Обіцяна ялинка і ще обіцянки

новорічна ялинкаЯк старанна блоксівка — виставила ялинку, шо вже чіпить на соплях у мене в хаті (ініціатива Журбєнчина, подивіться тут).


Що то фото не постановочне — на ліцо три фактора зразу — по-перше, Адина рука, що тягнеться до іграшок знизу, адже ялинка у нас закрита двома кріслами вуглом, типу така задумка дизайнерська, але направду то грає роль загати від загребущих Мармеладиних рученят.

По-друге, ялинка впала перед тим, як я зробила фото і тому вона крива, бо я ж її швидко поставила і не поправляла, бо Ада б її доїла і прицмокнула при цьому.

По-третє, там неворужонним оком видно шо дві зірки чіплять поруч, теж з тої ж самої причини: впала, підняла, повісила іграшку як-небуть і нумо фоткать, поки ялинка ціла.


І ще, бачу, блоксівці ринулися робити підсумки і обіцяти цяцянки правдиві обіцянки. Я ж тоже захотіла, зроблю за старою, злегка скорегованою схемою.


Яскравий приємний спогад: пологи, пологовий будинок і дивність перших годин від Адиних розумних очей.

Неприємний спогад: дурна лікарська підозра хвороби в манюні, але, дякувати Богу, все ок.


Людина, що зіграла важливу роль: крім того, що це постійний Хем + новоспечена Ада, це ще й мій рудий лікар, шо допоміг вилізти на світ до мене мармеладці.


Людина, в якій розчарувалася: є аж дві такі. І, як і обіцяно було минулого року: викреслювти з життя тих, хто травить — обох викреслено.


Досягнення року: тут я маладєц. Вправно скинула 20 кіль після пологів за три місяці. Далі зобачила друковане слово — своє. Хай та презентація і не відбулася, але десь там по Туреччині гуляють мої друковані, перекладені з української думки. А ще я їздила з Адою в Україну. З 20 кг багажу, з возиком дитячим і власне Адою. Це було зухвало і сміливо. Ще я пройшла відбір серед 14 турецьких викладачів для роботи в універі (те, що я туди не потрапила, стало розчаруванням року, але то інша історія). Влітку я заробила грошей. Більше, ніж будь коли. І чим? Тим, що колись давно ходила на тримісячні курси манікюру і масажу. Так шо влітку я вчила людей російської та англійської, приводила їх руки до ладу і дарувала тілам релакс (!!) тілам!! релакс!! філолог! я!)) За ті гроші я їздила в Україну, але перед тим бездумна сіяла ними в Дідімі. Хем на це все дивився з … умілєнієм. Він то знає, що таке вдалі сезони і знає яка розплата за бездумне сіяння грошима взимку, коли роботи ніц. Так шо з цього факту я зробила два висновки: я можу заробляти і багато. і 2-й — мені варто повчитися зберігати гроші розумніше.  нє, три висновки. 3-й — я вправно сижу на шиї.


Розчарування року: університет не взяв мене тому, що мої документи іноземки мали б бути документами громадянки Тр. І відмова у візі на пів року до Великобританії. Але! Під кінець 2012 я зрозуміла: так краще. Бо зараз у мене гарна перспектива роботи у мегаполісі. Хем зібрав себе у кулак після тої відмови і обозлився на сильних чиновників. Далі йде незрозуміла вервичка його розумових процесів і: він буде отримувати другу вищу освіту! Файно.


Вечір року: прощальний вечір перед Україною з чоловіком, смачна їжа у ресторані з виглядом на Егей і секс на пустому пляжі.


Ранок року: не ображайтесь, але тут скажу, що з початку березня кожен ранок дуже ранній і дуже особливий:) дякуючи Адувану.


Висновок року: мої батьки найкращі в світі. Бо кожного зв»язку через скайп, мама вчить дитину нових трюків (типу ладусі, тосі-тосі) а тато виграє на баяні «Ой лопнув обруч біля діжечки», а маля пускається в пляс. Вони ніжні. Добрі. І потребують моєї допомоги. А я з трусів вискочу, буду допомагати їм всім, чим зможу.

моя Жанна.. цього року я була присутня тоді, коли у неї стався криз її хвороби (розказую вам це і не вірю, дуже глибоко особисте і болюче). У ту хвилину я ледве не здохла від жалю до неї, до її чудового сина, який теж це бачив і бігав, бо вже знав як цьому допомогти.. Я не знала шо робиться, чи це мине, чи це вже кінець?.. просто знаю, що ріднішої сестри у мене немає, а я помогти не можу і не вмію. лікарі можуть полегшити, але по суті ще самі не вигадали нічого. багато чого б віддала, аби знала кому і шо, аби їй допомогти. урок у тому, аби бути відвертими і добрими з рідними. Бо вони рідні, а отже по крові найближчі.


Уффф, останній абзац всі нерви з»їв. Тому вже коротко про плани розвитку:

1. Іспанська.

2. Курси образотворчого мистецтва

3. Довести до якісної кондиції англійську і турецьку

4. Роздивитися і перейнятися турецьким театром.

5. Всі пам»ятки Стамбулу.

6. Кар»єра вгору.

7. Вага униз.

8. Курси танців

9. Альманах український

10. Книжки читати.

11. Турецькі альманахи

12. Сайт турецький. ха-ха. троха нереальна тяжко.


Іду Аду цілувати, бо вже так гарно стоїть і дивиться на мене 🙂

ще раз з Новим.

Про старе і нове

 

Вперше за всю історію наших з Хемом стосунків на Новий рік ми будемо на багатших селах. В клубі (чи то в ресторані — в Туреччині тяжко щось класифікувати достеменно точно).

За попередніми прогнозами вдвох. Ну може приєднається одна неодружена пара. Таможе й інша пара тільки одружена приєднається, якщо вмовить бабцю посидіти з нащадками.

Але шанси і там і там не дуже великі, тому, швидше за все, будемо насолоджуватися усім новим і нами-старими.

А Ада вперше буде ночувати не дома. А в курдської бабусі і такого самого дідуся. Я про це намагаюся не думати, переживаю. Але дитині 10 місяців. Колись треба починати.


В Ади виросли коси і чуб сягає ген за очі, тому приколки стали нашими постійними помічниками. Від цього пухнаста мармелада робиться ще гарнішою.

Між картками — прапорами країн — Ада чітко знає і вирізняє Ізраїль (в роду наче нема євреїв, та хто зна), Канаду (підозрюю, бо там листок), Україну (бо товчу по 154 рази на день) і Туреччину (через червоний колір — впевнена, але Хем думає інакше).


В цьому році сталося глобальне. Я стала такою, якою мушу бути: поміркованою, доброю і всезнаючою, такою, якою мусить бути мама. Ада — це головна заслуга 2012 і взагалі всього мого життя.


В 2013 нас чекає геть нове життя, точно наповненіше і краще. Нове місто і нова робота, більше грошей (бо це, хоч не хоч, а важливо), моє повернення до улюбленої справи, новий період у Адиному дитинстві (лялькові театри, зоопарки, нові друзі, сідання на горщик, нові починання і т.ін.), новий виток у наших стосунках з містером Хемиком..

Ще в цьому році моя кузинка встигла народити Ніколь (аж 2.550 важить панна) (не питайте де поділися Маланки і Василинки), тому родина росте і поповнюється новими умами.


Бажаю Вам провести старий з честю і з радістю і новими надіями-планами стрінути Новий.

Хай всім будо добро і радість.

Здоров»я вам і вашим рідним.

Кар»єрного росту і натхнення у творчостях.

З    Н О В И М!

а давайте!

А давайте обмінюватися паперовими книжками і листами від руки.

Буде так романтично.

Чекання бандеролі, букв не в електронному форматі.


Моя перша «стопка» книг готова до міняйства:


1. Василь Шкляр. Ключ.

2. Дорис Лессинг. Пятый ребенок.

3. Набоков. Лоліта (укр.)

4. Матіос. Щоденник страченої.

5. Винничук. Мальва Ланда.

6. Р. Іваничук Вода з каменю. Саксаул у пісках.

7. Я. Вишневский. Повторение судьбы

8. Я. Вишневский. Любовница

9. Бегбедер. Каникулы в коме.

10. Загребельний. Євпраксія.

11. Загребельний. Юлія, або запрошення до самогубства.

12. В. Ерофеев. Лабиринт Один.

13. Артуро Перес-Реверте. Королева Юга.

14. Курков. Закон улитки.

15. Алхімік Коельо (він є у всіх мабуть, але вдруг))


Якшо когось зацікавила книженція, то в коментах пишіть яка і шо дасте почитати навзаєм. А далі вже по мейлу адресами перекинемося.


Наступна порція книжок дещо згодом, бо Ада зараз почне гризти Доріс Лесінг, мушу рятувати



 

нове

Пам»ятаєте, я казала, шо підглянула в Хемів комп і побачила резервацію квитків на січень? і не знала куди ми їдемо і шо то за сюрприз, зі мною не обговорений?


А пам»ятаєте наші терзання про міста та роботи?

Хем все вирішив за нас обох: це Стамбул.

Сказав приблизно так: «Я бачив, що ти не можеш наважитися. Але ми обоє знаємо, що насправді тобі пробитися можна тільки там».

А купа родичів стамбульських підтримає його зайнятість, аби бум нам тил.


Так шо зараз ми їдемо туди задля мене. Приємно.


Не знаю чи на двого я стану жителькою Стамбулу. Бо ж завжди мона задерти хвоста і приїхати назад у теплий і нудний Дідім. 40 хвилин літаком, навіть знудити не встигне.

Але! Там багато можливостей, які я не збираюсь провтикати.

І для Ади.


Так шо у новий путь. Майже одразу після Нового року.

Життя змінюється.

Стамбул, мечеть, мечеть в Стамбулі

Стамбул життя в Стамбулі, Босфор

Стамбул, Туреччина, Істанбул, Турція

 

Написала тут і точно повірила у це сама, а то так все асбтрактно було


Знаєте, як було?

Він запросив мене в бар. Вечірка була присвячена Америці 20-30. Себто він вдягнув на себе капелюха і костюм, а я вклала коси а-ля Мері Пікфорд і намазала губи темною помадою.

Ми сиділи з його старшим братом та дружиною.

Він курив сигари. І я була в Америці.

А потім я дивлюся: він біля роялю. У дві руки з дівчиною-музиканткою вони зіграли партію. А потім він опустив мікрофон, що чипів до стелі, як на боксерських рингах, посміхнувся своїми небритими щоками, світло впало на нього..

— Бубуль, ты выйдешь за меня? Обичам тє (шо по-болгарськи означає «кохаю тебе»).

Світло безпомилково впало на мене.

Як зараз пам»ятаю все до дрібниць.

Та толку, якшо все так скінчилося.

Я не шкодую геть ні про що. Просто сьогодні побачила його уві сні, як здрастє.  От і згадалося.


Мармелада

Моя Ада Мармелада  вже дівка підникла. Робить перші кроки — ну хто б міг подумати, що час так швидко пролетить, а якшо повзає, то зі швидкістю, наче пропеллєр в попі.

Каже «мама» — що означає мене і їжу (бо по турецьки мамА). І каже «баба», що означає тата (бо по турецьки бабА) і українську бабусю.

На позначення своєї дрібної персони каже «міні-міні» — це Хем навчив, що означає маленька.

Мене попросили написать про її успіхи, а я навіть не знаю шо успіхи, а шо норма, бо, думаю, діти в її віці приблизно все те саме уміють.


По рукам стараємося не таскати, але не виходить. Вчепиться, як мавпеня і чіпить. Читаємо книжки, але з тої інтеліґенЦії це нічо не виходить — Аді хочеться все порвати а потім облизати і, якшо вийде, то ще й ковтнути (їсть все, шо я не видеру з рук).


Ще в нас є Люлі-тв, адаптавоний канал для діток, там і по-турецьки і по-англійськи щебечуть, кольори вчать, слова, тваринок. Втюпиться туди та й сидить.

Синяків пару має. Бо ж ходити тілько пробує, то завжди навернеться на щось кострубате.

Прокидається, як сонце, о шостій. І, я вже писала, спершу по добру по здорову, гукає нас і штурхає. Далі в ход іде дерев»яна корова — в пику, в пику батькам!


Улюблені іграшки — дроти, проводи, кабелі, мамин ноут бук і телефон. Батальон ляльок нікого не цікавить. Новорічна ялинка, шо бідна і так штучна, стоїть пару деньочків, а вже падала разів з тридцять. Добре, шо іграшки там так заздалегідь продумано куплені не скляні.


Кучерява. Сміхотуха.


Баба Галя

У наших родинних зв»язках велика плутаниця. Того шо мама моя визнає шлюб хорошим ділом і ходила туди аж тричі. Мій тато теж. А тому у мене є купа братів і сестер. Найрідніша мені Жанна — вона мене ростила, старша за мене на 12 років і мама отих моїх племінників. Себто реально рідна  — вона.

І в неї є бабуся, яка мені ніхто. Бо в нас з Жанною біологічні батьки різні.

Сталося так, шо та баба Галя живе з нею в Києві. Тобто Жанина сім»я + баба Галя. 5 людей.

Баба Галя дуже специфічний персонаж. Вона була одружена з дідом кацапом (земля йому пухом). Дід, дарма шо кацап, був толковим, і мою Жанну дуже любив. І мене любив, хоть я йому дід-бабі-рідний-федір, тобто чужа-чужаниця.


Ми такі странні. Моя мама будучи вже одружена з моїм татом і маючи мене їздила в гості до колишніх свекрів (бо ж Жанині дідусь і бабуся), а там за столом і її колишній чоловік був. І той дядя Андрій (тато моєї Жанни, класний і адекватний чувак, шкода, що так рано помер) і мій тато Толік ходили собі на балкон курити, говорили, шутили, пісні співали під баян. А я бігала навколо столів вже з дітьми того Андрія від другого шлюбу (получається сестрами моєї Жанни, але по татові)  і тоже горя не знала.


Але ми ж про бабу Галю.

Їй вже 86. А вона така собі шо огогого.

З родини довгожителів, тому з ходу їй 86 не даси. Ну 66. Карочє бабка собі і губки накрасить, і затонується жемчужною фарбою і ходить собі на вечорниці до таких як сама. Розчавлять там пів літри і прийде додому рада.


Все б нічого. Але вік своє дає. Вірю, шо всі ми з віком стаємо вреднішими а ген за 65 будемо нестерпними.

Так сталося і з бабою Гальою. І вона просто скаче гопака по нервам моєї мирної, цивілізованої і тихої Жанни.

Наприклад, одного правнука вона любить, а другого нє. В побуті просто вилазить на голову: мясо купить, заховає від всіх, наче то те м»ясо — остання надія сім»ї, забудеться, воно заваняється. Настроює Жанниного чоловіка проти сестри (той не дається, але сам факт).


І тут телефонує мені Жанна в скайп. Бачу пика заревана. Каже баба вивела з себе. Але і рже. Каже Жанна:

— Ти знаєш який був її останній аргумент у сварці?

— який? — кажу.

«Та ви всі западенці-БЕНДЕРИ!! (сама то бабка з-під Києва). Вас вся Україна не любить!! І Янукович — наш ПРЄДСТАВІТЄЛЬНИЙ президент, такой хароший мущіна вас — бендерівців — не люБЕ і зі світу зжене!»


Жанна моя відповіла фразою «класика Міка Джагера» (насправді то не він сказав, це моя сестра так називає фрази класиків, які не фрази і не класиків, а ващє чорт зна шо) — «Бабушка, ми не сгінєм ні-ка-да!».


Добре, шо про бабу Галю розказала хто вона і шо вона, а то ж такий сочний персонаж, про неї стільки приколів ходить в нашій родині, шо згадаю ще не раз.


В моєму ліжку

Я сплю на колдобинах. І хтось зараз скаже «ти шо прям як принцеса на горошині?». То я вам скажу шо то не горошинки, а все таки колдобини.


Ада прокидається в 6. І з Хемом у нас встановлений графік: 2 дні чергуєш, 2 дні спиш. І от сьогодні, я типу сплю. Але Хем уговор виконує часом не до кінця і не виносить дитини зі спальні, а граються вони прямо у ліжку.

От, коли я прокинулася (від мелодії піаніно, яке я колись таки нишком вишвирну з балкона копняком), почухалася, відчула вмятину у щоці від малееенького гребінця барбі-Маланки. А ще в ковдрі було замотано Маланчині ж туфлі (чогось три і всі різні), її чумойдан, Адині карточки з тваринками — поскубані і облизані, два кубика, відерце і лопатка, дерев»яна корівка (якою Ада будить нас по голові, якшо ми не прокинулися вчасно) і на кінець-усьому-вінець — оте піаніно, яке грає без перестанку, якшо його необачно включити, поки не дограє 12-тихвилинний свій концерт (якийсь вибрик системи).

Переступила я то все одним кроком і пішла закрилася в душі. Але вже через дві хвилини в двері гримали, бо «Ада хоче до мами і вкакалася».


З душу вискакую за 3 хвилини, бо Адині вигуки змішуються з відчайдушним Хемовим вереском, яким він кричав мені в щілину дверей «Вкакалася! Вкакалася!».. Ну, Господи, ну чи та попа розкисне, якшо я в душі побуду не 3 хвилини, а 10? А чи самому впадло з цим усім справитися, тож навчений уже..


Далі сніданок Аді. Потім собі. Але спершу подвійна кава і таблетка чистого кофеїну з вітаміном С (це добре шо з України навезла, бо раніше мій день починався з гівна на кшталт Редбулу).

Думаю собі: колись виросте ця Ада, га?


Роздерла би за дві лапи

Я ж скучаю за Україною? Скучаю!

Кипить мені башка від цього всього турецького? Кипить!

Отже, мені тре шось українське і таке, шоб не грузило.


Тому я вдарилася  в українські шоу найрізноманітнішого формату.

Мастер шеф, Зважені і щасливі, Джентельменський набір, Голос Діти і т.п.

І от вчора дивилася Голос діти, де вони вже пройшли етап сліпого прослуховування і тепер малих безпощадно двох  з трьох вишвирюють. Тих діток, з оголеними емоціями, з прекрасними надіями.

Моє серце і сльозові (сльозні?) канали (чи може канали для сльозей?) не витримували і я оплакувала кожну трійку. Суть в тому, шо Аду я б, певне, туди не відправила. Не через те, що боялася б програшу, а через те, що малі не мають ще змоги контролювати будь які емоції.

Ну і батькі, подібні мені — теж.

І спустилася б я до того високоповажного жюрі. На одну ногу наступила би. А за другу дьоргнула б.

 

Добив

Добив мене і нічо святого не залишив у наших стосунках.


«Любовь живет три года»?


Його гордість. Спершу гордість. А тепер розгубленість.

MUĞLA’NIN BODRUM İLÇESİNDE İKAMET EDEBİLECEK

BAYAN ELEMAN ARANMAKTADIR.

Мій пофігізм. Після непофігістичних сліз. Тепер пофігізм.

Байдужість до емоцій, яких не буде. Бо не може бути емоцій до людини, яка перестала бути тобі другом.

І кажуть от шо кохання то не дружба.


А от для мене без дружби то не кохання. Нема сенсу в тому коханні, якшо чоловік тобі більше не «свій чувак». Суб»єктивно.


І я достобіса самотня. Дуже самотня в цій йо*аній Туреччині. Є ще ж  Ада. Але в неї лізуть зуби, тому їй геть не до мене, своїх проблєм хвата.