Месяц: Февраль 2012

Запрошення поспацеровачь по Дідіму

В Дідім я по новому втюрилася, бо до цього часу не мала змоги бувати у дуже цікавих та інших місцях цього міста — як не робота, то гості, то ше яка холєра. А тепер, хоч і пузата, зато троха часу є для того аби поїздити навколо і побачити щось інше, крім центру і пляжу.

Може, комусь це видасться дурацьким — ну яка краса в таких трущобах? А така! Шо тут ніхто нічого не чіпає, все стоїть роками, каміння не рушать, по кафе ремонтів не роблять, максимум підбілюють, а все для того аби зберегти подих часу.

І я таки рада, що тут є такі місця. Бо вони дають мені певності, що живу я не в простому курортному містові, на кшталт Анталії, а є тут свій грецько-балкансько-турецький колорит.

 

Камінь при дорозі. Без всяких задумок він просто стоїть так і всьо.

 

А це кафеха в одному селі біля озера Бафа гьолу, хазяїн топить камін в честь нас — гостей, а потім дасть нам чайочку.

 

Вигляд з вікна кафе.

 

А це власне і є те озеро Бафа гьолу, шо я на нього 2 роки думала шо то наше море, просто трохи далеко 🙂 Село без радіо карочє.

 

А це вже як виходять люди з кафе, то їм пропонують спокуситися на такі хенд-мейд дрібниці.

 

Весна. Я так добиваю українців і заманюю до себе в гості.

 

А біля озера ходять такі бородаті дядьки.

 

Міф про чудні турецькі дороги розвіяно. Ледве не побили всі нутрощі бідної машини. Але такі віражі не всюди — а в селі, що біля того озера.

 

Руїни замку. Якого? — Вже ніхто не знає. Він просто був. А зараз там розвалля.

 

І перл. Ті-хауз. Уютненько, пра?))

 


Чому дівчата повертаються додому?

У слов»янських дружин у Туреччині існує така собі діаспора чи навіть група підтримки. Ми тримаємося купи, бо знаємо, шо любов любов»ю а додому завернути може трапитися у будь який мент.

Так сьогодні мені сумно.

Бо одна наша пара розпустилася.

Наче б то як діти на канікули — вони вирішили пожити окремо.

Каріна (так звати нашу кралечку) допетрала шо її Хасан (і так звати їхнього голуба) переписується з кимось по інтернету. З кимось не менш слав»янським. З кимось вільним і гарним. Мабуть не більш гарним як сама Каріна, але незнайомим, новим, а отже хвилюючим і цікавим.

На пряме питання: «Навіщо?», Хасан сказав: «Ну що ти?? Це ж інтернет! Нічого серйозного».

Тре сказать, що Каріна вицепила не тільки ту дівчину, але й саму переписку, яка виявилася болюче-теплою, ніжною і навіть не пошлою. Каже, шо вже ліпше він би хотів її трахнуть, аніж сюсюкався так.

Каріна не знайшла нічого кращого як:

1) Розтрощити комп з плоским екраном молотком.

2) Взяти картку чоловіка і замовити квиток на дорогий рейс у Київ.

3) З тієї ж картки зняти гроші на прожиття і подарунки рідним.

Хасан на все це дивився сумними очима через скельця своїх інтеліґентних окулярів, і не вірив що довів свою спокійну і майже святку Каріну до такого психозу.

В порозі плакав, падав навколішки і просив зупинитися, не кидати, не їхати, бо вона його сім»я, і ніхто з його родичів-друзів не розуміє як це «пожити окремо».

А Каріна каже, шо вона вірити вже не зможе. От не зможе і баста. Бо для неї важлива ц і л і с н і с т ь стосунків, коли ще нічо чужорідне їз не понадрізувало і не понадґвалтовувало.

***

А що ж та дівчина з переписки?

«А что я  сделала? он сам написал мне первым. Это просто приятное общение, замуж ща него я не собираюсь».


 

Інший Дідім

Туристи звикли бачити в Дідімі тільки гарно вичещені вулиці і Храм Аполона, де все вилизано і прибрано.

Але мушу сказати, що частина Дідіма нагадує безпросвітні циганські райони, де збереглася в стінах музика справжній ромів, їх традиції і навіть мова, що має дещо спільне з мовою наших українських ромів. І циганів тут більше ніж у мене в Луцьку під Старим Базаром.

Для демонстрації стандартний будинок, де живе така крута сім»я з сімома дрібними дітками. Колоритно, пра?

І ще одне фото — придоріжжя Дідіма, ще не забудоване і не попорчене туризмом. До речі, на фото в правому верхньому майже-кутку видно будівлю — колись це була вірменська церква, зараз же корпус сучасної школи, але будівлю не перебудовують, тільки реставрують — бережуть. А ще зелена трава, хо-хо, я ж вам казала, що у нас вже весна))


 

Іспанці і «ше не родила»

Видерти в Дідімі якийсь культурний захід буває непросто, особливо зимою. Але зрештою 2 іспанські музики вняли нашим проханням і погодилися дати півторагодинний концерт.

Ще раз переконалася, шо часом публіка йде на такі концерти не тому що, скажімо, любить гітару, а тому шо тре показати шо вони аж такі культурні (ну є і такі дурнаки). По-перше прийшли чиновники і зайняли весь третій ряд. Потім вчителі зі шкіл. Ми сіли поруч своїх друзів-музикантів (вони теж в школі працюють, але якісь такі вільні, прям як не вчителі, хоча я вірю що вчителі мають бути саме такими як вони).

Ті що прийшли заради «посвітитися», дійсно світилися: вони крутилися, їм все чесалося, позіхалося, не сиділося, словом вони були як подразники у спокійному і натхненному залі. Але поступово весь третій ряд вийшов і стало спокійно.

Бачила пару людей з гарними, природніми реакціями. Наприклад, одна жінка легенько під 60, коротка стрижена, в шкірянці як зачула арґентинське танго у виконанні того гарячого, проте негарного Рікардо, як затялася в ритм плечима крутити і головою так різко ррраз-два — я вже і про Рікардо забула, на неї вилупилася і любувалася такою розслабленністю людською і … правильністю поведінки.

Музиканти були файні. Я чекала на гарячих маріаччі, але вони виявилися далеко не бандерасами, зато грали так шо ууух — композиції Пуерто-Ріко, Мексики, Бразилії, арґентини і, звичайно, Іспанії. Так було пристрасно і магічно, що я ще й по сьогодні під впливом тих різких акордів.

 

А мій Хем якраз же на курси гітари зараз ходить, то чуть на сцену не вліз до них — так за пальцями їхніми слідкував.


***


В Дідімі практично весна. Сонце, запах цвіту аличі і абрикосиків. Зелена трава. Словом настрій вже краще, та ми в очікуванні, а все затягується. Певно у кожної вагітної наступає період зневірення: як хто — а я не рожу, такою вагітною і залишусь. У мене зараз саме так, але до всього цього я дуже гостро реаґую на питання «ну шо ТАМ ше не родила?». Тож як рожу, то дам знать, хіба нє?


 

Хто читав Чорного Ворона Шкляра?

Взагалі то я не лю як Пилип з конопель забігати наперід, я хотіла вже висказаться у «Читанці лютого» про цю книжку, але не втерпіла.

 

Шкляра любила перш за все того, шо його любить мій супер тато Толік. І все шо він мені радить читати я читаю і особливо аналізую. Так от, це причина любови раз.

Причина два — він западенець (тілько не тре мені тут закидонів на кшталт «бендерівка» бо то для мене компліман).

По-третє, він звичайний собі філолог, а в мене до філологів особливий піїтет, бо, думаю, люди які аж так люблять слово і відмовляються від нормальних до-життя-пригодних професій не дуже нормальні, а нормальних я терпіть не можу. А Шкляр по-доброму ненормальний.

Далі — він знає вірменську! Ну хто ще бачив такого ориґінала щоб знав не банальну англійську, а вірменську!

І головна причина — від відчуває літературу по-моєму. Себто я так відчуваю літературу як він. Ну мені так хотілося б думати. Доказ цьому — я не знаю ні одного його поганого твору. Шикарність і розкіш, — отак я говорю про його «Ключ», «Кров кажана», «Репетицію Сатани»..

А тепер цей роман «Чорний Ворон. Залишенець».

 

Книга сама по собі — шик. Там є такі моменти, коли плачеш (або дуже хоч заплакать), коли відчуваєш себе патріотом (а в теперішній Україні всі давно повтрачали ці нитки з державою, так шо то для мене було світилом й відкриттям). і ТАК — є багато гострих моментів, які характеризують позицію головного  героя як націоналіста, але йосип-драний! скажу я Вам! як у той час можна було терпіти таке влізання у власний край, га?

Коли полізла в гугл, щоб знайти інфу та відкуки, то офігєла — з того часу як роман вийшов всі ці скандали навколо книжки виросли в мегапроекції. Резонанс заглушливий.

Хоча, вже здається, що книжка просто привід, аби ще раз кольнути западенців і всіх інших Щирих (сам Шкляр каже у романі що «щирими» називали справжніх патріотів чекісти) у тому, що ми чогось там не раді такому «покровительству» з боку «старшого» брата — Росії.

Вже скільки сам Василь Шкляр дав пояснень і коментарів — самому Богу відомо. І пояснює же баранам — в книжці оповідь ведеться не від імені автора, а від отамана Чорного Ворона, не варто сприймати усе так точно, тре троха глянути з боку історії — так нє! в одну душу єрепенять шо шкляр ксенофоб.

Ну це про вплив книжки на суспільство, а що ж про саму книжку? Була озвучена думка, що якби кожен українець прочитав «Залишенця», то Україна стала би кращою. Деякі менти направду гоструваті, але варто розуміти — що і час у 1920-ті був гостріший нікуди. Уявіть: собі прийшли російські зайди і почали хазяйнувать на нашій землі. Мені тут як свекруха до мене приходе і яку вазу переставить, то мене тіпе, а то закони встановлювали, стріляли, винищували, розказували як хазяйнувать. І, вважаю, завдяки тим лісовим партизанам душа України зуміла вистоять і продовжити життя. Словом, дякую Шклярові за істинно добру і справжню літературу.

Присудили Шевченківську премію за цей твір. Та Шкляр поставив умову, мовляв візьму премію, тіко шо коли Табачник припинить бути міністром освіти! Всьо! Запий водою! Ґарант надав перевагу Табачникові а зі списку нагороджених Шкляра вичеркнув.

Відео про резонанс від книги.  Від Красовицького — директора Фоліо (до речі, мій колишній бос, бо з Фоліо мене зв»язують хороші і щасливі роки роботи) я такого не чекала. Думала, він більш вільний у судженнях. А Шкляр тут — неперевершений. Зверніть увагу на мент з пропозицією Андруховича — от як таких чуваків не любить?)



 

Про шкоду

Про шкоду багатьох хорших речей не задумувалась раніше.

От наприклад, яка може бути шкода від надмірного читання — а може! Тобі здається, шо все має бути як в книжках, і навіть в реальних 26 ти як наївна корова — віриш у хороше.

 

Що може бути поганого у спільних планах подружжя? — Якщо ці плани на бізнес, якщо ви намагаєтесь робити щось одне на благо вашої родини, то розслабте булки. Робіть це або самі, або віддайте ініціативу. Бо два ініціатора — це ґарантія драки з роздертими пиками 🙂 Я просто в шоці, в мега-шоці від того, які ми маємо різні погляди на роботу і бізнес. Ми — які маємо багато спільних інтересів (футбол, Барселона, Хемінгуей, Фріда Кало, револіція на Кубі бла бла бла) — ми сваримося як дикі пси з приводу роботи.

Доходить до того шо я все кидаю, включаючи його. За пів-дня я відхожу, ми говоримо мирно десять хвилин і знов летять шальні кулі непорозумінь. Я хочу пригатити його бітою, або, як варіант моїм кришталевий сувенірним, тяжкуватим футбольним м»ячем,  думаю, він хоче того ж самого і в ці моменти ми не коханці, ні! — ми якісь кардинально-непримиримі, ворожі конкуренти, які хочуть будь-що довести свою правоту. І все це у спільній справі. Дурне діло — парнерство у подружжі. Або я просто не вмію відокремлювати роботу від приватного.


А що поганого у допомозі людей тобі-коханій? Яка від цього шкода? А така, шо якщо я не прошу допомоги, то НЕ ТРЕБА!!! Не треба сунути носа родичам-друзям-мирильникам, якщо я не потребую допомоги. Адже на те і придумали спілкування, аби люди могли попросити щось у разі п о т р е б и. Якщо такої потреби нема, то навіщо завдавати собі труда і комусь мити кухню (моя свекруха вирішила шо я вже настільки вагітна, шо не здатна вимити своєї хати, прийшла без попередження-без дзвінка-без спросу, поробила ТАКОГО шо я по цю пору нічо не можу знайти. Найгірше те, що я маю бути за це вдячна, а я чогось, скатіна така, не вдячна, а зла. Щось зі мною, по турецьким міркам, явно не те).

А Хемові друзі все намагаються мене усмирити — бо я нервова перед родами, а бідний Хееем, ой який він бідний, аж синій, Юлю таку терпіти.

А мої родичі українські кращі шолі? Наперебой розказують мені погані сни про те, як вилітали зуби і як вони бачили м»ясо, а ще за мною бігали корови і коні,  а це вірна ознака шо хтось вмре, а оскільки під загрозою саме я, то, певне, пора писати заповіт. Ну є совість розказувати таке вагітній яка не сьогодні-завтра виїде в лікарню, га? в чужій країні, йоб їх мать???!!


Струни натягнуті. Нерви як у кузні — вони і так накалені, а по них ше луплять-луплять молотом. Я намагаюсь абстрагуватися. Ховаюсь у книжках. Та не відповідати закидонами на закидони я вже не маю права. Та з переїздом сюди я змінилася. Стала менш нарвана, гамую дещо в собі і люди вирішили шо можна сісти на голову. Та пора вже припинять ці ігри в одні ворота.

Що майже так само добре?

Що майже так само добре як хороша книжка? Правильно! Хороший фільм.

У всіх же по різному склалися критерії гарного кіно.

В мене вони складалися роками і мене кидало від артхаузу до інтелектуально-напруженного класичного детективу. Так шоб голова рвалася.

На сьогодні критерій один — фільм, як і книжка, мусить по собі щось залишити. Спогад, думку, opinion.

Два ґуру (для мене) назву серед ночі навіть — Кустуріца і Фатіх Акин. Їхні фільми я бачила усі і всякі. І кожен щось по собі залишив.

Але от недавно ми вийшли на іраНський кінематограф.

По-перше, країна не балує надлишком інформації про себе, хоча кожен з нас на підсвідомому рівні розуміє — культура глибочезна і насичена, бо в старій Персії по іншому буть не може.

Але я не думала, що все буде аж так … сильно. Драматично. Страшно. Правдиво. Без естетики прикрас. Прям як у новелах Стефаника (певне, дурне змолола, але мені чогось так порівнялося).

1. Песня соловьев — Avaze gonjeshk-ha — якщо коротко, то тема така: біднуватий батько сім»ї Карім працює на страусиній фермі поблизу Тегерана. Живе просто, без надлишку, напрочуд гармонійно будуючи стосунки зі своєю родиною (розбиває стереотип іранського чоловіка). На його голову раптом падає кілька траблів одночасно: з його вини тікає страус (який коштує 2 000 долярів), ламається слуховий апарат дочки, бабла нема і звільняють його з тої ферми. Він подається в Тегеран на пошуки роботи.  Так починається його нова професія (не скажу яка).  Кожен день Карім має справу з людьми і матеріальними благами, і його хороший  характер змінюється… з домашніми навіть уже все не так. То чи вернеться він до тих важливих цінностей, які були йому притаманні раніше? Це кіно ще не ґвалт яке драматичне, але дивилася я з відкритим ротом. Странне таке кіно. Не ревіла.


2. Цвет рая. Rang-e khoda. Ну тут то вже мною тіпло, і ревлось мені любенько. Більше того скажу, цей фільм я згадуватиму і через 20-30-40-50-60 років, отакий слід залишив.. Фільм про сліпого хлопчика. Ну тут дехто закатає очі і скаже «Нєєєєт тілько не ці соплі», а я вам скажу шо кіно зняте не для того, аби хлопчика пожаліли, а для того, щоб розказати про життя сліпого дитяти, яке воно сильне, яке воно стійке було. Як малий повернувся з інтернату додому і скільки батько зробив помилок для того, аби всі глядачі його ненавиділи тишком, скрегочучи зубами. 10 з 10. І це я говорю вам з дууууже критичної точки зору. Ревіла, як корова.


3. Черепахи умеют летать. Фільм знятий спільно Франція-Іран-Ірак. І бачила я його не вперше, але перейнялася і зрозуміла таки по-новому. Певне тому, що на сьогодні тема вкрай актуальна — місце дії — табір біженців, а герої — курдські діти. Малих кинуто долею. Грубо так. На поталу солдатам, бомбам, мінам. Їм тре вижити, подорослішати, піклуватися про менших, бо батьків немає вже. Убито. Підірвано. А не варто ж забувати, що навколо не рай з апельсинками — а війна, жорстокість дорослих, несправедливість бо хіба хтось обіцяв щастя у цьому житті?  Та серед руйнування, страху і насильства діти залишаються дітьми — життєлюбними, смішними і зворушливими. Тут вам не покажуть якихось там військових стратегій, ні — кіно про дітей. І про те, як їх не бережуть. Ревіли обоє.


4. Время пьяных лошадей. Знову про маленьких-дорослих курденят. Знову до сліз від страху: жорстокість і правдивість  того побуду розширює наші з вами викохані у теплі зіниці. Після цього фільму я почувалася винною за тепле молоко в дитинстві, за чисті ковдри і за батьківську любов.

Отже, після смерті батька, сім’я з п’яти манєніх чоловік вимушена самостійно виживати в курдському селі на кордоні Ірану та Іраку. Ситуація ускладнюється тим, що один з дітей — інвалід Маді для того, аби вижити потребує негайної операції. Родині доведеться піти на немислиме, щоб вижити в умовах, коли навіть коней доводиться поїти спиртним, щоб вони могли працювати. Словом — жах. Не дивіться, якщо почуваєтесь не надто сильними емоційно. Ревіла худобиною.


Як на мене, то в  цих чотирьох стрічках багато мудрости. Я потрошку її переварюю та чи зрозумію всю — ще невідомо.


Я не знаю чи є фільми в гарному перекладі, я скачувала мовою ориґіналу і окремо накладала рос. субтитри, бо слухати того чоловіка, шо говорить з закладеним носом сил не було.


Розтрощене серце.. Гайдамаками

Почну з питання: у вас теж таке буває, коли одна тема вривається у ваше життя і з нею тре однозначно щось робити і це точно до чогось приведе?

1. Мій племінник мусив написати аналіз поеми Гайдамаки Шевченка. Ну і певна річ ми з ним просиділи у скайпі за цим ділом з добрячу годину. Я ще після того порилася в неті надибуючи якісь відомості.

2. В той же вечір практично випадково починаю читати Шкляра Залишенець і там… о не диво вже.. гайдамацька тема в повній красі, лісові партизани і все як я люблю.

3. На днях я додаю коментара з приводу ситуації навколо гурту Гайдамаки, типу Ярмола відокремився і на моє мило звалилося 44 листа з приводу знову ж таки Гайдамаків, серед авторів начеб то є асисент гурту, в шо я не надто вірю.

І от сіла я думати до чого все це? Бо знаю, що таке в мене буває тільки тоді, коли Доля замишляє шось цікаве.

І та-дааамм.

Сьогодні приходить лист від мого колишнього однокласника, який став крутим і фанатичнимдо одуріння істориком (за шо я його обожнюю) з невеличким описом історичного факту (досить вичерпного) і його тре оформити художньо і навіть за гроші на одну історично-літературну конференцію. Звичайно  Канєшно ТАК про гайдамацький рух.


То чого моє серце розтрощене?

Бо я перейнялася Гайдамаками.

Історичні події засмучують.

Музичні не менше… Тандема Леньо-Ярмола більше не буде і я вже і не знаю кого любить мені.

ВВ ще осталося. і ОЕ.


Брат на брата

Один 22-річний турецький знайомий «відмазуються» від армії. Зрозуміло, що від турецької.

Турецька армія — ще складніша аніж українська. В плані добробуту, певне, краща. Але те, що молодих і зелених «кидають» під Ірак на бойові дії з реальними бомбами і кулями — то насторожує, як мінімум.


Добре, відкрию карти вже до кінця, цей «знайоми» рідний брат Хема — Енгін.


Так от. Цього літа у Енгіна вирізали доброякісну пухлину з мозку.

Але це не стало поважною причиною для комісії — кажуть шо живий і здоровий, так шо тре захищать кордони країни.

Хто не знає, з жовтня 2011 по сьогоднішній день на територіях Туреччини, що межують з Іраком, загинуло понад 300 турецьких солдатів. Навіть не так: понад 300 турецьких солдатів, які в білдьшості є курдами.

Секретна задумка влади: відправляти на війну з курдами самих курдів. На тих територіях розсташовуються курдські партизани, і армійська верхівка намагається все продумати так, щоб виставляти під обстріл саме курдів.

По телевізору в новинах кажуть, що це параноя.

Але з тих «понад 300» що вже загинули -256 курдів.


П.С. Енгіна від армії відмазали.

 

П.П.С. Хем служив в армії саме на територіях межуючих з Іраком. Його не виставляли в бої (і тоді наче б то не було загостренні конфлікту з партизанами), крім того він вже був «учений», в армію ходив після університету, а тому, сидів у кабінеті і шось кумекав над картами.

Але був один випадок, що вивів його з рівноваги.

Значить Так: зима — а це гори — сніг тре розчищувати спеціальною великою машиною. В частину звонить чоловік (на тих територіях живуть тільки курди) і в істериці говорить Хему «брат.. брат.. в мене дитина 1,5 роки, вмирає, температура під 40, нам би в лікарню, а дороги замело, нам би машину, брате, шоб сніг розчистити, і вже або ми туди, або швидка до нас». Хем сказав що докладе старшому і щоб чоловік задзвонив через 5 хвилин.

З грудьми повними надії пішов до старшого, який був турком, і передав все, що чув від чоловіка. І отримав відмову. Мовляв, це якшо всіх по одному возить…  І наголосив Хемові «Скажи братові СВОЄМУ що в армії є справи важливіші».. Чоловік перезвонював ще разів зо три, ревів і той нещасний тато і Хем в трубу, але нічого зробити не могли.. Потім чоловік просто відключив телефон. А Хем і по сьогодні не знає чи вижило те маля.

 

Читанка лютого

1. Масару Ибука. После трех уже поздно. Такі книжки вважаю за потрібне читати тільки тому, щоб сформувати власну точку зору на виховання. І, скажу вам, що за 10-ти бальною шкалою ця книжка тягне на всі 9. Можна багато чого взяти для себе, дещо пристосувати до своїх поглядів-думок, але на загал книжка направду корисна мамашкам.

От, наприклад, винесла для себе просту таку думку, раніше до якої ума не хватило додуматися: дитинка приходить у світ як чистий аркуш. Для неї нове ВСЕ. І абсолютно ВСЕ вона сприйматиме як нову інформацію, вбиратиме у себе і маля не відає ще що саме для нього важко і недоступно, а що доступно і легко. Самі дорослі будують стіни для малявок і починають з ними сюсюкати, обмежувати їхній розвиток дитячими пісеньками (коли на ряду з дитячими можна давати слухати і класичні речі), читати тілько казочки і показувати курочок і ведмедиків. Ну ясне діло шо з картин Моне починати теж не треба, але обмежувати дитину чисто «дитячими» штучками теж не варто.


2. Жан Ледлофф. Как вырастить ребенка счастливым: принцип преемственности. Авторка поїхала у Північну Америку, пожила з племенами і викохала для себе цілу філософію виховання дітей. Скажу прямо: така філософія явно не для мене, тому аби не паплюжити книжку на цьому і закругляю мову про неї.


3. Всеволод Нестайко. Пятірка з хвостиком. Думаю, якщо дитинство і вдалося, то частково завдяки цьому письменнику. Його твори я згадую з таким теплом, з таким затишком на денці серця мого зашкарлублого, вони видаються мені такими рідними, моїм татом радженими… Ну згадайте балясочка «Тореодорів з Васюківки», «В країні сонячних зайчиків», «Одиниця з обманом», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків». А ще я знаю точно, що слово «чаріфон» я видерла з якоїсь його книжки, бо там так казали і я в дитинстві собі сообразила шо то єдиний правильний варіянт назви цього  потрібного апарату.

Отже, книжка про один шкільний клас, про стосунки дітей, про те, що дітки бувають різні і саме тому вони такі цікаві, справжні, дотепні.

Мені, як абсолютній фанатці дітей Планети Земля, книжка просто бальзам на душу.

4. Нарине Абгарян. Манюня. Це про цю книжку я казала шо канючитиму, — ну прочитайтеее!

Раз — книжка дико смішна. Вже з перших сторінок я сміялася вголос.

Авторка — звичайна собі вірменка, пише історію свого дитинства і про героїв своїх дитячих буднів. І там є одна така грозна вірменська тягова жінка — БА — так її називають. От власне вона в центрі всього цього діла і стоїть. І скільки ж жінок можна впізнати у ній. Це просто клад, джерело натхнення і взагалі центр Всесвіту. Авторка активно блогує і я вам навіть здам контору http://greenarine.livejournal.com/538.html /це лінка на перші її записи, відомості про книжку вже будуть пізніше/


5. Бегбедер. Любовь живет три года. Краще б не читала. Є книжки, які я сприймаю близько до серця ще й занадто. А коли відчуваю якийсь перегук з своїми умозаключеннями, то най його нишечком.

Словом тема така: кохання в силу своєї хімічности живе тільки три роки. Все, що відбувається потім можна назвати як завгодно але вже не коханням. Крім того, відлік варто починати або від женячки або від початку життя під одним дахом.

Два Хемових попередника, ну я про серйозні стосунки, —  не перевалили поріг трьохріччя. Я знаю про те, шо якшо себе не накручувати, то нічо не станеться, тре вірити і візуалізувати. Але! У мене є два докази. Крім того на той момент я могла собі дозволити звалити а зараз усе сурйозніше. І я дуже боюсь розлюбити.

Боїться цього і Бегбедер. І чи станеться це з ним взнаємо з останньої сторінки книжки. Або не взнаємо…


6. Шкляр. Залишенець. Про цю книжку вже писалося отутика


7. Комаровский Е. Начало жизни Вашего ребенка. Книжка я вам скажу — мирова. Таким лемкам як я — само в раз. Бо я таки схильна до крайнощів. Автор же з гумором (ще й з яким!) розказує про те, що дитину тре виховувать і доглядати за нею в нормальних природних умовах а не робити з неї тепличну квітку. Словом, інформація гарно структурована, все доходить швидко і вірю, шо моїй Аді повезло шо її мама прочитала цю книжку загодя (ще б якось донести цю інформацію до її бабусі — Хемової мами, яка вже приготувала сто-піцот одіялів-покривалів-пледів і всього іншого, чим планує гріти мою дитину турецьким літом!)

8. Жорж Перек Исчезновение. Ооооффф. Чуть голову не поламала собі об цю книжку. Я знаю, що читати треба все, аби потім могти порівняти або зрозуміти хоча б дещицю цього світу. Але ця книжка призвана ще більше заплутати. Жарти (подекуди дурні і не смішні), фантазія (підозрюю, що хвора місцями), філософія (без опору на будь-що). Про що роман? Про Зникнення. Про зникнення чого? — А от це вже кожен додумаю сам. Розумієте, коли такі загадки з самого початку роману, то важко втриматися і не позаписувати усіх питань на листок, аби по ходу відмічати на що відповідь знайшлася. У мене не знайшлося. не мій стиль (ну і то добре, а то я думала уже що я всеїдна з приводу книжок).


9. Подерев»янський Лесь. Кацапи. Ну це і не книжка зовсім, а просто драма в стилі Леся. І… я переросла. Мені не смішно. На матюках мені котилися очі під лоба і я шукала змісту між рядків. А між рядків не бачила нічого, окрім скомороства, блазнювання, фіглярства... Штука розрахована на тих, хто само на піку ненависті і їм може це видатися смішним і дотепним.

І це не моє, виявляється.

 

Бачите, серйозних книжок прочитано мало, але я намагалася виправитися. Крім того, мій мозок прагне троха спокою і мене пре на дитячі книжки, тому свій березень я починаю з легкої і потрібної дитячої літератури. І гарі ано всьо красним пламєнєм.