Принципи

Завжди вважала себе принциповою. А тато казав шо це впертість.  І зараз так гордо прямо речетативом скажу: зате мені ніколи не було соромно перед собою.

Моя робота  не часто фіґурувала у блозі спеціальною темою. Це тому, що нам не можна розмовляти про нашу компанію.

В загальному таке: офіс знаходиться у дуже хорошому місці. Зарплату платять достойну. Але стресу стільки, що не хочеться нічого неземного…але я пристосовувалася.

Вважала, що коли я вже потрапила сюди, то «для чогось».

Ну наприклад: стати сильнішою. набратися досвіду, якого набратися не могла б у іншому місці, навчитися дипломатичності, гратися в ігри для розуму… Зрештою, тут у мене з»явилася чи не вперше в Туреччині споріднена душа, яка читає майже те ж, що читаю я, яка має споріднений з моїм спосіб думок.

 

І все б нічого, аби мене не задрала надмірна дипломатичність мого зам-шефа (це не головний шеф, а його зам, але віднедавна став моїм, ми працюємо з ним у парі). Так от, я побачила, що йому до лампочки власна гідність. Йому головне вигідні умови, для цього він ладен лизати зад усім без винятку. Мене це коробило-коробило і плавненько я підійшла до думки що не можу терпіти цього більше у своєму житті (адже він намагався аморально змусити і мене лизати комусь зад)…

 

А тут новина: найголовніший-шеф-над-усіма-шефами-шеф придумав вигадку — підписати бумагу, підтвердити її у юриста, мовляв так і так, крок у ліво і з тебе або з твоєї родини здирають таку суму з стількома нулями, яку в житті ти не мацав.

А якщо ні, то з/п у руки і пішов з компанії.

Це стало останньою краплею. Бо мало того, що таких грошей я не заплачу (це навіть при тій умові що будь яку шкоду компанії я не збираюся наносити, але питання в іншому), бісить така невіра і недовіра своїм кадрам, яких ти сам і обирав.

 

Ну власне все. Чекаємо на засновника компанії, який побачить списки, де в «не підписало» є лиша два імені на всю компанію. Я і той, хто наймав мене на роботу, тобто мій шеф. Дивно,  нас з ним це якось об»єднало.

Він і я — не дозволили ми ставити нам умови. Це так гарно звучить, але обоє залишаємося без роботи, зато при достоїнстві…

Він то знав, що піде, бо це той «звержений титан», який в компанії добував. А я просто я… не витримала несправедливості.

Ну й фіг.

Знову в пошуках.

 

Ада по садочку ходила

Знаєте таку пісненьку?

Галя по садочку ходила,
Хусточку біленьку загубила,
Ходить по садочку, блукає,
Хусточку біленьку шукає
Не журися, Галю — серденько,
Ми знайшли хустинку біленьку,
У садочку, біля малини,
Під зеленим листом тернини


Знаєте, нє?

Моя Ада балділа від неї з раннього дитинства.

А тепер мене перекрикує, і там де має бути «Галя» встромляє АДА і то таким криком крикучим шо я уже сама погодилася, шо там в словах ориґіналу допущено сурйозну помилку і спокон віків там було «Ада по садочку ходила».


А ше є така фішка.


Припустимо Ада дуріє — скаче, перевертає все на своєму шляху просто заради розваги, куйовдить собі коси, як це роблять рок-звьозди (так її навчив Хем).

І я кажу серйозно «Ада!» — ну і в це слово вкладаю ціле речення — ти, дитино, вгомонися, бо схлопочеш… а вона мені всіма десятьма зубами регоче і каже «Ада хахаха (картинно закидає голову назад, тіпа зо сміху), но-но-но!» — і погрожує пальцьом пухким, мене випереджаючи, бо саме цей жест мав би стати моїм наступним..


Во таке.

і про звержених титанів

От сиділа собі тихенько в Дідімі і жила скромно, без над-подій.

А тут що не день. то ЩОСЬ. Стамбул.

Я вже втратила ту вервечку подій, про які мала розповісти.


Найсумніше і найтрагічніше — загинули молоді дівчата, одногрупниця та однокурсниця. Гарні і молоді. шок не минає уже 6 днів, а завтра рівно тиждень з тієї страшної аварії на Волині.. У сні бачила сьогодні Іру. І я розуміла, що вона мертва, але я її бачу.. прокинулася, а я вся аж затерпла від страху..  Втрачати друзів, твого віку, молодих і талановитих, в таких дурних халепах на дорогах — жахіття..


Мого начальника прибирають з посту. Оцього страшного, високого і грозного титана і тирана, якого я уникаю в офісі, шоб часом не попасти під гарячу руку — прибирають. бо є вищі. А вищі судять строго. І тепер мого начальника-титана мені шкода. він вже не здається  таким вредним. У зверженому титані титанства вже не лишається. А якась жорсткість просто людська. А вона вже не така страшна.


Ну і я знов увійшла у той стан незадоволення. Коли я пожала плоди переїзду… звикла до нового, на роботі адаптувалася і більш менш починаю бачити перспективи.

І тут мені стає нудно. Так було завжди. Я вже навіть не дивуюся. Постійні переїзди, оця перекотипольська доля — це єдине що мені дісталося у спадок від циганських предків. Не можу сидіти на місці довго.

— Може нам поїхати в Америку_ — каже мені Хем на повному серйозі.

— Ти ж не любиш переїзди, — кажу вже я

— Я бачу, що тобі не сидиться. Думаю, що вже після Америки тобі не захочеться кудись їхати (не тому що так класно, а тому що далеко)..


І тут я йому нічого не можу обіцяти. Бо є ще ж Африка, Австралія, Антрактида..

Але я відчуваю, що від Стамбулу я не взяла ще всього. Ще я тут.


***


Тема два, поки що дайджестом.


Мав бути у Стамбулі фолк фестиваль.

І каже моя Юля Трохимівна, та, котра в Іспанія, мій колишній класний керівник, у якій я душі не чаю, —  то каже мені Ю.Т. що приїде на той фестиваль її подруга Марія «соломка» Кравчук, і я мушу зустрітися з нею. Я сприйняла це як пряму вказівку до дії і в суботу, коли кажуть фестиваль почався, взяла Аду і Хема і поїхали ми туди. Обійшли всіх організаторів і знайшли Марію.


Вона прекрасна і талановита. Світла-світла жінка з чудесними руками, які уміють робити дива. Так я ходила до неї кілька разів, бо не могла втихомиритися

Марія Кравчук, фестиваль у Стамбулі