Месяц: Ноябрь 2011

Середа сьогодні. Серединка. Цей тиждень як ґума — все тягнеться, тягнеться.

В офісі настала нудота і сірість. Є тупа, рутинна робота, яку все відкладаєш, вона накопичується і нема на те ради.

Вдома накопичується кількість непрасованого одягу.

А я різко захотіла читати «Пані Боварі» і пити, як вона м»ятний лікер. Ні книжки тої, ні, тим паче, м»ятного лікеру в мене нема.

Лікарі і Хем різко обмежили кількість випитої мною кави. 0.

0 кави це знаєте шо? Це сон і нерви. Сон навіть стоячи, сидячи. Коли ти за компом, на унітазі, в маршрутці. Тебе нічо не тішить. А дратує.

І всі в одну душу цокають язиками і кажуть шо я залежна. Самі вони бля залежні від стереотипів лікарняних.

Турецька зима на носі.

Це холод і вітер. Трохи сонця, шо не гріє, трохи дощу, що як з відра. Правда до речі був би в таку погоду м»ятний лікер від пані Боварі?

Я допетрала звідки в мене вже тижнева апатія. Це ж передкарнавальний синдром. 26 років на носі. Час же минає.

Сьогодні Хем зробив спробу знов запроторити мене на нічліг до свекрів. Шо за ідея нав»язлива я поняти не можу? Шо, як ми у когось ночуємо то так доводимо свою любов і повагу?

Знаєте, скажу вже не криючись, вечір там — то втрачений вечір. Хто знає, то й пойме. Це не вдома, де передяглась і хоть раком на дивані вляглася. Кіно дивишся яке хоч, навіть там де трахаються. І тобі не встидно.

Вдома не холодно і либитись не треба аж на кутні.

І ну той  шо шо егоїстка.

Бо я хіба наймалася бути всім кльовою?

Читаю: все ще Карпину «Піцу».

Дивлюся: «На краю рая» Фатіха Акина (дивилася позавчора, не вперше і не в останнє. 10 з 10)

Слухаю: De Phazz

Прискоками по новинах.

1. Я вже кільком друзям розказала, то мо хто і знає, що на мій сайт http://www.vturcii.com/ об»явили, як кажуть журналісти, «травку». Себто намагаються затравити. Лякають тим, що на сайтах є новини, що перечать політиці правлячої партії Туреччини (ну тіпа ПРОкурдські новини), а це може мені вилізти боком. Кажуть шо назву «В Турции» я вкрала від назви «Вести Турции Босфор» — зовсім однаково звучить, пра? Цей чувак, шо не дає спокою — то мій колишній бос, з яким я троха попрацювала і тут швидше особисте, аніж щось інше, об»єктивне. Але «козацькому роду нема переводу». Так шо боремся.

2. В п»ятницю, коли вже попереду тільки субота у мене буде ДН. І ми запланували поїздку в Денізлі (запланували, значить може все зірватися, чуствую задом, але помєчтать можна ж). І там ми маємо походити по містові, пити десь в кафе закавулочному какао, їсти щось турецьке і смачне. Маю надію вицепити того попа, що служить в «нашій» церкві в Денізлі і поговорити, побути в церкві трошка. А ще  — чого мене туди тягне магнітом — бо мені обіцянай турецько-російський, російсько-турецький словник, який коштує пів моєї з/п, але видавництва університету Анкари (а то великий авторитет тутика), шось по типу Лонгмана — він великий, з усіма поясненнями, шо мені все розвидниться в турецькій і буде мені щастя. Перепрошую, але я вже д*очу на той словник рік. І тому за ним я готова хоть куда. Розказала про цю обставину мамі.. а вона: «Тюю, інші баби, як баби на ДН золота ждуть, а та книжок! ну батько викопаний!»). Та якщо не поїдем на цей тиждень — то поїдем на той, бо в Денізлі ми маємо робити скупку дитячих манаток. То тоді в мене немає планів на ДН. Замовлю собі десять заварних і зжеру.

3. Ходили на концерт гурту даже не помню як зветься. Бо мені не понра — звук галімий, а музиканти «відробляли». Вони на сцені вже років 30, але шось на драйвових ролін стоунзів похожі не були.

4. В мене напав кулінарний критинізм. Мало того що фантазія вичерпана — я не знаю що готувати геть, бо вже все надоїло. Так шо все пригорає, приліпає, пересихає і недоварюється. Знаючі люди сказали шо тре шукати натхнення. Сказали перечитати Сафарлі. Ну він вже на мене не діє троха. Я живу в Туреччині не перший день і такі описи я ковтала ще перед переїздом сюди, а зараз.. ну мені подобається але для натхнення не вистачає. Чогось такого, шоб я захотіла на кухні потусити, і шоб все вийшло.

5. Про почуття. Шо за напасть? Я хочу зараз проводити весь час з Хемом. А він не може влягтися спати разом зі мною, сидить дивиться тєлік або слухає музон, на мої претензії відбувається розмовою 10-хвилинною і далі знов за своє. Я усвідомлюю головою, що ми разом весь божий час. І я для нього вже як тостер на кухні — Є. То блін, шо тре вдаватися до дурацьких жіночих штучок знов? плііііз тільки не зараз. Дайте мені кохання, уваги, теплих розмов і комфорту. Я не здатна зараз гратися.

Я вже примітила то з того менту, як стало рано темніти: в мене святий піїтет перед холодними вечорами.

Шоб темно, морознувато, вогні, море, яке я минаю в тій довбаній маршрутці.. І так трохи шоб жижки брали від холоду.

А центральна вулиця Дідіма закріпила за собою асоціяцію Нового року в Луцьку — теж вогнів тих як у нас в центрі, всякі квіточки і зірочки світяться. І так би нікуди не вилазила звідти. Забредаю після роботи в одну кондитерську, чекаю Хемика, шо завжди приїжджає за мною сюди і ми п»ємо салеп.

Ви вкурсі що салеп готується з коріння гірський орхідей? Я тих орхідей в очі не виділа, але салеп холодними вечорами люблю блаженною любов»ю. Таке в ньому виключно східне, чого нема ні в одному капучінові світу.

Але я почала за вечори, то за них і продовжу.

Я згадую, як зі своєю кузинкою Катьою ми гуляли вечірнім Луцьком. Без мети. Просто гуляли, бо ми молоді, неодружені, нам добре разом помовчать і в закавулку покурить. Мені так зараз сумно за тими часами. «Сумно» то навіть не те слово, просто мені тоді було добре, але я про це не знала. І ця істина дійшла 6 років попотому.

Так завжди, правда? Коли тобі 15-20 — ти чекаєш, шо вооот, скоро мені буде щастя, я вивчуся, найду класну роботу, той універ мені вже в печінках, потім вийду заміж за королевича. І всьо. Буду класно жити.

А коли тобі підступно наближається 26, по роботах ти поскакала як коза, статку ще не нажила. І по замужах наганялася, аж втомилася. Знайшла собі не королевича, зато гарну і люблячу людину. І думаєш: «от скоро дитинку  нарожу, відвалю з цієї грьобаної-ще-одної-проходної роботи, відкрию свою невеличку справу, куплю хату, і звалю з орендованої дурацької, яка витягує всі жили, писатиму собі тоті рядочки десь, кохатиму, питиму салеп і всьо. Буду собі класно жити!»

А через 6 років знову згадуватиму як то було класно, коли ще на плечах не було відповідльності за дитину, за власний бізнес, за ремонт своєї домівки.

От бля, і все ж отак і минає?! Да?! Ти чекаєш-чекаєш того доброго, а воно як оазис: і не впинешся, бо наче б то близько, а як наближаєшся то ще тікає  від тебе на кілька метрів.

Виявляється, Хем боїться Ади.

Бо він ще не всі важливі книжки прочитав, і, може таке статися, що в нього не  буде відповіді на її питання.

Бо він тепер до життя ставитиметься по-іншому: намагатиметься не робити нічого протизаконного, робити всім добро, аби давати гарний приклад. «А то дуже тяжко, Юля», — каже мені. А то я не знаю…

Бо він хоче шоб вона вся в золоті-сріблі, в кращих універах і т.д. На що я заперечила: вона не наша королева. Вона з нами в нашій банді, понімаєш? Вона з нами заодно.

Я так поняла шо то вагітність робить мене надміру заумною і занудною.

Хвилинка самокритики. І звірянь.

Я стала егоїстичною, злобною (хоча абсолютно не крикливою) ще більш мізантропічною істотою.

Розказати вам шо я роблю?

• От в нас на роботі є спільний холодильник, де ми закупляємо все для всіх. За кошт компанії. А я все корисне виїдаю. Вперто, мовчки, без спросу. Не чекаючи, чи може хтось тоже хоче. А ше я примітила зорким глазом, шо в Мехмета є шоколадка в секретному місці — за чашками в буфеті. А мені її дуже захотілося. А в магазин іти холодно. Я дочекалась поки він пішов курити і стибзила. А він зі своєї вихованості не може спитати де поділася шоколадка. Тіпа не ясно.
• Під вечір я почуваюся втомленою. Дуже. І не стільки тої втоми, скілько саможаління і любування: «оой я така вагітна і хожу на роботу. Я просто героїня». При цьому, чогось забуваю, шо деяких вагітних виносять на носилках з роботи, бо в них пологи почалися. І вимагаю бігання біля моєї круглої персони. Те подай, те принеси. і не скигли, бо скиглити тут можу тільки я — вагітна Юля!
• В погоні за егоцентристським піднесенням себе, я забула як то бути ввічливою. В маршрутках я вже навіть не дякую, якшо хтось мені пропонує сісти. З якої то радості? Це ж я тут вагітна і працююча, якшо ви не забули!
• Якщо Хем хоче піти на пиво з друзями, то я вимагаю викупу — 2 великих заварних тістечка і 2 квадрата пахлави. І йди собі, друже, з Богом. А якшо раптом  магазин закритий? Ну то хто тобі лікар, чоловіче? Тре було наперед знати шо ти захочеш з друзями встрітися. Йди, я ж не карга, але будь готовий до що-десяти-хвилинних дзвінків з хниканнями шо мені коле в с*аці, в грудях і під дихом. Я на твому місці краще не ходила б.

Троха нуднуватий пост. Та це те, що зараз мене оточує.

Мені від дому до роботи добирання в загальному година ціла. Для нашого невеличкого містечка, це в чорта на кулічках, і нормальні люди відмовляються від таких робіт, бо, зазначу, що тут, в Туреччині, плата за проїзд дико дорога (для прикладу, в день на дорогу я витрачаю 65 грн).

А знаєте чим ще місто Дідім «відзначилося»? Тут усі маршрутки їздять закавулками. Прямих маршрутів практично нема. От наприклад з центру до мого робочого району ми їдемо маршруткою 30 хвилин, а машиною їхати 12-15 хвилин, це якщо навіть швидкість буде така сама, як в маршрутки.

І от їду я в такому автобусі тими городами (бо заїжджаємо ми у всі віддалені кутки — університет, село, ще одне село — і там, в закапелках, дороги всюди не айс) — і колотить мене і колотить… І тошнить і витрясує всі кишки. Скільки разів я впиняла маршрутку і ракетою вилітала аби спорожнити шлунка. А вагітність то взагалі несприятливий період для подібних поїздок. Тому в такі поїздки зі мною мусить бути зо три мандаринки — ці цитруси (цццц) дивним чином впиняють нудоту і всі її наслідки.

Так от, мій начальник Саймон повернувся з Великобританії і постановив шо мені їхати тяжко і на тобі, Юлю, машину на робочі поїздки. Перші секунди — дика радість: дозрів!! Наступні секунди — розчарування — мені потрібні турецькі права.

Навіть не хочу більше мусолити цю тему — така я гамняха шо по цю пору не вирішила цього не надто тяжкого питання…

А ще приїхав нєкій Мік — він теж з нами працюватиме, тільки не уявляю де йому поставлять стола в нашому офісі, бо вже все так устаканилося, і відчуває мій чутливий до перемін зад, що буде він мене тіснити, а мені не хочеться віддавати і 20 см свого простору, бо все так гарно і на все в мене є місце. So, легко зрозуміти що Міка я ненавиджу вже, навіть поки він ще без свого законного місця ходить.

А ще нам впаяли сьогодні штрафа за те, що ми не сплатили податку на рекламу. А ми ж не злосні неплатільники, ми поки то все відкривали, судилися і т.д. — елементарно забули про таку потребу. А вони прийшли і тако вгатили. Потім ми пили каву всім офісом — а нас тепер гордих 5 — і страждали від турецької несправедливості.

Чекаємо на приїзд іранця. От з тим я готова поділитися простором в 20 см. Бо, мені здається, він цікавий буде. А якшо нє — то вижену. Я вже тут «дєд» і буду строїти їх на свій лад.

Хоча, з кінця лютого я повалю в декретну відпустку і як вони тут настроять без мене за тих 2-3 місяці, то буде потім мені точно перетрубація, прийду як не в свій офіс, а кудись до чужинців.

1. Моя англійська потребує хірургічного втручання.

2. Я починаю любити свою роботу (хоча, впевнена шо це ненадовго)

3. Думки про власний бізнесик мене не покидають і не покинуть, поки не отримаю свого.

4. Терміново тре десь брати водійські права.