якщо рука не дрогне і проголосує не за позитивного.

Бог у поміч.


Заїв мене по самі..

Моя хресна експресивна особа. Слабо сказано.

Мова про політику:


«Сука така бл*дська! Шо він зробив, скажіть мені? ВЛАСТітєль той? При владі він!! Він мені, сука, зробив, шо мені треба клєпати до 60 років! Хто мене триматиме до 60? Чи я наїжджуся з села на роботу у Луцьк ще 10 років? Падлюка, га! Цим він мене заїв по самі яйця! На хєр з пляжа! Буду за молодьож голосувати»


Сьогодні була на творчій здибанці. Гостями були Ірен Роздобудько та Ігор Жук (подружжя вони все таки). А ще Микола Кравченка — співзасновник видавництва Нора-Друк.

Вся увага хоч і була до Ірен, а от Ігор Жук мені сподобався сильно. Він бард, співає дотепні пісні, такі гостро-соціяльні.

А Ірен (так вона насправді зветься по паспортові) була  емоційно-зворушливою.


А ходила я туди на пару з блоксівчанкою.

Ото про неї мені і писать не хочеться, щоб не наврочити. Людини гріє мене в Луцьку. Творча, мила, тиха і добрий у неї чоловік (так здалося моїм очам).


Ада Цитрина, Ада Наджар, Вишита сорочкаБлокс мені подарував ще одну гарну людину, яку я навіть вживу ще й не бачила. Але сьогодні отримала від неї подарунка — українські шати для Ади.


Галю, дозвольте подякувати Вам ще й тут. Бо ж саме з цієї сторінки почалася наша дружба.


А так Адуван виглядає у тих строях з Коломиї. Їй так пасує. Так вбрана вона починає витупувати ногами (видно відчуває енергетику), гиготіти без причини і радіти.

 

І  я рада.

 

Так що в цьому вбранні вона буде на хрестинах.

 

І ще дещо. У нас ломка. У Хема і мене. Ми виявилися не здатними функціонально повно жити місяць одне без одного. Ми все частіше просижуємо в скайпах-фейсбуках і приділяємо віртуальну увагу одне одному. Сьогодні, коли ми з ним говорили на його очах були реальні сльози.  Це коли Ада угукала і сміялася до нього, а потім тягла ручки до екрану, де сидів він — Хем Хемський)

 

Завтра там Курбан Байрам. Приноситимуть в жертву корів. Кров»ю очищатимуть гріхи. Такого я не дуже то розумію. Але бажаю всім світлого свята.

Краплини вражень

Коли я збиралася сюди, то очікувала розчарування. Ан ні. Все набагато приємніше, хоча не всіх дурних війна побила, як відомо.


***

В маршрутці.

— Астанавітє тут.

Водій втомленим голосом:

— «Зупиніться»… «зупиніться» треба казати.

А над його головою висять стрічечки «Моя мова — українська мова» і портрет  хорошого націоналіста Шухевича.


***

На ринку в кіоску де я змінювала комплектуючі телефону сидить Павло, чи то з паралельного класу, чи то на рік старший чи менший.

— А де пропадала?

— А я вже не тут живу, — кажу я.

— А де?

— В Туреччині.

— Ооооо з чорножопим.

Забираю телефона і мовчки йду.


***

На «зебрі» машини чогось їдуть і не спиняються. Літня пара вагається перебігати чи ні. Він перебіг, а вона стоїть. Він до неї вже з безпечного вугла:

— Ти чьо, старуха, жить хочєш? Бєгі давай, может сабйот тєбя!  Пєнсіанєрка!


***

І окремим постом розкажу потім про чудову людину, з якою пощастило зійтися гарно.

Але навіть слова не хоцця підбирати, шоб від аналізу не втратити.


Брудна реклама

Пам»ятається мені з курсу реклами що вдалою та цікавою рекламою вважається та, яка:

1. не повторює вже колись створену рекламу ін. брендів.

2. рекламує себе і не ганьбить інше (цей самий критерій відноситься до визначення етичності в реклами)


і питання: хто малює/складає/пише реклами для Партії Регіонів?


Я оце приїхала-глянула і прифігіла: «Я люблю бокс, але голосувати за нього не буду» і в тому ж дусі…

Саме тому Україна не долазить і не доповзяє до рівня Юареп.


 

Ох, Україна

Перелетіла я вже Чорне море і приземлилася в Борисполі.

Щеміло навіть. Це моя витяжка з фб. Щоб не повторюватися — копіюю.

Що приємно порадувало в Україні:
1. Аеропорт Бориспіль. Вірніше його працівники, які оперативно і з посмішкою провели мене першою до паспортного контролю (бо Ада «співала»). І всі сім»ї з малючками поїхали відразу за мною.
2. Працівники ДПС. Бо вони підійшли і запитали чого я стою сама й чекаю, за мною ніхто не приїхав? Я кажу мали приїхать, а нема. Вони кажуть так давайте зателефонуємо. Набрав з
і свого мобільного мою сестру, шо якогось милого поїхала на термінал Ф, а я була на Д. І таким чарівним способом ми знайшлися.

3. Персонал в закладах став усміхненим, ну принаймні там, де я побувала до цього часу.

Що засмутило:
1. Ціни в проекції до укр. зарплат. Тихий жах.
2. Телебачення — типу нашої раші з криками «тагііііл» /ну кому це смішно???/, вороніни і такий інший треш.
3. Дороги в окремих районах Києва. Дитячим візком пробиратися неможливо

тема нача. хто був на сайті про Туреччину (моєму) помітили шо його прикрили за (!!!) пропаганду прокурдських позицій і до мене мали діло. але ми все таки вибороли право після 28 жовтня  його відкрити знову. во. свобода слова — привілегія не для всіх, як бачимо.
ходила сьогодні на канал, де колись трошка працювала. во де ностальгія мене прибила. там всі активні — аж щоки пашать. гоняться — на мене, стару знайому з дитиноюна руках, часу майже не вистачало. дивилися на мене майже з розумінням і … жалістю, типу, ой загубила ти свою молодАсть. Але фіг. Може колись шось і я. якось.

тема нача. хто був на сайті про Туреччину (моєму) помітили шо його прикрили за (!!!) пропаганду прокурдських позицій і до мене мали діло. але ми все таки вибороли право після 28 жовтня  його відкрити знову. во. свобода слова — привілегія не для всіх, як бачимо.


ходила сьогодні на канал, де колись трошка працювала. во де ностальгія мене прибила. там всі активні — аж щоки пашать. гоняться — на мене, стару знайому з дитиноюна руках, часу майже не вистачало. дивилися на мене майже з розумінням і … жалістю, типу, ой загубила ти свою молодАсть. Але фіг. Може колись шось і я. якось.

Любе він мене, любе

як і годиться справжній бабі, я передумала не згадувати рідного чоловіка в блозі.

ну шо за псіх? -я тобто.

ну чого б і не згадати? ми ж подружжя. закохані навіть. і вчора я видирала докази (лучче б не видирала)


бо те видирання зробило збиток сімейному бюджетові.

здостобіса дорогезний-падла ресторан. ну на хєр такі ціни. але! ми в одному залі тільки вдвох. гарне вино. відкриті вікна — а заклад на вершечку скелі, що врізається у відкрите море. свіжий нічний вітер. смачна легка їжа. і пісні старого турецького рокера, якісь такі надміру повільні і ми — на подив офіціантів роззуваємося і танцюємо (Хем роззувся заради солідарності, бо мені на підборах було не вельми).


А потім вперше за всі роки я його звабила на пляжі. А бо шо? Безлюдно вже ж. Сезон скінчився.


І на цій яскравій і невдобно-дорогій (я не могла спати потім) ноті можу сказати, шо всі мої сумніви я врочисто зарахую до бічних проявів пмс.


А попереду романтика в поїзді (Ада ж спатиме я сподіваюся)

Прогулянки по місцях його бойової молодості в Анкарі, зустріч з відомим письменником турецьким він же Хемів хороший друг, шоппінг потім розлука на місяць. Але лікувальна. Лікувальна розлука — так, така буває.  А для мене особисто — осінній Київ і моє серце — західна Україна.


Поки шо добре, до того часу, поки я не знайшла до чого б то ще приколупатися.

 

«не совсем то…»

якесь теперішнє моє «не совсем то..»

я вже підбішую Хема своєю хандрою. Відчуваю, що мені треба тотально подумати про нас. Себто на самоті подумати. Тому ця поїздка стає хоч-не-хоч, а знаково-вирішальною.


Я як той страус: якшо бачу шось-десь не так, то думаю «не моє» — башка в пісок — тидиж! А вирішувати труднощі у стосунках я не хочу і не вмію. Бо чогось думаю, шо значить десь ходить інша людина по світу, яка ідеально мені підходить.

Жену по-чорному. Усвідомлюю.

Я бачу і відчуваю, що він віддаляється. Бо я йому це дозволяю. Більше того, роблю так, шоб він віддалився. І почувався винним.  В нього вже й так якийсь комплекс шо в нас не все добре (мною нав»язаний) і сіпається велике ліве око, кавового кольору те шо (власне праве теж кавового).


Він допустив, аби я думала шо у нас «не совсем то».. Бо я не вірю, що всі стосунки залежать від жінки. Бо це б означало, що всі стосунки ДЛЯ чоловіка. А я хочу стосунків, які б не крали мене у мене. І які б розширили мій всесвіт. Які б наповнювали мене силою.


І зараз це не такі стосунки. Я навіть не думала, шо колись у мене будуть до Хема претензії. Але є. І від цього не спрятаться-не скрЫться.


Шлюб це гівно!

Любов — це чудо!

Діти — це радість і щастя!


Тому я собі забороняю писати про Хема до середини листопада. Допоки не повернуся назад в Тр. Бо треба трошки загнати його всередину, вчинити катарсис, відродження і нове наповнення. Якщо ще є смисл..

 

перший зуб!

Поки Туреччина вв»зується у війну з Сирією, у нас виліз перший зуб. Ну як виліз, так — пробився. Його відчутно і видко, якшо заглянути Аді глибоко в рота.

В Україну їде зубата.

Настрій у всіх поліпшився, незважаючи на небезсмечну ситуацію в країні. Бо перший зуб — це раз. Бо народилися нові плани — це два. Бо ми починаємо скучатися — це три.


І я ще раз в шоці від того, наскільки турецькі ЗМІ розхожі з думкою народу. Бо ЗМІ мусять висвітлювати те, що мандять політики. Як відомо, Туреччина — країна однієї партії, і то такої партія, шо, м»яко кажучи, не найкраща в світі у гуманних питаннях.

 

Люд війни не хоче. А влада б не проти. Бо ж то не вони повиймають свої зади з м»якеньких кріселечків, і не вони вбиватимуть братів своїх.. А солдати — бідні хлопці, які ані вбивати ані вмирати не хочуть.


Ну про це розповім і поміркую потім. А поки їду до кравця шити собі гарного жекета.

Одною ногою в божевіллі

То я. Від недосипання.

І мені вже ввижається. І то не смішно і не вигадки.


Я просто така знесилена, шо аж синя 🙂 Ну мені тоже троха кумедно, але коли ввижається то не кумедно ні граминки.


9-го ми виїжДЖаємо в Анкару, де будуть справи в посольстві. Поїдемо туди поїздом, шоб романтика.

І стільки справ. А сили нема навіть на прибрати в холодильнику.


Вчора я тако без причини розревілася. ПричинИ то є, але як пояснити нормальному Хемові, шо я хочу спати, шо я хочу на море, пофарбуватися в нормальний неексперемантальний колір, шо я розстроїлася шо поїду в Україну без мого ноута і то все вклала в один плач. Як?

Ада спить менше за мене, але почувається на диво бодро. Чого так?