Месяц: Май 2010

Історія виникнення і призначеня цієї споруди розказувать не буду. Бо сама толком не роздуплилася, гід був англомовний з акцентом турецьким, так шо вхопила тіко частину розповідей.

Та ці руїни були моєю ідеєю фікс, бо я так туди не потрапила за весь час, поки була в Туреччині. А тут не відкрутився Хем, мусив валить зо мнов на ту екскурсію.

Кажуть, шо якби цей храм добудували, то він би став восьмим дивом світу. Такий помпезним він мав стати. Але бажання не співпали з можливостями і будівництво припинилося.

Цей храм мав стати типу телеграфом, зв’зком між Аполлоном і народом. Він би розмовляв з людьми через медіумів… Ну не слАжилась. Зате ми тепер ходимо по тим руїнам і читаємо чи просто дивимося на каляки маляки прадавніх будівельників.

Іще троха про турецькі землі:

• Що вони думають/знають/чули про Україну? То окрема велика тема, на яку не вистачає моїх нервів. Ну по-перше, багато хто не здогадується, що Україна то геть таки не Росія. Коли кажу шо я з України, напрягають морди в бажанні щось пригадати і кажуть «ааа, Москоу!». Та самі ви як москоу. Київ! — говорю. Шевченко футболіст (не сподіваюсь на знання письменика Шевченка)… Козаки… Роксалана, зрештою, матері вашій ковіньку! Анне часто питає чи є те або інше в Україні. Кажу, шо фісташки, гранати і «єні дунья» може в нас і не ростуть, зато у нас співають гарно!))) Періодично влаштовую уроки про історію та культуру України. Так шо родина по-турецьки схвально цокає язиками і каже «Любім Юкрайна, Юлйя Юкрайна, Бутьмо, хей, йосип траний, усмихнецца долА».
• Мужики цілуються (не в засос, а по родинному) і обнімаються при всіх. Можуть навіть іти по-під ручки і ніхто не кричить їм вдогонку шо вони геї. Просто вони так тут дружать. Якось, коли сиділи у гостях в друзів Хема, Карем зацідив йому смачного поцілунка в щоку, я тільки глянула з припіднятою бровою, а то оказується він дякував, шо той його підтримав у розмові з дружиною)) Я сприймаю це досить позитивно, бо таким чином чоловіки демонструють свою людяність, в яку я втрачала віру 🙂
  
• Турецька кава. Тут не піднесена у ряд святощів, як чай. Але вона для мене святіша (о сестро, сестро!). Я не можу сказати що вона по особливому смачна. І вона ні хєра ні разу не має витонченого смаку. Просто насичений сильний запах кави. НЕ невловимий, а якраз таки густо-відчутний. Найясравіше смак можна відчути коли зробив ковток, аромвтна рідина полилася всередину, а у роті залишається присмак отих зерен, перших, якісних, яких ніколи не відчути з мастурбації перемеленої попсутої кави.
• Акцент і манера розмовляти. Раніше я не надавала цьому моменту ваги, але раніше я не прагла вивчити турецьку… а от зараз… Таке враження, шо вони всі разом передивилися «Нашу Рашу», серії про Равшана і Джумшуда, де Галустян перекривляє таджицький акцент… Словом,   тут Галустяна перекривляють в отмєстку за братський народ. Тільки говорять по-турецьки. Карочє. хіхікала я перший тиждень вничку, потім просто мало в рот не заголядала — таки справді ТАК говорять, не прикалуються.

Продовжимо:

• Імами і мечеті. 5 разів на день чую дивну пісню, яка і на пісню то не зовсім схожа: залик до молитви, що лунає з гучномовців. Спочатку то навіть дуже цікаво слухати оті переливи голосу, а потім трохи надокучує. Та мушу мати повагу до іншої релігі і традицій, тут вони роками вже, і не мають припиняти все, бо Цитрині набридло 🙂 Моя сестра, коли чує по скайпу оте все діло каже «Хіба то голос такий??? Він мабуть на чомусь такому странному грає?»
• Крамнички ароматних приправ та спецій. Проти чару таких місць я безсила. Запахи  танцюють оргазмічний танець навіть не на рівні нюху, їх сприймаю усіма нервами, виникає каскад реакцій… У таких крамничках, як правило, продають ще й традиційні турецькі солодощі. То мій вигляд збудженої пані, певне, таки впливає на продавців чоловічої статі, і не рідко вони безкоштовно мене частують тістечками, мармеладами та шербетом…
• Турецькі страви. Я трохи боюся пуститися ва всє тяжкіє. Тому так по цю пору й неперепробувала усі традиційні турецькі страви. Занадто багато мучного і приємно багато овочів у всіх можливих способах приготування. Їжа набагато простіша, аніж в Україні. Ну при порівнянні меню моїх сімей, принаймні.
• Турецькі книжкові магазини. Сумно українці, але в Туреччині їх У РАЗИ більше, аніж в Україні. Ще в Стамбулі повалили ми в місце, щось на кшталт нашої Петрівки. Величееезний ринок книжок… Все. Все тут є. Навіть книжки російською мовою. (До речі. російські класики тут набули неабиякої популярності, аж бісить! Треба терміново перекладати Куліша, Головка, Франка срочно!!! Андруховича, Іваничука чи Забужчиху з Матіос для турецьких бабів. Обдєлаєтся Толстой з Горьким зразу!), словом щелепа висіла у мене годин зо дві, коли ми вилізли з книжкових завалів, то Хем сказав, шо то не найбільший книжковий ринок, то один з 4 великих… Є й невеличкі крамниці. і то при чом продають там старі книжки, чим старіша, тим дорожча. В такого типу магазинчику я надибала і старі фотки невідомих людей, старий програвач на пластинках, картинки невідомих художників (одну купила з виглядом на Галату)

=== To be continue ===

Дайджестом пройдуся по темі «Як мені тут, в Туреччині?»

• Турецька мова. Я б сказала яскравіше: йо*ана турецька мова. Вона гарна і я її люблю, але не хєра не понімаю, коли люди навколо лепечуть так швидко і з сленгом. Я хапаю якісь окремі слова, але то не допомагає вловити суті розмови. Англійською говорять не часто, тому я опинилася в вакуумі: по телевізору дивлюся тільки музичні канали, українською розмовляю тільки з домашніми по скайпу, зато читаю багато, пишу багато і смакую спокій без дурних беззмістовних розмов: тільки  життєво важливе мені перекладає Хем.
• Курдська мова. Мало того, що вона має багато спільного з слов’янськими (ну принайні для мене, для людини, яка шукає спільностей зі слов’янськими мовам всюди), то ше й дико на слух скидається на бразильську/потугальську. На диво мелодійна і цікава — мої новоспечені родичі розмовляють діалектом курманджі.
• Ставлення до жінки. З моїм переїздом мені посипалися повідомлення-попередження від подруг-знайомих-неподруг-далеко-знайомих, шо, мовляв, ох і ах, вдягнуть тебе у довгу спідницю і паранджу і присниться ппц твоїм амбіціям і вільностям. Так говорять ті, хто не бував в Туреччині, або хто спілкувався виключно з ортодоксальними мусульманами. Тому що навіть просто-мусульмани уже не вп’ялюють на своїх бабів хеджаби, жінки самі вирішують, як правило, покривати чи не покривати голову. В Заході Туреччини то вважається пережитком минулого, і дехто просто прагне повернутися до традицій таким чином. А не-мусульмани (в моєму випадку) так і зовсім вільно почуваються тут, але…
• Проблема: «ТАК на вулицю ти не підеш!!!«. Такі заяви Хем почав закидати мені вже тут (боявся налякати, певно). Пояснюється це на диво просто: в Україні ти можш одягати все, що хочеться, а тут прошу прикривати хоча б трохи груди і не показувати ноги в межах 20 сантиметрів від задниці. І то не традиції і не релігія, це внутрішня мораль. Я повинна поводитися нормально, а не як «фешн гьорл», бо фешенові дівки, як правило (яке видумав Хем) прастітутки.

=== To be continue ===

Бо не курити трави в такому місці — пряма загроза взірвати собі мозок красою, філософією, літературою, коханням, вогнями над морем і сексом на пляжі. А так… попускає.

Друзі Хема більше мої друзі певне, бо Хем серед них найцнотливіший (я про розгуляйство говорю зараз а не про кількіс ть сексу), а я не менш розпущена, аніж Фірат (колись я полюбовно його називала Фірат-Ї*анат, але зараз полюбила чувака) та Пелін (я присвятила їй пісню «Поліна, я на колінах»).

Поїхали до хати Пелін. Набралися пивом та горіхами (благослови Боже Туреччину за такі смачні горіхи на будь який смак!) і поїхали на пляж. Опівночі.

Повсідалися подалі від машини (ми навіть троха обережні) на такі спеціяльні зручні коврики (а Фірат завбачливий). І, як то положено, по колу..

Море вночі я бачила нечасто. Та з усіх отих нечисленних разів цього разу воно було найлагідніше, найеротичніше, найтихіше. Переливалося. Зорі ненормально збільшені були наче геть над головою і «кахвам гюзель» — найдоречніша фраза зараз (перекладається «голова гарна»,  — себто почуваємо висоту)…

Кожен з нас думав про своє. Шкірою відчувала шо мої з Хемом думки зустрілися десь під отою зіркою…

***

Хем кайфоломщик. Сказав, що ця подія повторюватиметься рідко, бо інакше у нас будуть зелені діти.

Перед весіллям тут люди влаштовують ніч хни. Взагалі то, по правилам, там повинні бути присутні тільки люди жіночої статі, але так склалося тепер, шо інші теж можуть приходити (я про мужиків))).

Тільки но ми почали під’їжати до будинку нареченої, я вже в машині почула музику, вистукування барабанів, та закличні крики жінок, — вони так швидко манталяють язиком в роті, виходить дуже кумедно (Хем називає їх «апачі»).

В дворі я вже побачила купу народу (м’яко сказано. Народу до хєрррра біля 200), вона гоцали курдських танців, музики грали і задорно викрикували «тай-тай», шоб народ вже геть скакав , як впечений. Потім приїхала наречена з кавалєром, вони разом трохи потанцювали. Хто хотів – підходили і вітали. Знову танці – безперервні і безсовісно курдські 🙂

Потім пороздавали всім такі мішечки з хною як сувенірчики, і такі бАмажні тарілочки де була вже розведена хна. То дівчатка мусили собі помаллювати нею долоньки. Я теж з радістю погвецалася у тій рудій речовині, шоб всім потім у скайпі  в камеру показувать і казати шо я була на традиційній ночі з хною.

Я дуже охрєнєваю не понімаю адміністративного поділу у Туреччині, тому просто скажу, шо місто називається Дідім, район Денізкьой (DenizKöy – «море» «село»). Тут завичай білі двоповерхові будиночки; відносно відкриті  подвір’я: я про те, що забори не будують з каменю, і з вулиці можна побачити шо  коїться на приватній території.

З вікон моєї спальні видно затоку Егейського моря. Більше того, до неї можна дійти за 10 хвилинок. Повітря навдивовижу чисте, і суцільний оргазм з ефектом плато сидіти з леп топиком на дворі після 9-ї вечора, чути як цвірчать турецькі комахи, пити чай з турецьких чарок (які називаються «бардак» — bardak), часом піднімати очі на вогні на тому березі, які двояться, бо ж відбиваються у морі,  і писати ті брєдні на сторінку у ворді, які не поміщаються більше у зачарованій красою голові.

В саду у кожного є дерева оливи і гранати. А ше – відкриття для мене  — мушмула японская – смачнезний солодкий фрукт. Я дійсно про нього раніше ні сном ні духом не чула, а тут він і-го-го як поширений. Частенько я пасуся біля того деревця.

В таку пору року люди вечеряють на вулиці, курять, літрами трубенять чай і в солодкому спокої потім валять гуляти, і пізно вже вкладаються спатоньки.