Знайомство зі знайомим

Я познайомилася з людиною, яка (влесне якИЙ) знайомий з Пауло Коельо (по іспанськи і по бразильськи то звучить як «ПаулУ»

Як вони познайомилися? Його колега — Хуан Аріас — написав книгу про Коельо (яку я зараз читаю). Взяв його одного разу в будинок біля пляжу Капакабане. Отже той бачив і Пауло, і будинок і його дружину Крістіну.

А я така рада і піднесена, наче б то з самим Коельо познайомилася.


Поки я не дізналася про Коельо більше, то я ставилася до нього як до автора вдалих бестселлерів. Мене дивувало, чому люди вважають його попсовим? А потім цей «знайомий знайомого» каже, шо не всі люди можуть розгадати знаки Коельо. Не всі бачать глибину тексту. Так от ті, що не бачать вважають його посовим.


Тричі лікувався у дурці (з легкої руки батьків), тричі був  у тюрьмі, тричі одружений.

Дивний, зболений, розумний, магічний.

Тепер я по новому візьмуся перечитувати всі його твори.


До речі, хто не знав: у Коельо діє кілька благодійних фондів. Найприватніший з них такий: всі, у кого є заповітна мрія пишуть йому листи і він допомагає втілити мрію і життя. *прагнення побути трошки Богом?*

 

Відкрила для себе

Відкрила для себе письменницю Діну Рубіну. Я раніше про неї писала, але тепер цілком вона мені відкрилися і далася.

Шик — не те слово. Розумні, цікаві, трагічні і комічні історії.

 

Творча п»янюга вищої категорії

Я вже не раз тут розводилася про Буковські. Люблю його знаєте ше за шо? — Бо він жив та, як хотів. Він пив. І нормальне, здорове суспільство його засуджувало. Але Чарльз вважав шо робить все правильно — і в цьому сила. Жити так, як хочеться.

Можете таким похвалитися?

Я все ще ні.

Хоча перший крок зроблено.

Я більше не приховую від Хемових батьків шо повернулась до куріння.

Хай хоть ляжуть — я роблю те, що роблю. Ховатися по вуглам наміру вже не маю.


Буковські всю свою молодість просидів дома. В нього були страшні гнійні виразки на обличчі. І потім, з роками, він так і не став більш комунікативним. Жив у мушлі.

А ще в нього була гостра язва. Пити не можна було. Але пити він любив. Я вже про це казала 🙂

Та, кажуть, все ж Буковські пив не так, як пив ще один мій любовник — Хемінгвей. Бо той допився до суїциду. Спочатку до шизофринічнийх настроїв, а вже потім до суїциду.

А Чарльз покинув пити. В останный рык свого життя (!)


Сам Буковські називав своїх читачів «милими придурками, які не мають літературного смаку». Це він так шутив.

Чарльз любив класичну музику. Але сам казав, що ідеально-класичної не любить. Слухав собі Брукнера. а той явно не віртуоз, просто собі писав ноти, як відчував (ще один доказ того, що все ідеальне — нудне, як варена цибуля).


Буковські не любив Фіджеральда. Я не розібралася за шо поки шо, але не любив.

Любив котів і вельми піклувався про їх здоров»я.

Бари і шлюхи — його нормальне середовище.

То за що ж я його так люблю???


Бо жив ТАК, як хотів, і не корчив з себе фіг зна шо.


Пост навіяний читанням роману PULP — «Макулатура»

Історія одного тату

Завжди знала: люди, що сильно пов»язані з літературою або з невідомих причин хочуть з нею пов»язатися добровільно — чокнуті.

І чокнутість може виражатися по різному.


 

Жінка на фото — Сесілія Амаду. Таааак, вона не просто однофамілець Жоржи Амаду, а його прямий нащадисько — рідне внучко.

Так от. Сесілія екранізувала роман мого коханого Амаду «Капітани піску». І внучка прозаїка взяла і зробила татушку собі з …афіші власного фільму.

Я б не спішила таке робити з однієї причини: а звідки ти, дівко,  знаєш, що цей фільм найкращий твій фільм? В діда он ще скіко романів,ше не одне кіно няти можна, то місця живого на тобі не останеться, якшо по татушці на рило на фільм.


Але пост цей писався з такою причини: I DO undarstand her.

Себто, не гарантія шо на мені не буде подібного тату в років 80. За якийсь свій доробок. Бо путь з татухами я почала ще в 2010. І теж з літературними тату.


Чекаю шоб почитати

До американської літератури, та ще й сучасної, я ставлюся так собі. Несерйозно.

Але, думаю, дарма.

Часом є перли.


Як я вибираю авторів?


Ви будете здивовані, але на вроду. Якшо мені автор неприємний на пику — не буду його читати (ну певне я лукавлю трошки, бо в університетах-школах без цього читала, аж гай шумів. І якшо література для обов»язкового читання, то я обов»язково читатиму.

 

А от коли для себе, для душі, то все в книжці має буде гарно: від паперу до авторових очей).


Отож Джон Ірвінг ліцом вдався.

Я читала кілька романів, але як то кажуть в одне влетіло в друге вилетіло.


Та нова книжка обіцяє бути цікавою.

Матиме вона назву In one person. «Матиме», — бо вийде влітку. А перекладеться ще не відомо коли.


Обкладинка, шо вже гуляє по інтернету (ну ніякої комерційної таємниці) обізвалася читачами як «провокативна». Бо на ній зображення жіночої спини, що колупається чи то застібаючи чи то розстібаючи бçстгалтер. Тіло жіноче, а руки завеликі як для жінки — а значить (логіка!) — чоловічі. Провокація? — Ато! Ґендерна загадка — точно вдала ідея для цікавого роману, бо шось ця тема канула в лету.


Книжка про те, що значить бути бісексуальним і як з цим жити.


Мені здається, що більшості населення планети Земля це як мінімум — «хочеться попробувать», як максимум «знайоме». Сексуальність — тема невичерпна. І часом реально втрачає багато від того, що визначається статтю…


Головний герой Біллі Ебот буде перейматися тим, що часом відчуває потяг до неправильних людей.

Героїня Міс Фрост буде запевняти всіх, що неправильних людей не існує.

Тема СНІДу розкриється так потужно і медично обумовлено, що людям стане все набагато зрозуміліше.

А ще ця книга викличе багато дискусій, адже у ній аж фонтаном б»є незручними темами.

Ірвінга будуть звинувачувати у надмірній відвертості для створення PRу. Та, думаю, він це переживе. Така авторська доля.


Хто читав Чорного Ворона Шкляра?

Взагалі то я не лю як Пилип з конопель забігати наперід, я хотіла вже висказаться у «Читанці лютого» про цю книжку, але не втерпіла.

 

Шкляра любила перш за все того, шо його любить мій супер тато Толік. І все шо він мені радить читати я читаю і особливо аналізую. Так от, це причина любови раз.

Причина два — він западенець (тілько не тре мені тут закидонів на кшталт «бендерівка» бо то для мене компліман).

По-третє, він звичайний собі філолог, а в мене до філологів особливий піїтет, бо, думаю, люди які аж так люблять слово і відмовляються від нормальних до-життя-пригодних професій не дуже нормальні, а нормальних я терпіть не можу. А Шкляр по-доброму ненормальний.

Далі — він знає вірменську! Ну хто ще бачив такого ориґінала щоб знав не банальну англійську, а вірменську!

І головна причина — від відчуває літературу по-моєму. Себто я так відчуваю літературу як він. Ну мені так хотілося б думати. Доказ цьому — я не знаю ні одного його поганого твору. Шикарність і розкіш, — отак я говорю про його «Ключ», «Кров кажана», «Репетицію Сатани»..

А тепер цей роман «Чорний Ворон. Залишенець».

 

Книга сама по собі — шик. Там є такі моменти, коли плачеш (або дуже хоч заплакать), коли відчуваєш себе патріотом (а в теперішній Україні всі давно повтрачали ці нитки з державою, так шо то для мене було світилом й відкриттям). і ТАК — є багато гострих моментів, які характеризують позицію головного  героя як націоналіста, але йосип-драний! скажу я Вам! як у той час можна було терпіти таке влізання у власний край, га?

Коли полізла в гугл, щоб знайти інфу та відкуки, то офігєла — з того часу як роман вийшов всі ці скандали навколо книжки виросли в мегапроекції. Резонанс заглушливий.

Хоча, вже здається, що книжка просто привід, аби ще раз кольнути западенців і всіх інших Щирих (сам Шкляр каже у романі що «щирими» називали справжніх патріотів чекісти) у тому, що ми чогось там не раді такому «покровительству» з боку «старшого» брата — Росії.

Вже скільки сам Василь Шкляр дав пояснень і коментарів — самому Богу відомо. І пояснює же баранам — в книжці оповідь ведеться не від імені автора, а від отамана Чорного Ворона, не варто сприймати усе так точно, тре троха глянути з боку історії — так нє! в одну душу єрепенять шо шкляр ксенофоб.

Ну це про вплив книжки на суспільство, а що ж про саму книжку? Була озвучена думка, що якби кожен українець прочитав «Залишенця», то Україна стала би кращою. Деякі менти направду гоструваті, але варто розуміти — що і час у 1920-ті був гостріший нікуди. Уявіть: собі прийшли російські зайди і почали хазяйнувать на нашій землі. Мені тут як свекруха до мене приходе і яку вазу переставить, то мене тіпе, а то закони встановлювали, стріляли, винищували, розказували як хазяйнувать. І, вважаю, завдяки тим лісовим партизанам душа України зуміла вистоять і продовжити життя. Словом, дякую Шклярові за істинно добру і справжню літературу.

Присудили Шевченківську премію за цей твір. Та Шкляр поставив умову, мовляв візьму премію, тіко шо коли Табачник припинить бути міністром освіти! Всьо! Запий водою! Ґарант надав перевагу Табачникові а зі списку нагороджених Шкляра вичеркнув.

Відео про резонанс від книги.  Від Красовицького — директора Фоліо (до речі, мій колишній бос, бо з Фоліо мене зв»язують хороші і щасливі роки роботи) я такого не чекала. Думала, він більш вільний у судженнях. А Шкляр тут — неперевершений. Зверніть увагу на мент з пропозицією Андруховича — от як таких чуваків не любить?)



 

Читанка січня

На початку січня обіцяла собі, що читатиму вже більше художнього і сУрйозного.

Та Ада гопки скаче, дитинство грає в одному місці сєкрєтному і на серйозне мене геть не перло, хоча спроби були.


1. Діна Рубіна. Циганка. Це така невеличка сторі, навіть замальовка від ізраїльської крутої авторині. Автобіографічна. Тема циганщини привідкрита і нічого нового і незвичайного ви тут не знайдете, але написано все в легкій, дружній манері «Рубінським» стилем — невимушеним і файним з завершаючими словами «в душу мать!». Такі твори тре читати, коли настрій не в плюсові, коли хочеться відволіктися від того, чого багато в нашому житті.


2. О. Забужко. Я, Мілена. Колись я була фанаткою емансипованої Забужко. Більше того, я знала про її особисте життя і навіть спілкувалася з людьми з її ультра-понад-близького оточення. Потім на онлайн-конфренції завалила її купою питань і вона радо відзначила їх цікавість. Мені подобалися її розумаські твори. І раптом… або я отупіла, або…?

Поведу з іншого кінця. Вам не здається дивно-постійною тенденцією таке писання в українських літераторів: почали твір з гарного реалізму (як Золя прям), затягнули інтригу закрутили і тримають читача. І раптом, таке враження,що писати  «реалізмом» їм набридає, знудилися вони бачте,  і вони раптово впадають у сюрр.

Картини божевілля якогось так і валять і вже вас нічого не зв»язує з першими сторінками твору.

Дисбаланс. Дизорієнтація.

Я хапаюся за нитки сюжету, перечитую речення по триста разів і не хєра не в»їжаю більше.

Вперше з такою муткою я здибалася в Андруховича у «Перверзії». Не байдужий до цього і Винничук  («Мальва Ланда» напримєр), Іздрик, Прохасько і ше купа всіх-всіх. Нє, я понімаю шо круто і де в кого то дуже файно виходить. Але на «Я, Мілені» я вже спотикнулася і знала чим отой фарс кінчиться.

Читати тим, хто любить сюрреалізм у виконанні Забужко. Не читати тим, хто начитався того вже давно і потребує нових вражень.


3. Даль Роальд. Матильда. Найкрутіша книга ева! Автор класнезний — вот і книжка така. І його «Чарлі шоколадна фабрика» крута, і «сімейство Твіт». Більше того, у список 200 найкращих книжок за версією BBC (список був складений в 2003 році в результаті опитування, в якому взяли участь близько 750 тисяч жителів Великобританії — загалом інтелектуальні люди) увійшло 9 (!!!) книжок Даля Рональда.

То до Матильди вернімося. Геніїв на світі троха є, але не всім їм вдається загорітися зірочками, бо часто-густо батьки «провтикують» такий талант. Благо, на землі не перевелися вчителі за покликом, які бачать дітей всіма фібрами душі і ще й очима, а не задніцою.

Так Матильда і була таким генієм.

Мені сподобалося, шо в книжці нема образу такої бідно нещасної обділеною увагою дитини, шоб нам через сльози читалося. Навпаки — дівка і за себе постоїть, і батькам устроїть, і вчиталям покаже. Добра, щира, хороша книжка. З хеппі ендом. Читати однозначно всім.


4. Ю. Андрухович «Лексикон інтимних місць». Деякі книжки хочеться читати і не впинятися. А от останню книжку Андруховича хочеться запхати собі в бюстье і най буде там, біля серця, біля інтимного місця. І читати в святі хвилини самотности, одинокости та крайньої інтимности. Шоб тільки тобі.

З Андруховичем я знайома.

Ну то громко сказано.

Я була на його виступах, маю з ним фотку (в Україні, тілько певне на домашньому компі) і навіть підписався мені на запрошенні «Аді Цитрині від Карпа Любанського» (до мого встиду з всякими переїздами я втратила того квитка з поля зору, але певна, шо він майбуть то тоже в Луцьку, альбо поміж книжками отут, в Туреччині, загубити я його не могла).

Андрухович то моя зовсім не дитяча любов і еротична фантазія.

Помню сидимо ми з кумою моєю, з Лещук, на тому виступі Бу Ба Бу, і дивимося завороженими очима. Я само заміж перший раз скокнула. Вона холоста ше. Я кажу:


— От якби він мені предложив замуж за нього, я б кинула свого Кольку.

Лещук на мене такими очима круглими:

— Троцюуук, та якби він мені предложив одну ніч…!

І я собі подумала і рішила, шо б я теж погодилася.


Але Андрухович з нас, на жаль, нічо не хтів  ні в той вечір ні в якийсь інший.

Та шляхами довгих аналізів мені прояснилося, шо переспати я хотіла б радше з його книжками. Вони всі як одна з влучним, хорошим текстом, такі довершені шо і не приколупаєшся. Роздирали ми вже зі згаданою Лещук на фрази і Перверзії (звідти мені на голову впало ім»я Ада), і Рекреації, і Московіаду.

Про нову книжку.

Я лайк шо вона розбита по містах. Вивудила я з передмови те, шо є навіть два турецьких міста — Ізмір та Стамбул. А Ізмір то ж геть біля мене. І наступного разу повалю по місту з думкою, шо певне Андрухович човгав містом своїми крутими і модними черевиками..

Текст — як завжди — припраплений науковістю й матюками — а то бурхливе поєднання. В кожному місті — пригода хоч маленька, припіднімає оксамитову завісу у вхід особистого життя ЮА, та, втім, хто його зна де там правда а де літературна видумка-витівка.



Скучаю, сміюся, питаю, читаю

1. Вчора в тата було день народження. Мені дуже не вистачає його тут. Взагалі то їх обох — мами і тата. Вони вже як одне ціле, з їх вічними суперечками, придирками… Людоньки, такий сум без них. І страх. Втратити. Не хо даже про таке думати.


2. Сьогодні зранку перепрасувала новий куплений, випраний одяг для Ади. Але вже розміри))) я аж хіхікала поки займалася тою дивною справою. Наче одьожка на ляльку якусь)


3. Кіно — Gadjo Dilo. Знову про циган. Хто і коли вирішив, шо цих людей тре вирізати і принижувати? Чому до одних вічно-подорожуючих ставляться добре — наприклад сліпі кобзарі в Україні, бродячі філософи,  групи монахів, шо ходять роками? А циганів вважають брудом. Чому не намагалися зрозуміти їх глибинну філософію? Чому прагли вигнати зі своїх територій. Не пробували розслухати про що їх пісня? Я не супер крута защітніца, цигани мене теж називають «гаджичка», бо в мене мама не чиста циганка, а тато геть не циган ніде. І я на них не дуюся за це. І я не люблю, коли вони невиховані. Я не виправдовую крадіжки чи спродавання наркоти. Але це все штампи, які підтверджує най половина циган. А іншій половині доводить віддуватися. Кіно тре глянути усім небайдужим.


4. Читаю. Але я завжди була така читачка оптом. Це все почалося з того моменту, коли я мала нагоду працювати завідуючою книжковим магазином Фоліо і мені тре було бути в курсі всіх новин і класики. Я читала тоді запоєм і все. І зараз так само. Тож напишу вам пару думок з приводу прочитанішого, може ви більш перебірливі у читанні і то поможе вам вирішити відкривати чи не відкривати книжку.


Sooo

Лесь Бузина. Вурдалака Шевченко, — перечитала ше раз, бо шось не дуже ясно пам»ятала шо в тому Шевченку не так для Бузини. Думка в автора нарочито опозиційна до класичного образу Шевченка. Шоб виділитися. Всі здоровомислячі люди розуміють, шо Шевченко не був світилом поезії, що він не зробив для літератури нашої найбільше, але він був одним з перших, хто зарвався. І вже мусив як би тримати марку з тою мовою і з тими садками вишневими. Але отако відверто гнати і борсатися в білизні давно померлої, набагато відомішої як сам Бузина людини, то якось не тойво… не по-товариськи. Читати тре для того, аби виокремити з усього власне ставлення до Шевченка.

 

Гиппенрейтер Ю.Б. Общаться с ребенком. Как? — чула, шо ця психолог була дуже впливова за совєтів. Її поради дуже мені підходять — шоб без крику до дитинки, шоб без надриву для психіки батьків. В книжці є приклад про абсолютно реальне виправлення трудного підлітка — вкінці я плакала (як всігда, корова шо тут сказать). Також багато живих прикладів як «розкопилити» дитячу губу, коли вже надуте, руки склало і зараз зареве… Словом мені сподобалося і я вицепила ше пару праць цієї Юлії Борисівни.

 

Ненси Гладсон. Черная Салли. Мої переживання з приводу теми рабства в Північній Америці породилися ше в 5 класі коли ми читали «Хатинку дядька Тома» Бічер-Стоу. Ту книжку я аж притарабанила з собою в Тр, таку потаскану, стару і жовту, але дуже мені потрібну для того, аби пам»ятати шо люди рівні і носа дерти причини нема ні в кого. Так от, події в «Чорній Саллі» вже як би троха в новіші часи, але ретроспектива всьо таки в той «гарячий» для чорношкірих час. Книжка для дітей, але то не означає шо дорослим читати не можна, навпаки, перечитувати подібне тре по стопіцот разів, шоб не забувати про важливе.

 

Н. Нестор-Бодров. Как изучить английский самостоятельно. Зразу скажу шо тре читати всім, хто хоч яку мову вчить, бо то для всіх, не тільки англо-зубрил. Такі книжки надихають на роботу. Тим паче, автор наголошує на тому, шо халявних методів нема, і якшо вам кажуть шо є — то розводять на бабло. Бо мова — то труд. Іноземна мова — тьомний лєс, який тре розчистити, читанням, повторюванням і практикою. Ще можна виловити там класні поради для роботи не тільки самостійної але й тим, хто займається педагогічної діяльністю. От така проста штука повторення алфавіту і слів з минулого уроку: згадати слова на B, D, J… Діти собі змагаються, з трусів випригують а ви собі одної вправою трьох зайців гатите: алфавіт повторюєте, слова повторюєте і викликаєте інтерес в дітей.

 

Эда Лешан. Когда Ваш ребенок сводит Вас с ума. Практичні і легкі педагогічно-психологічні поради батькам, діти яких вже троха розпустилися. Шось зараз пишу про цю книжку і не пригадую жодної, або я галімо читала, або галімі поради. Тільки хіба те, шо авториня боялася власної 2-місячної доні, бо та кричала. А коли придумала брати її на руки — то все стало на місця.

 

М. Шапиро. Сто великих евреев. Прочитала дуже бистро, бо ніякої літературної цінності в інформації нема. Загальні враження: бідні євреї як і цигани і чорношкірі, ганяли їх по світу, а вони від того тіко мудрішали і хитрішали. Реакція така. Молодці. Цікава інфа там про Анну Франк, Франца Кафку, Ейнштейна, Фрейда Троцкого та ін.

 

Т. Магуайер. Когда вернется папа. + інша книжка Только не говори маме. Обидві книжки про один і той самий випадок — батько гвалтував свою дитину до 14 років, поки та не завагітніла. Всьому виною не тільки збочена психіка батька, а дурна мама, яка ніяк не вберегла власної дитини.. Знаєте, історія жутка. Даже місцями хотілося зажмурити очі і взагалі не читати, так пробирав мороз від жаху. Скілько та дитина пережила. І скільки такої мразі — як той тато і мама — по світу ходить…

 

Чигниз Айтматов. Прощай Гульсары. Я вже казала, що книжка розказує про час комунізму в Киргизстані. Паралелізмом у творі виступає життя коня-іноходця. Герой-комуніст розчаровується в партії, яка зовсім не така благополучна як тре було вірити. Труднощі, злидота,  — те що в реалі оточувало простих людей. Зато пафосні ідеї, перевірки і високі промови — робота тих, кому вигідно таким чином зомбувати людей. Все так файненько переплелося, шо вийшов супер кльовий твір, зараз так не пишуть. Взагалі автора цього люблю і читатиму ще.

 

Японки не стареют и не толстеют — туфта. Я хотіла собі вицепити там практичні рецепти здорової їжі, але всі рецепти як у анекдоті «почему описание всех ПРОСТЫХ рецептов из ПОДРУЧНЫХ ПРОДУКТОВ начинается с «возьмите кило свиньи, авокадо, перо из жопы полярной совы, три глаза динозавра и кровь девственницы» ДА ДА ЩАС В ХОЛОДИЛЬНИКЕ ГДЕ-ТО БЫЛО»

 

Власне таким був мій грудень по читанню. Січень троха творчіший. але я вже не такими наскоками, бо книжки глибші і їх тре смакувати.

Латифа Украденное лицо

Прочитала.

 

Таку не естетичну літературу я поважаю більше, най я і філолог. Бо то щось на межі публіцистичного тексту і художньої розповіді. А ще там інформація перенасичена болем, такого ви не знайдете ні в інетрнеті ні по телевізору. Треба пережити з героїнею нашестя талібів у Афганістані, приниження жінок, задуху, коли на вас чадра і світ видно тільки через сітку, страх, коли не дозволяють навіть жити.

 

Ми не підозрюємо наскільки нам пощастило. Наш Янукович просто лялічка проти того, що отримав афганський народ. Афганцям довелося з»їсти такого кулешу з болю, приниження, страху, смертей і каліцтв… Пів світу навіть не підозрювало про той жах, всі відвернулися, а афганців стали вважати просто «наривистими», «дурними», «з гарячою кров»ю», «головорізами»…

 

Книжка про дівчинку, яка знає війну в Афгані. Яка прагла боротися і щось таки робила.

 

В інтрнеті є книжка у вільному доступі. Якщо не знайдете можу відіслати вам на мило.

 

Мені весь час 17

Розповім вам одну історію. Правдиву. Себто я в силу мовного бар»єру можне не вловила деякі нюанси, але намагатимусь максимально точно…

 

Отже всередині 20 століття в Туреччині була купа нетерпимих: до вірменів, до курдів, до не-мусульманських-турків… Всі ті, хто виходив за рамки побудованої держави просто вважалися ворожим сміттям.

 

Частина 1.

Жив собі один хлопчик у той час. Йому було 17. Його сім»я була алевістами (зороастистами) — а то таке небачене язичництво для мусульманів. Їх переслідували, виловлювали і по закону мали право на страту. Влада малого злапала і посадила. Там ця вперта дитина стояла на своєму. «достоявся» він до того що його вирішили повісити. Так-так, в Туреччині могли легко повісити того, хто був «проти»..

От тільки проблема. Малому 17. А вішати можна з 18.

А  суспільство, що починало розуміти ситуацію навколо, вже бушувало. Малого вимагали випустити на волю. Підключалися нормальні політики, еліта …  Але поліцаї з нього вже так познущалися, що не могли допустити того, аби він вийшов на волю і розповів що там таке відбувалося.

Почали думати як би то «законно» його повісити.

І придумали.

Підкупили лікаря, який взяв на аналіз якусь там рідину з його кістної тканини. Написав у довідці, шо документи малого брешуть, йому вже прилічно за 18.

Отак. Зла машина з поліцаїв-політиків-угодних згубило молоде життя.

 

Частина 2. 

Сьогодні в Стамбулі живе один хлопець. Йому 17. Він дуже розумний, начитаний підліток. Зветься Айтуу Акдоан. Йому 17. І в своїх 17 він видав книжку про того хлопця з минулого, якого було повішено в 17.

Він не алевіст, не курд, не вірмен, не протестант… він з тих, що колись би був угодним. Але він ще й доказ того, що турки вміють виправляти помилки. Що турки вміють розуміти історію правильно і вміють поважати інші релігії та й взагалі інші погляди.

  

 Турция, турецкая литература, турецкие писатели

Турция, турецкая литература, турецкие писатели

Турция, турецкая литература, турецкие писатели

 

Як тільки мої знання мови дозволять — зразу оце читати. бо люди пишуть такі відгуки що мороз по шкірі.