Сімейна, туда її, замальовка.
Ми з Хемом прийшли до його рідного дядька (який без втоми гадить всю мою українську кухню), тітки, і їх двох дітей. Оскільки я вже сказала шо по гостям таким не лажу більше — то кажу тако, радімий: спочатку ми їдемо на донери з айраном, запиваємо їх гарячою кавою/чаєм. А вже тоді до твоїх родичів, шоб не було в тебе спокуси там вечеряти і вся така інша мутня. Нам же по справі туди, один телефонний дзвінок. Посидимо для прилічія 20 хвилин і алєс гуд.
На диво, погодився.
Прийшли ми туди. Знову ці обнімання-цілування. Посмішки (про їх щирість говорити не стане мені 500-сот сторінок) чай (не відпустить вас жодна турецька сім»я з хати без чаю), печиво, мужики курять. Бачу вже не те шо 20 хвилин минуло, вже і 40… Ну я собі з малим тусуюсь (йому три рока — одна тверезодумаюча і малоговоряча людина в цій хаті), починаю Хему натякати шо мені холодно і я хочу лягти. Хем, як павлік морозов, голосно каже «То ляж он на диванчику, відпочинь, ми поки ше покуримо». Ну, думаю, я тобі устррррою…
Я не устроїла, бо я в передгрипозному стані і мені вже нас*ати на все, шо робиться не по моєму. Бо все, в принципі, не по-моєму, то понту з трусів випригувать.. Вилізли звідти ми за дві години. З клунками. Бо ж тьотя вирішила шо я просто не знаю як мені жить без її поношеного одягу для вагітних. Дала мені такі штани, тіпа джинси, з вшитою ґумою і кофтинку таку… Словом, сказати те шо я його не вдіну — то нічо не сказати.
По дорозі Хем мене пиляв шо я не вдячна. Ну за шо я, б*ять, маю дякувати? Я шо просила?? Я схожа на ту шо потребує одягу? Логіка звичайна: якшо я не прошу про щось — не давайте мені — і тим звільните мене від кончаних посмішок і неспражніх дякувань.
А вже дома добив:
— Ти працюєш на ці вихідні?
— Ні.
— То поїдемо в село, до батьків, поночуємо.
Я взірвалася фонтаном, висказалась, коротше ту промову можна замінити фразою: «Ні я не поїду». Він же сказав шо поїде. Я побажала щасливої дороги.
Без мене не поїде, я знаю.
Вже планую собі фільми, булки, ароматні чаї, кавинки, сімс-3 (ну і шо шо то пуста трата часу? зате заспокоює), дочитуватиму ту нашумєвшу «піцу «Гімалаї»,
/яка мені безумовно подобається і то дуже, я вже пів книжки в захоплення переказала Гномику, яка на тих радостях тож її купила. І ми вжі дівки не малолєтки. не можна нас назвати фанатками Карпиного ажіотажу, але мова… мммм… соловйом прям. А ше насмішити читача череж друковані рядки — то тра мати талант, я вам скажу. І я без напруження уявляю кожну сценку подорожі тої Редьки цілої. Словом, я лайк./
+ тре підготуватися до корпоративної вечірки на роботі і завчити пару невідомих англійських фраз якими буду плюватися весь вечір.
Обідно, шо власний комфорт тре вибивати з боєм. Бо ж перш за все дурне альтруїстське бажання нікого не образити… А шо робити хронічним мізантрописькам як я?
***
В Туреччині дуже багато таких мотороллерів з дурними голосними моторами. Вони так кричать-дирчать, причом на високих частотах чогось, шо спричинюють раптовий напад головного болю. Мене це доводить до істерики прямо.
***
Думала про те, чого це я почуваюся більше татовою доцьою, аніж маминою? Це при тому, шо усвідомлюю, шо моя мама 100% правильніша за тата, вона дала мені дуже багато «піщі для размишлєній» в свій час, не сю-сю-му-сю-вілюрова мадама, а така з перцьом жінка, вона вміє піклуватися так, як не вміє ніхто, без дурацьких сюсюкань, але дуже проникливо і ніжно…крім того ми з нею подруги — можна легко бахнути вина вдвом, матюкнутися і побазарити про пацанів, обсудити в с е.
А тато дисидент. Ні тобі партій ніколи не було ніяких (була якась там, але через його відмову обстригти коси — виперли в три шиї), у молодості маріхуана, гашиш, він музикант з довгими патлами, втрачений романтик, фанат Че Гевари, «духа шо тіла рве до бою»...
Я не можу сказати шо я вдалася в нього, але його позиція мені така близька, шо прям перед якимось скандалом, коли мені тре відстояти свою позицію, я в думках викликаю з України тата (я на нього чогось і по сьогодні говорю по-хранцузьки (а мо той по-кацапському) «папусік»)… А його образ, такий завжди спокійний, але різкуватий подекуди, без крику і впадання в істерики вчить мене ЯК правильно.
***
А зараз мене поймуть ті, хто жив далеко від дому.
Коли я їду в маршрутці і по мєсному радейкові заводиться ще одна ниюча турецька пісня за жизнь і любов, мені хочеться видерти радейко з дротами, начовпти водієві ним по дурній башці аж до кровяри і пригрозити пальцьом шоб більше мені ні-ні.
Отак мене бісить та ґельґотнява турецька навколо. Так не вистачає рідного. Най вже Іво Бобул би лучче грав, але шоб по людськи співав. По понятному.