Ех була я молодою

Колись у мене був кавалєр. В такому юному юнацтві, шо кавалєром його назвати зараз язик не повертається. Дружили ми з ним 4 роки. Тобто з моїх 13 і до 17. 18-річчя я вже справляла без нього.

І така гарна та дружба була, з благословення наших батьків, моєї бабусі і всіх сусідів. І вітали ми одне одного на день народження, справно світкували річницю наших стосунків 28-29 червня, ходили на оті дискотеки, де крутили «Аварію» і Шакіру і «Рукі вєрх».

І був він вчительським сином. А я круглою (нє, не відмінницею, просто круглою) і розумною.


І мені здавалося шо нам треба поженитися. Бо то любов і назавжди. І коли все йшло до кінця, нам обом було погано, але зупиняти процес вмирання стосунків ніхто не збирався, бо ми обоє розуміли, шо життя тільки починається.


Згадалося мені, от шо пратівна я все таки була. Бо в свої 17 вже була проскурво.

Щоб продовжити історію мушу сказати, шо у мене є в наявності 2 кузинки. Обидві старші за мене на 2 роки. Але коли мені було 17 а їм по 19, то гуляти нам було зручно всім укупі. Ми тільки пізнавали ази кокетсва і ненатурального сміху. І от значить, мені 17, в мене є той серйозний кавалєр (він за мене на 4 роки старший був, кстаті), але ми з кузинками вирішили брати від життя все і «вцепили» собі якихось студентів-юристів у страшному барі. І я — сором на мою сиву голову — в перший же вечір знайомства поцілувалася з якимось з тих студентів. Я не могла спати! Я не могла навіть вільно дихати без загризань зовісті. По цю пору пам»ятаю те почуття.


Ну да ладно.

Просто той випадок мене нічому не навчив. Часом я таки підставляю своїх чоловіків і повертаюся до ролі тої проскурви. І знов мені нема чим дихати і я не можу спати.

ПідставляЛА.

А Хема  — тьху тьху тьху — ше ні разу. А вчора я зрозуміла, шо це все в його руках. Бо він так себе поводить, шо ше не приходилося.  І хай тільки спробує мені спортитися.

Висновки: зрада — провина 2-х. Не можна одружуватися з першим коханням — не портьте спогади з того періоду отим супружеством! Гуляти тре в 17 і аж поки не всмердне.


 

вивертає

вивертає від пустОти простору інтернету.

це ж тре така махіна — і пусто. Є кілька сторінок на блоксі, куди я захожу і звідки чекаю новин — і усьо. далі силікони, трахи, розлуки і вбивства.

літературні групи і сайти, де кожен намагається сказати слово латинського ну чи грецького походження для того, аби в своїх же очах здатися розумним. а вже як почнуть рецензії писати — мона обдєлатися. як вони читають? шо бачать? куди дивляться?


про телевізор я вже навіть і не заікаюся. його для мене не існує.

новинні сайти — тсн чи ббс — суцільний стрес і депресія. вже коли добрий християнин-параолімпієць з ПАР завалив свою коханку на день валентина — шо далі? камо грядеши, га?

з доброго — дитина повалила в садок. Вона — ця Адуваха — нереально крута. колодязь мудрості і ніжності. вчора тишком спостерігали за нею як вона бавилася в садку — моя миииишка — з хвостом-антеною, по діловому сиділа на коні спочатку, потім пішла поцілувала одногрупника Деніза, потім поколихала свою Зенеп-ляльку, потім шось поглубалася з дівчинкою у лего. і так ладненько тьху тьху тьху.


Попереду два дні відсипання-обіймання-прибирання-вимивання-прасування-на-вулиці-гуляння.

Псіхануть?

В Росію ввалюються метеорити з космосу, а я у Волгоград доїхати не можу. У відрядження. Квитків нема, бачте. Тому нарада (причому важливезна) відкладається. І хай весь світ зажде («зажде» з крутіше, нє?)

Натомість суботу просиділа дома — вимивала, виутюжувала і ще не всю роботу переробила. А в неділю погуляла по шопінг центру зі своїм кодлечком (Хемом і Адуваном). Шо за мода така гуляти по шопінг-центру? Ну таке вже розводиво людей на бабло, шо нема спасу. Тут вам і кафетерійка, і шмотинка гарна і гра за 20 лір за разочок..

Дурна мода! Дурна.

Хо песика. Вірніше, хо-чемо. Хем хоче більше. Голдена. Думали подаруємо Аді на рік. А як вимахає здорове? А воно вимахає. І то ж з ним стільки роботи, бо то ж тоже малятко брати треба. Не вистачає мене на своїх малятків, а то ше одне.

 

Бачила на днях картинку таку, де суть шо поза зоною вашого комфорту творяться дива. За ці півтора місяці, як ми переїхали з нашого теплого Дідіма в цей божевільний Стамбул я переконалася шо так і є.

Ми псіханули і все покинули-поринули.

І я думаю, для повного щастя мо ще раз псіхануть? у межах Стамбулу. Але так щоб надійно закріпіти те диво…


Здирає скальпа

Ада моя взяла собі за моду тягти мене до себе за щоки/вуха/коси. Це робиться з метою або поцілувати, або вкусити за носа, або залюблено глянути в очі, або погратися в «де ти!»

Все це чудовенько, якби не боліло. І вчора всунула мені пальця в око, другою рукою за коси, аж скальпа здира, і давай цілуватися. І нагримати нема як, бо ж все полюбовно і насолода трохи, як би то сказать, псується від больового шоку.


Вона дуже сильна. Сидимо їмо — стіл поїхав — нормальний дерев»яни стіл такий, ше й два стільця захватив. А то Ада його ногою невзначай так підвинула. Або така дрібнота взяла підняла пилосос і понесла. Саме ледве ходить, а пилосос потарабанила аж гай зашумів.


«Єк, дуду»,- це по курдськи один і два. Почала рахувати вона по курдськи, незважаючи на всі мої викрики емоційні (так радядть імениті педагоги) чисел українською, англійською і турецькою, кров взяла своє. То з легкої руки Алі.


Ходить на пальчиках. Кажуть невралогія. Хема з Адою ловила вже в дверях і взутого — пре дитину до лікаря за буль-якої нагоди. Кажу, леле! Пожди ж! Може вона тренується як на підборах ходити» — Тобі все шуточки, — відповідь мені! Але погодився почекати 2 місяці, поки розходиться, тим часом робимо їй масаж в чотири руки на ті дві малюсіньких ноги. А Адуваха розвалиться на дивані і гигоче. Лоскотно їй.


Хоп шиді риді

Чимчикує Юля сьогодні до метробуса, аж з вискоком, бо 1)запізнюється (варила суп Адувану), 2) в навушниках:


Хоп шіді-ріді,
Марусю, люблю тя,
Хоп шіді-ріді,
Марусю, люблю тя,
Як за твоє біле личко,
Хоп шіді-ріді,
Всі легіні б’ються.


Во як! Навколо всі явно зачорняві і зовсім не українська обстановка. «а шо мені а шо мені сижу собі на комині!» — казала баба Фєнька, коли їй було шось геть пофіг. От валю я з вискоком.

Одна моя стамбульська знайома (румунка) казала мені, шо вона спеціяльно в метробусі строїть очі хлопцям. Це така помста чоловікові, шо в нього нема машини і на роботу він її з комфортном не відвозить.

Я не строю.



Хоп шіді-ріді,
Марусенька дана,
Хоп шіді-ріді,
Марусенька дана,
Дай ми ключі
Від стодоли,
Хоп шіді-ріді,
Де ти ночувала.


Вскочивши в переповнений транспорт притиснулая грудаком в когось високого і пахучого. Зависокого і запахучого, шоб не підняти на нього очі. І він втупився в мене. Грудак мій запіднімався частіше. Такий він такий розтакий. Я аж прокинулася остаточно. Стою і навіть не роблю спроб здвинутися з місця.


Хоп шіді-ріді,
Марусю, люблю тя!
Хоп шіді-ріді,
Марусю, люблю тя!
Щоб тя другі не любили,
Хоп шіді-ріді,
Попорубаю тя.


Виходячи на своїй зупинці і ненароком тронула його за ногу (я просто витягувала сама себе з того метробуса, так багато людей було), а він затримав мій лікоть, наче б то я мала залишитися і їхати з ним в кінечну і так по колу.

— Алло, Хемику, прокинувся вже? А Ада? Не хоче їсти?  Може потім поїсть.. Да, доїхала, все ок, цілую.


З дитинства

У початкових класах звичайні уроки музики часом урізноманітнювалися уроками історії музики. До нас приходила гарна, витончена тьотя з довгою косою, а наш Всеволод Петрович ішов з баяном у даль коридору і звертав направо, в комірчину володінь вчителя з трудового.

 

І починалися дива. Вона розказувала про Орфея та Евридіку, про грізних царів і всякі легенди — все це супроводжувалося класичною музикою, бо саме ці сюжети надихали великих на написання шедеврів. Як я хотіла шоб вона мене любила!! (а тре сказати, що музичного дару у мене так і не обнаружено, я була здатна на швидкісне читання і на написння творів). А вона мене ніяк не вирізняла серед 33 чувачків.

І тут якось вона питає:

 — А хто хоче бути прибиральницею?

Клас мовчить, ніхто не хоче. І я розумію: це мій шанс.

Встаю і гордо кажу: Я!

Загвоздочка в тому, шо вчителька намагалася донести ідею, шо коли ми не будемо вчитися і не слухатимемо класичної музики, то будемо прибиральницями.

Мені соромно не було, бо в цій роботі не бачила нічого поганого. Моя мама крім того, що була продавщиньою у магазині промтоварів там же і прибирала (бо це ж додаткова зарплата), після школи я навіть намагалася їй допомагати. І моя мама слухала класичну музику, більше того одружилася з музикантом, деригентом оркестру (з моїм татом), тому шутки юмора і чого всі ржали тоді я не зрозуміла.

 

Але вже в дорослому житTі до мене дійшло: витончена вчителька з історії музики не була такою вже і витонченою. І дипломатичною не була. І людяною, певно, теж. Або ж вона просто не знала що таке не мати грошей.

 

Виставляння

Ну вже три тижні я на новій роботі. Вже вписалася, поспостерігала і зробила перші висновки. Навіть першу з/п отримала і просвяткувала її ж.

 

Дуже довгий час я виходила у світ тільки за власної потреби і бажання. Не завжди раділа гостям, не завжди прагла зустрічатися з кимось зі знайомих (турецьких — про Україну зараз не йдеться). Так мені зручно.

І тууут щодня наплив людських життів і виставляння свого: в колектіві по інакшому нізя. Хтось тебе запитує про сім»ю і для того, аби не бути синім чулком, треба дозволити людям наблизитися.

 

Так то воно так, але всеодно наближаємся ми не по людським законам. Вже якось стало модним корчити з себе не те, що ти є насправді. Одна у нас тут вирішує питання суто криками по телефону, виставляє себе великою ділухою, битою в бізнесі бабою. Сама ж за обіднім столом визнає (напів жартома) шо вона працюватиме тихіше після того, як колись одружиться. Дереться-репетує на весь офіс, а потім тішиться якшо до неї хтось з підхалімною посмішкою каже «але ж ти кричаааала»… не розуміла істеричного складу характеру  ніколісіньки, мені здається вичікування і тактика дають більше результату, аніж крик. Хоча, … бувають і нестримані люди, і мусять вони ж десь працювати.

 

Є ще така, що нав»язується. Нав»язливих людей я не люблю ще більше, як крикучих. Уникаю їх обох. А інші 13 (це ті що постійно тусуються в офісі) мене цілком влаштовують і викликають позитивно-симпатійні почуттєлики.

До речі, винайшла в себе недолік: я не вмію відшивати сходу. Спочатку видаюся доброю і типу трохи відрішонною. Люди, мабуть, то сприймають як сором»язливість і ще більше насідають. мамачькі. я на втьоки, нав»язлива за мною. і відповісти грубо нема як… в моєму житті це приводить до того шо я допускаю до себе майже неприємних мені людей, а потім всеодно лівим хуком їх вибиваю з кола оточення. То яка різниця рано чи пізно, коли всеодно нам нє біть вмєстє? справа в тому, шо я не засвоюю уроки вчасно! і мушу витрачати час на фігню.

 

гопки-скачки для розкачки

вихідні минули, аж гай зашумів.

в суботу Адуван і я погнали до озера. Саме погнали, бо Ада сиділа у возику, я чипіла за нього, як могла, а спуск був такий крутий, шо я вже подумувала просто сповзати на пузі. І я гнала за возиком, аби хоть Аду не випустити з рук.  (і не знала моя бідна м»язова тканина, шо то ше цвіточьки, а ягодки будуть при повернені додомцю)

На озері краса. Там спортсмени, свіже повітря, погода +15, ми з Адувахой на качелях катаємося, потім в кафе зайшли я каву пила, Ада молоко своє і ми поговорили по скайпу з українськими ладами нашими, Ада демонструвала уміння дирррррчать і робити «сороки-ворони на припічку сиділи».

а потім ше погралися, походили, чайок покормили хлібом, що ми його збираємо дома. і в путь. Підйом зайняв сорок хвилин. і я подумала шо я не в формі. і шо мої заняття зарядкою  одне названіє і до одного місця. і зла я була шо Хем поїхав і нема кому нас вивезти з цієї западні. і воза ніякого з конячкою поблизу.

а вже на вечір у Ади знову об»явився вилізаючий зуб, шо на трохи дав нам передишки і було мишкам лихо. плакали всі. в додаток з»явилися соплі і я не встигала підбігати з серветкою, аби витерти того носа. А Ада хвацько розтирала соплі по маленькій пичці, замішуючи їх зі сльозима.

Напилися панадолів і гарячого молока. Полягали. Встали-поревіли. Знов полягали. Неділю вже були дома, Алі (напарник по квартирі наш) теж був дома, він Аду возив на спині, грався, тому я троха відійшла.

Хема чекали ще о 21-й. Але трафік в Стамбулі вирішив по своєму. І Хем приїхав коли ми вже спали. Я побачила його одним оком, і око те не знало чи то реальність чи сон.

А сьогодні тато і доця на хазяйстві (взагалі то Ада мала би бути в садку, але на «випробувальному» терміні моя українська дитина набила хлопчика за те, що він не ділився, нам порадили знайти другу групу).

Алі філолог-журналіст ще й психолог з гарним голосом. Вчора ми розбирали граматику курдської мови і виявили купу цікавого. Все найцікавіше в лексиці.

çito /чито/ — що? — что? (рос)

çimo/чимо/ -чому? почему (рос)

kuda /куда/ — куди? куда? (рос)

çar /чар/ — чотири, четыре

penç /пєнчь/ — пять, по польски повна схожысть — pięć (пєнчь)

şeş /шеш/ — шість, і знову по польськи sześć (шешчь)

Таких прикладів купа і ми їх записуємо для однієї цікавезної штуки. І на все це ми виходимо тільки тому, шо Алі (за моїм проханням) до Ади по курдськи балакає, я тільки прислухаюся і розумію що достобіса схожого.

Зроуміло, що курдська мова, як і група слов»янських — то велика індоєвпропейська мовна сім»я. Тільки курдська мова — то іранська гілка (північно-західна іранська), а слов»янські мови (спєцом не вирізняю української мови чи польської) — то балто-слов»янська гілка.

І зараз об»єктом мого полювання є книжка 1853 (!!!) року видання Гильфердинг А.Ф. О сродстве языка славянского с санскритским — там, впевнена, знайду пояснення дечого. (хто де зобачить може, або знає в чиїй колекції є це диво — тарабаньте до мене) — варіант пдф і т.д. в мене є, мені тре настоящість!

 

 

Я відчувала, що переїзд у Стамбул загострить нашу філологічність і крім кар»єри поза філологією я повернуся до того, від чого так легко колись пішла (бо знала, що повернусь)

пятниця развратниця

оскільки я вже робочий клас, себто є в мене обов»язки перед компанією, то є в мене і вихідні. Але так стається, що пятниця завжди писвячена чеканню тих вихідних. От наш патрон поїхав у відрядження, офіс розслабився, а я сижу дивлюся «Кохана ми вбиваємо дітей». До 2-ї години я пропрацювала всі контракти і переклала проект і тому совість мене навіть не мучить.

 

Цю компанію я полюбила, колектив комфортний, тому я якось так рванула у виконанні обов»язків, аж самій дивно. І не тяжко. Бо во істину, якщо робиш те що любиш і любиш те, що робиш — втоми від нудоти нема. Є приємна фізична втома, певна нагрузка на очі і відчуття всесильного мудрагеля.

 

В Туреччині дуже популярна форма співжиття. Це коли при молодій сім»ї живе ще хтось. Бо так вигідно. Ми до цього часу не мали товаришів по квартирі, але, ви вже в курсі, що зараз таковой імєєтса. І, що на мене геть не схоже, я цьому рада. Бо людина — ходяча енциклопедія, 37-річний холостяк, дико харизматичний і любить Аду. Родич Хемівський. Займає кімнату при залі і має окрему ванну кімнату. І додом приходить після роботи (десь о 10). Я б і рада його пристроїти якійсь свої подрузі (направду крутий чувак), та в нього є давнє кохання, він йому вірний і то все діло тягнеться уже 13 років. Тому з таким багажом, думаю, пристроїтися буде тяжко. Але діло ризикує закінчитися позитивно для чувака і для його коханої — будемо радіти всі гуртом за них.

Мій Хем прифігів від його розповідей про Розу Люксембург, аж пішов в бібліотеку і притаранив додом 4 книжки, аби заповнити прогалини знань