Месяц: Апрель 2011

Чого я ревіла на цей раз?

Мої власні спостереження часом позбавляють мене сну.

Мій тато каже, що Юля плаче «через чуже» гіркіше, аніж «через своє».

Племінник виражається про мої сльози приблизно так: «Їй заплакати як два пальці об асфальт. І головне ж, що не по темі»

У нас в офісі ведуться роботи, шось там строять, шось там свердлять. І працюють тут якісь бідні курденята. На фоні еліти, що постійно тусується тут у нас вони виглядають… колоритно.

Одного разу той молоденький курд постукав у задні двері (він аж не зміг зайти через парадний вхід) і намагався, щось в мене допитатися. Постійно винувато посміхався, повторював одне й те саме, і все що я зрозуміла «можна,  цікаво?»

  Але їхні акценти – то ще поняття не вивчене мною. Я покликала нашого «під-боска» і той мовчки вказав йому на двері туалету.

 Курд хотів у туалет і він питав дозволу. І какзав таке: «Цікаво, а нам — працівникам можна пройти в той туалет?» Уявіть, він думав, що він не достойний нашого туалету. Дивився винуватими очима і йому було незручно просити про таку послугу. Але йому приперло і шо робить?

Мені було соромно не знаю за шо. Але зато знаю перед ким. Перед тими працівниками курдами. Їм зовсім не варто соромитися. Вони бідні, але вони чесні та виховані. Я підняла свій накормлений з самого ранку зад, ситий булками і свіжою кавою, пішла на кухню і заварила їм чайник чаю. І подала на підносі з цукром як дорогим гостям. Думала, шо вони від мене почнуть втікати, але я мирним голосом сказала, що всі п»ють чай і їм пора. Щоб перепочили. Дала їм по цибаку з пачки шефа, поки той перепарковував свою машину. І попила з ними того чаю, навіть закурила з ними разом, не дивлячись на те, що вже не курила з тиждень (кашель мене добиває, падла). Вони на мене навіть не дивилися. Пили чай мовчки, тупилися в землю. Потім я прибрала сліди «гулянки» і знову сіла за стіл.

А вдома плакала. Від нерівності цього світу. Через ті його винуваті очі і вибачальний тон.

 

Тре знайти час на бабло

Знову зміни. В роботі. Курси і все таке – все ще при мені, але з приходом літа потреба в навчанні у всіх різко знизилася. І я вирішила себе трохи розважити, підучити та випробувати.

Пішла я в агенцію по проектуванню та продажу нерухомості. До цього часу тут не було ні одної живої слав»я нської душі. І з моєю допомогою компанія стане орієнтуватися на країни СНГ. З/п перші місяці мене розчарувала. Але така домовленність: я поки студент. Ну і + відсотки ясне діло.

За ці кілька днів у мене щелепа падала незліченну кількість разів. А все від споглядання людського багатсва.

Є у мене клієнти з Росії. Матка Боска!! Бабло то вони тратять при мені, бо ж я їх супроводжуючий. Ааа – ліпше цього мені не бачити. Відчула себе страшенно недорозвиненою, обмеженою, а все тому, що у мене немає змоги піти в магазин і витратити понад 4000 євро. Навіть не повівши оком, не питаючи ціну і не турбуючись про неї.

Не святі горшки ліпили, — каже чоловік з тієї сім»ї. Обоє вони не від багатих батьків. Все набули з роками і працею. Хочеться  в це вірити. Бо мені вже жили на шиї вилазять з тої праці. Я ж і перекладаю, і квартири показую, пишу всякі статейки за смішні ціни, що в ТР навіть грошима таке не назвуть, вчу турків російської та англійської, і навіть перу, прасую, деру хату – ну то вже на себе так працюю. Хема теж по всьому Дідіму вистачає – всюди мусить встигати.

В мені живе якась американська мрія – багато працюватиму – буду багатою – мої батьки побачать всі курорти світу і будуть здоровими – мої племінники в найкращих універах   ми з Курті зробим собі дитину – і жизнь маліна.

Але задом чую, шо цей план не спрацює, якщо його починати з пункту «багато працювати». Треба щось утнути. Круте. Корисне. Цікаве.

І нема мені часу на найголовніший проект мого життя, який призваний зробити мене найбагатшою вумен. Бо він ще навіть не придуманий. А на його обдумання тре час. Замкнуте коло.  Хто скаже шо мені рабіти, я подякую…)

 

 

Нудне щастя

Їхавши вчора з Денізлі, куди я  подавалася на святкування Великодня (яке не відбулося по тому сценарію, що я запланувала — але про це я розповім в наступному пості, троха пізніше) читала в автобусі Хемінгвея, впершись на плече Хема (каламбур на каламбурі, але такі вже чоловіки в моєму житті схожі).

Хемінгвей мене лікує, тішить, надихає і робить ще купу всяких пафосних речей з моєю збоченою свідомістю Але на цей раз він потрапив «в точку» такою фразою:

«Кажуть, щастя нудне /…/ але це тому, що нудні люди нерідко бувають дуже щасливі, а люди цікаві й розумні примудряються отруювати існування і собі і всім навколо.»

Я в ту ж секунду переклала Хемові. Він сказав, що читав це раніше. І що це про нас, і, каже, повір, то нам далеко не комплімент… Ми труємо всіх, кого вважаємо не такими, як ми. І це не означає, що ми крутіші чи розумніші, але «не таких» ми раз і назавжди викреслюємо зі списку людей нашого кола спілкування, читання, слухання, бачення. І справа не в університетах, прочитаних книгах, побачених фільмах. Справа у тому, як людина сприймає щастя. Ми його в принципі сприймати не вміємо мовчки. Звичайно, ми насолоджуємося переглядом якогось фільму мовчки. Часом ми читаємо не говорячи одне до одного годинами. Але то лише тому, аби набратися тих язвощів, щоб потім когось розбити критикою, хто не такий, як нам уявлялося. Нудне щастя — ось до чого нам треба прагнути.

 

Нам весь час чогось бракує. Для повноти відчуття щастя. А, виявляється, що щастя мусить бути нудним, щоб називатися цим іменем.  В тиші, в книзі, в спокої, у впевненості — ось де воно. А ми його дарма шукаємо на дахах багатоповерхівок, в траві, у вині, у екстремальних авторах, у фільмах Кім Кі Дука, у швидкостях 120 км/год. Ми в глибокій залежності від адреналіну. І ми не можемо сприйняти буденне життя. Тоді ми стаємо глибоко нещасними, занудними і всім перегризли би горлянки, хто тішиться таким видом щастя.

 

 

Довго писала так одну думку: треба припиняти це все. В буденності воно.

 

Мій турецький Великдень

Знайшли ми в інтернеті найближчу церкву в Денізлі. Це 2,5 години машиною, якшо гнати і не зупинятися на туалет. У нас там друг і ми вирішили поїхати. Вже. Раптово. І, як завжди, часу на збори нема.

 

Красити яйця вже не було як. Вирішила, що якщо мені вдасться потрапити в церкву в мусульманській країні, от і буде мені Пасха. Написали листа Отцю, що, мовляв, ми їдемо, дайте адресу куди прийти /бо на веб-сторінці адреси не було/.

Ввечері в п»ятницю  ми ще троха подуріли з друзями вдома. А в суботу поїхали в Памуккале — термальні гарячі джерела. Місце огогого яке класне. Оті гарячі джерела утворили вапняні білющі каскади на скелях. Треба бачити

Там ми влаштували собі пізній сніданок, напилися кави біля озерця з каченятами, погуляли і почухали назад в Денізлі. Там нас чекав мейл від отця — він поїхав на службу в Анкару і цього року відправи в Денізлі не буде. Вітав мене зі святом Воскресіння Христового і побажав мені веселого святкування.

Я розревілася.

Відчула себе самотинкою. Ні тобі крашених яєць. Ні пасочок. Ні кагору. Ні родичів поблизу.

Хем втішав. А чим зарадить?

Я трохи понюняла, витерла шмарклі і пішла у кімнату до друзів.

Раптом вимикається світло, заходить Пелін — подруга днєй моїх сурових — Хем за нею з підносом і свічками, на тій таці 4 варених яйця розмальованих фламастерами, булка  посипана цукіні, червоне вино в пакеті і всі гуртом кричать «Хеппі Істееер!!!«.

 

В мене знов накотилися сльози і ще й сміх напав. Бачили б ви ті яйця!!) хто шо хтів те й малював. І знаки пацифізму, і мордочки ведмедів, метелики, сердечка, деревця, квіточки…)) Залишили одне яйце мені і дали фломастери… я понамальовувала «ХВ» і таке інше…

Потім ми ходили гуляти в парк. Гарне місце таке. Я там помолилася.

Власне отаке свято. Відволіклися від усього в іншому місті.  Хем каже, що Бог усюди. Я можу подякувати за все і помолитись навіть надворі, удома, і для цього церква не обов»язково… Але як можна йому вірити, якщо той Хем атеїст з атеїстів??

Про страх материнства

Погуторили ми з Олімпією трохи в попередньому пості про дітей, материнсво і «чому не зараз».


Прочитала, що бояться ВСІ без винятку. Але дехто боїться нормально, як люди, а дехто паталогічно, як я.

Бояться приблизно такого: дитині не вистачать кисню, поживних речовин, дитинка вмре, потім вмре мама і буде така трагедія. А вже про пологи то й кури не шепчуть: порвешся від пупа до задніци, дитина буде лізти ногами вперед, в останню хвилину тебе галопом повезуть на операцію, чоловік надивиться на тебе во всій красі тай покине тутечки, а ти з того всього візьмеш та ще раз вмреш (перший раз вмирала під час вагітності).


Якщо станеться так, що ти і вдруге воскреснеш (бо не доб»єш тебе і гарапою) то всеодно ти вмреш. Або дитинка. Під час нічної кормлячки. Ти будеш сама. Або заснеш, недодивишся… уффффф!


І все це живе в моїй перерозвиненій уяві. Я свідомо відхожу від цього процесу  зі всіма його наслідками. А ще тут рідні капають: ти вже не дєвочка (25 — старородка), ми хочемо внуків/племінників/сестер/братів… А може сходи — перевірся?


І десь глибоко під шлунком в мені ворушиться тепло від думки, шо може воно було б і класно мати геніального карапузика, чорнявого як Хем, гарного-слухняного-милого-дотепного-талановитого як мама Юля :)) Але страх поки шо сильніший.

Думаєте це паталогія??

Я б хотіла цього позбутися, але турецькі психотерапевти (мені ж треба такий лікар, да? чи обійдусь психологом?) навряд чи допруть ніагарський потік західно-української говірки вкупі зі сленгом — іншими мовами про цей страх говорити я не можу!

 

П.С. А ще всі вагітні товсті. А після пологів висить живіт і груди стають дойками. Ну і хандра. Але в мене вона й так всі врємєна года — так шо цей пункт не беремо до уваги

 

.

Поцілунок у серце

Лежимо такі дві ділові ковбаси перед компом, дивимося передачу про тварин BBC, як і ведеться з двома дорожками субтитрів, і там таке диво стається: народжуються левенятка. Вони такі манюні, незграбні. І ми з Хемом либимося так тихо, недавно була мова про наше майбутнє малятко. Насолоджуємося батьківськими інстинктами.

Хем піднімається на лікоть і таке обережненько цілує мене трошки вище грудей, з лівого боку.

— Це я тебе в серце поцілував.

Я ж його цілую в район скроні.

— А я тебе в мозок.

 

Такі місця найчуттєвіших поцілунків.

 

.

Розляпаю Хемів секрет

 

Тут у нас такий вітер, період зміни погоди і на вулицю вийти практично нереально. Тому я вирішила сьогодні не буянити, посидіти дома з какао, поговорити.. Але Хем на роботі. І поговорити мені нема з ким.


Мене турбує його стан. В нього складний період і він, як сильний, намагається цього не показати. Але талантом актора Бог його не наділив і бачу я його як на долоні.


Хем вихідець з хорошого роду.  Він народився на крайній Туреччині, під Сирією. Відбулося масове переселення, т.як 25 років назад влада вирішила зрошувати саме ту землю, де жили люди. Тамтешні курди гурбою переїхали на захід країни. І зажили.

Народ дуже працьовитий. За перше п»ятиріччя у всього поселення вже були гарно оздобленні будинки, у більшості машини і взагалі їм велося ок.


Сім»я Хема відкрила ресторан. Тато став «агою» — (президентом поселення :)) і їх родина не знала нужди. Ну не те щоб вони олігархи, але жили вище середнього достатку.


Потім Хем поїхав на навчання. Обрав собі мій високочолий факультет філософії. Потім перевівся на економіку. Навчався на державній формі і платити не треба було. Тут він вирішив заробляти, пішов пряцювати в бар, навчання підзапустив, з державної форми попросили.  Ще й краля на горизонті замаячила. І  проблема платити за навчання була вже насущною. Йому треба були гроші за рік вперед. Приїхав додому, аби пояснити ситуацію і взнав що ресторан їх закритий. Грошей нема.

Батько грав у карти, бізнес пішов шкереберть, вліз в борги. Платити, хлопче, нічим. Помогти не можемо.


На його плечі ліг обов»язок допомагати сім»ї, бо батько в депресії і на тому все.

Хем людина дуже обов»язкова. Переводиться одразу ж на заочне відділення, працює, пересилає гроші.

Потім армія (а краля, бляха, так нікуди і не зникала, перманентна була, як хімічна завивка в моєї старої сусідки Люби).

Після армії знову Анкара. Там він спромігся стати співвласником хорошого бару, перекваліфікувався в цю пофесію цілком.

Відвідує курси гри на флейті, на народному інструменті сазі, дописує в літературні ангдеграундові журнали, сидить за кавою з радикальними письменниками (то не до теми, але мені чогось хочеться, щоб ви знали про Хема і з цього боку теж)


Його ту транду Айше переводять з Анкари в Бодрум (це недалеко від Дідіма, де живе сім»я Хема), він викуповлює свою частину бару і відкриває магазин килимів в Дідімі, щоб бути близько до коханої.


Згодом вони цілком розсварилися (бо моя черга настала), Хем залишився в Дідімі.

Потім криза. Саме та, яка раптово розбила його бізнес в першу чергу. Бо килимів людям не треба, коли вони збирають копійки-куруші на хліб та яєшню. Так, місто курортне, літом туристи давали непогано заробити, але як його все втримати в некурортний час і коли ти єдиний, хто мусить піклуватися про всю сім»ю (батько так ніде більше і не працював, а так, підпрацьовував) і відправити брата на навчання в пристойний універ


Магазин закрито уже при мені.


На літо Хем згадує як то бути директором бару і на останні гроші ми відкриваємо манюююній вітамін-бар, без алкоголю, без хімії. Сезон закінчився — Хем знов не при ділах.


За період з листопада 2009 і по сьогодні ми живемо на гроші, припасені з літа, на мої заробітки (бо на літні гроші ми ше зняли офіс і оформили мовні курси), + на його проценти від зданих/проданих квартир, якими він займається на фірмі рідного дядька.


До чого я все це нарозказувала??


Я бачу шо Хема лОмить, від того, що у нас все ще нема машини нашої мрії, ми живемо в орендованій квартирі і ми дуже скурпульозно розраховуємо свої фінанси. Наприклад, коли ми вирішили що їдемо в шоппінг центр за одягом а потім передумали, бо на носі був день оплати за квартиру — ми не поїхали. Він ходив сірий. І не тому, що він хотів нові шмотки, а тому що я бачу наше не-ідеальне життя впритул. У його сім»ї та й у нього самого є здорові борги. Дехто винен йому. Се ля ві.

Ну і що? А хіба у всіх життя медове, шолі? А хіба у мого ідеала чоловіка —  тата, завжди все складається?? Ні, він часом приходить додому і оголошує, шо, шановні мої, цього тижня ніяких гульок, пуза попідв»язували, на вечерю — бульба, бо зарплати не дали. Я виросла в таких умовах і в такій країні шо ці проблеми — для мене не проблеми.


Чи мусить це означати, що він мені все ще не цілком довіряє? Бо я думаю, шо сім»я мусить прораховувати всі варіанти, щоб в багатстві і бідності (ай да я!)), і не вернути носа від недорогих сосисок, якщо їх купляти економніше, аніж яловичину.

 

Мені бачиться, що ми прорвемося, тому що ми дуууже розумні обидвоє (не хвалять мене сусіди, зато сама себе завсігди), вперті, і беручкі до роботи. Тре це втовкти в голову коє-кому гордому 🙂

 

Туреччина мене навчила


1. Мило посміхатися, коли хочеться в очі висказати  правду і то не солодку.

Наприклад погано вихованому гостеві, що каже: «Твій чай не чисто-брунатного кольору. Він шо український?» Наче б то він пив український, бамбула! Він шо мені тут експерт з кольору чаю?


2. Бути радою гостям.

Насправді радою можна і не бути, але показувати радість треба. А гості тут ходять, як баби до церкви. Просто без попередження, дзвінка чи ще там якихось європейський забобонів. Прийшли та й прийшли. Тішся. Ранок (починаючи з 9) — вечір — опівночі тут ще не соромляться заявитися — чай має бути гарячим завжди!


3. Перемивати кісточки сусідам.

Це абсолютно бабська справа возведена в ранг мистецтва. Так як пліткують тут, не пліткують ніде. Причому все це без зла, а так, шоб почесати язика. Обговорюють все: як бере чай, як ходить, який колір спідниці і нашо помалювала коси.


Більше про життя в Туреччині тут

Минск. Метро. Вибух.

Гадський світ. Люди й далі ведуть травлю одне на одного.


Білоруські блогери кажуть, що випадок історичний. Тихий Мінськ не міг бути готовим до вибуху у метро.

Та білоруси люди зібрані. Паніки не зчинили. Вони згрупувалися після вибуху і робили все, аби зменшити число постраждалих.


По-перше, замість того щоб задирати ціни на проїзд, таксисти і водії маршруток у Мінську стали розвозити людей з центру міста по домівках безкоштовно. По-друге, опинившись нагорі, ті, хто пережив шок і міг нормально пересуватися, не розбіглись по домівках, а стали повертатися назад, вниз і виносити на руках тих, хто лежав у їдкому чорному диму без свідомості. Навіть люди передпенсійного віку допомагали пожежникам виносити поранених на ношах.  Ті, хто був в змозі ходити і не перебував у критичному стані, не ломилися в карети швидкої допомоги, а терпляче чекали, поки в них потраплять спершу критично поранені.


А ще один приклад людяності та солідарності:  компанії мобільного зв»язку оголосили про те, що не будуть стягувати плату за дзвінки, здійснені в Мінську увечері в понеділок, на які б номери не дзвонили  їхні абоненти.


Про версії:


1. Політика. Це вигідно Лукашенку.

2. Політика. Це вигідно Росії (бо там скоро вибори)

3. Винна Америка. Бо Лукашенко відмовився співпрацювати в Лівії.

4. Винна Чечня, бо всім зручно в це вірити.


12 загиблих. Понад 160 ранених. Кому таке може бути вигідно, нехай їх накажуть усі боги людства.

Номінації тижня (взагалі то мені здається, що в мене період проблем з заголовками, звиняйте)

Радість тижня.

Одня тьотя вчора мені зробила комплімент. Сказала таке: «Читаю Вас і Гретковську. І не виберу котра з вас обидвох краща».

Висновок тижня.

Вона загнула. Я ж розумію, мені до тої Гретковської як до неба раком далеко й не видно. Але якщо почула таке від тої, що в літературі не перший день, то, певно, я маю таки взяти себе за зад і довести хоча б щось до логічного завершення в писанні тому. Але це ж лінь. Це ж зірка в лобі (звідки, дівчинкооооу???). Це ж «встигну і з понеділка вже точно».

Морока тижня

На Хема все ще дивлюся з-під лоба. То знак глибокої критики в його бік, але йому моя критика там десь. Поводиться, наче ми душа в душу.

Робота-в-останню-ніч тижня

Завтра відсилаю редакторові першу частину. Сижу і правлю. І мене вже бісить, що все так недосконало.