Рубрика: Життя в Туреччині

Кожен день ми з Хемом проводимо по три години у машині. Через затори на дорогах. Так то там тої дороги — фігня. За пів години були б на місці.

Як вже ми себе не розраджували. і книжки аудіо слухали. Я розкладала сидіння і спала. Робила макіяж (але раз один бовдур підрізав, і я всунула олівця в око — припинила цю практику), скачували відео і дивилися (для водія дуже не корисно і небезпечно). Зупинилися на стандарті — слухать радіо.

І є в Туреччині два дурня, які займаються словоплетінням по радіо.

А я ржу. Гигочу. Корчуся.

Хем аж лягає зо сміху на руль.

Кожного ранку вони моляться аби Аллах повідкривав дороги, поміг водієві фури, шо перекрив дорогу на Авджиларі, пошвидше змінити колесо, аби в метробусі не дійшло до спаровування хай теж поможе Аллах. Богохульство. Але від цих пробок уже всі дуріють.

Поможе тільки сміх

Добралися мої рідні

Зрештою вже зблизька подивляться на те, як я живу. Знаю, їм здавалося що я Роксоляна, в мене є палац і Хем мій ніхто інший якСултан  СулЮйман Прекрасний 🙂 І вони троха неочікували того, що живу я на четвертому поверсі, в квартирі моїй є вентелятори замість слуг, які махали б на нас віялами з павиного пір’я.

Поки ходимо-гуляємо. Ще в шось серйозне типу Султан Ахмета не ходили, почекаємо мого дядька з дружиною, які прилетять через три тижні і вже одним махом їх прожену по тим місцям.

Я обжерлася московською ковбасою, шпротами і цукОрками Рафаелло закусила. От таких збочений смак, а шо дєлать, скучилася..

Трохи переживаю, чи не буде їм скучно дома.. Ну тато малюватиме трошки, Аду вчитимуть віршів якихось, мама взяла на себе господарство моє немудрьоне. А шо ще? Чим зайняти батьків?

Завжди вважала себе принциповою. А тато казав шо це впертість.  І зараз так гордо прямо речетативом скажу: зате мені ніколи не було соромно перед собою.

Моя робота  не часто фіґурувала у блозі спеціальною темою. Це тому, що нам не можна розмовляти про нашу компанію.

В загальному таке: офіс знаходиться у дуже хорошому місці. Зарплату платять достойну. Але стресу стільки, що не хочеться нічого неземного…але я пристосовувалася.

Вважала, що коли я вже потрапила сюди, то «для чогось».

Ну наприклад: стати сильнішою. набратися досвіду, якого набратися не могла б у іншому місці, навчитися дипломатичності, гратися в ігри для розуму… Зрештою, тут у мене з»явилася чи не вперше в Туреччині споріднена душа, яка читає майже те ж, що читаю я, яка має споріднений з моїм спосіб думок.

 

І все б нічого, аби мене не задрала надмірна дипломатичність мого зам-шефа (це не головний шеф, а його зам, але віднедавна став моїм, ми працюємо з ним у парі). Так от, я побачила, що йому до лампочки власна гідність. Йому головне вигідні умови, для цього він ладен лизати зад усім без винятку. Мене це коробило-коробило і плавненько я підійшла до думки що не можу терпіти цього більше у своєму житті (адже він намагався аморально змусити і мене лизати комусь зад)…

 

А тут новина: найголовніший-шеф-над-усіма-шефами-шеф придумав вигадку — підписати бумагу, підтвердити її у юриста, мовляв так і так, крок у ліво і з тебе або з твоєї родини здирають таку суму з стількома нулями, яку в житті ти не мацав.

А якщо ні, то з/п у руки і пішов з компанії.

Це стало останньою краплею. Бо мало того, що таких грошей я не заплачу (це навіть при тій умові що будь яку шкоду компанії я не збираюся наносити, але питання в іншому), бісить така невіра і недовіра своїм кадрам, яких ти сам і обирав.

 

Ну власне все. Чекаємо на засновника компанії, який побачить списки, де в «не підписало» є лиша два імені на всю компанію. Я і той, хто наймав мене на роботу, тобто мій шеф. Дивно,  нас з ним це якось об»єднало.

Він і я — не дозволили ми ставити нам умови. Це так гарно звучить, але обоє залишаємося без роботи, зато при достоїнстві…

Він то знав, що піде, бо це той «звержений титан», який в компанії добував. А я просто я… не витримала несправедливості.

Ну й фіг.

Знову в пошуках.

 

От сиділа собі тихенько в Дідімі і жила скромно, без над-подій.

А тут що не день. то ЩОСЬ. Стамбул.

Я вже втратила ту вервечку подій, про які мала розповісти.

Найсумніше і найтрагічніше — загинули молоді дівчата, одногрупниця та однокурсниця. Гарні і молоді. шок не минає уже 6 днів, а завтра рівно тиждень з тієї страшної аварії на Волині.. У сні бачила сьогодні Іру. І я розуміла, що вона мертва, але я її бачу.. прокинулася, а я вся аж затерпла від страху..  Втрачати друзів, твого віку, молодих і талановитих, в таких дурних халепах на дорогах — жахіття..

Мого начальника прибирають з посту. Оцього страшного, високого і грозного титана і тирана, якого я уникаю в офісі, шоб часом не попасти під гарячу руку — прибирають. бо є вищі. А вищі судять строго. І тепер мого начальника-титана мені шкода. він вже не здається  таким вредним. У зверженому титані титанства вже не лишається. А якась жорсткість просто людська. А вона вже не така страшна.

Ну і я знов увійшла у той стан незадоволення. Коли я пожала плоди переїзду… звикла до нового, на роботі адаптувалася і більш менш починаю бачити перспективи.

І тут мені стає нудно. Так було завжди. Я вже навіть не дивуюся. Постійні переїзди, оця перекотипольська доля — це єдине що мені дісталося у спадок від циганських предків. Не можу сидіти на місці довго.

— Може нам поїхати в Америку_ — каже мені Хем на повному серйозі.

— Ти ж не любиш переїзди, — кажу вже я

— Я бачу, що тобі не сидиться. Думаю, що вже після Америки тобі не захочеться кудись їхати (не тому що так класно, а тому що далеко)..

І тут я йому нічого не можу обіцяти. Бо є ще ж Африка, Австралія, Антрактида..

Але я відчуваю, що від Стамбулу я не взяла ще всього. Ще я тут.

***

Тема два, поки що дайджестом.

Мав бути у Стамбулі фолк фестиваль.

І каже моя Юля Трохимівна, та, котра в Іспанія, мій колишній класний керівник, у якій я душі не чаю, —  то каже мені Ю.Т. що приїде на той фестиваль її подруга Марія «соломка» Кравчук, і я мушу зустрітися з нею. Я сприйняла це як пряму вказівку до дії і в суботу, коли кажуть фестиваль почався, взяла Аду і Хема і поїхали ми туди. Обійшли всіх організаторів і знайшли Марію.

Вона прекрасна і талановита. Світла-світла жінка з чудесними руками, які уміють робити дива. Так я ходила до неї кілька разів, бо не могла втихомиритися

 

Ніколи не думала, шо всє уйдут, а я астанусь 🙂

6 місяців на цій роботі у Стамбулі.

7 людей звілнено (або самі звільнилися). з 18 людей нас залишилось 11. Ще когось планують взяти.

Цікаво те, що позавчора я сама збирала чумайдани, аби піти.

Робота в стресі, зовнішня торгівля, примудрості логістики (при відсутності логіста на фірмі, бо ж звільнилася), шеф з підірваними нервами, можливості помилок на кожному кроці… Та нафіг нада? — думаю собі я.

З понеділка у мене роботи в два рази більше стає. Є якийсь додаток до з/п, але не в два рази (сподіваюся, що тільки поки шо).

Я не думала, що моя кра»єра буде будуватися настільки далеко від творчости, переплететься з замовленнями  запчастин до будівельних агрегатів і що я на цьому почну малєнько розумітися.

Але паралельно розвивати в собі і це — дуже корисно, я вважаю 🙂

З людьми сходишся. А вони йдуть працювати в іншу компанію. Але все до кращого. Усім нам щастя і успіху в кар»єрі.

Ти можеш досягти добрим словом і пістолетом більшого, ніж просто добрим словом.

Сьогодні зранку в метробусі та сама фігня: жінка з малою дитинкою у слінгові і ще з троха більшою за руку стоїть і ніхто не підніме заду свого. Всі «сплять» з навушниками у вухах. Недарма ходять легенди про безсердечність масової психології: ніхто не встає, то і я не встану. Одна дівчина їх повстидала. Я бекнула пару слів (ше й до мого позору на слові verebilir mi — запуталася, бо воно мені тяжке)… і всі просто глянули втомлено ніхто не підвівся.

І тут один дядько такий в сорочці лляній, з відрощеним подекуди сивим волосям, в темних окулярах — викапаний мафіозі — каже: «Якшо зараз ти (тикає пальцем в одного хлопа), ти (в другого) або ти (в молоду дівчину) не підведете свої зади, я вас викину звідси на наступній зупинці. Повинні встидатися!!» І сказав то суворо, але так притишено, шо мені аж самій страшно стало. Встало два хлопа, жінка сіла з дитиною, а біля неї її мала примостилася…

Світ належить терплячим.

Я терпіла одну крикливу бабу на роботі 5 місяців. Не те шо б я її не любила, але в мене закрадалася думка, шо хтось з нас повинен піти звідси, бо разом нам тут мало місця. Її звільнили. За помилки. Але то їй на руку. Бо вона одружується, їй треба готуватися до весілля і облаштовувати новопридбаний будинок. А після весілля вона йде на роботу з більшою з/п. Я вичекала спокою на роботі, а вона отримала те, чого хотіла.

Випадкових збігів не буває.

Не буває. Доведено передоведено, що деякі люди з»являються  в житті на один день, а змінюють його протікання безповоротно і назавжди. Тут має бути історія про Густаво — іспанця, з яким моя сім»я познайомилася зовсім випадково і який змінив наш світогляд раз і назавжди. Але про нього іншим разом. Занадто свіже.

Прислухайся до порад, які дають тобі перевагу. Нікому не давай таких порад.

Ця фраза розкаже вам про мою роботу більше, аніж я б писала тут трьох метрові пости. В офісі не можна нікому довіряти, є дві дівчини з якими я здружилася і ми намагаємося тримати фронт. Але сили не рівні у плані інтриг і хитрощів (підстави в документах, підробка підписів, доноси і т.д.) Наша ж перевага — гнучкість, розум і здатність вирішувати швидко.

Коли в колективі не діляться інформацією на благо фірми, тому що конкуренція, то вже проблема фірми. Неправельний колектив. Тому видираючи якусь інфу ти швидко її опрацьовуєш, кидаєш в робочий процес і намагаєшся не видавати своїх робочих секретів. Психологічно неможливо тяжко. Але така плата за фінансово пристойну щомісячну плату.

Будь коректний з усіма, товариський з багатьма, близьким з обраними, другом одиницями.

Мій лозунг в Стамбулі. Я стала на диво коректною. Це місто взагалі дуже коректне. Але байдуже.

Я вже не закочую очі, коли мені шось не подобається. Просто йду звідти, або мовчки перечікую.

 

Скоро приїдуть мама і тато. Через півтора місяці буде у мене дома українська мова-жарти-співи. Ада бере вихідні в садку, бо буде розвлікати дідусю і бабусю. Дідіусь з бабусею ж понакуплювали українських книжечок і нот, бо будуть «образовувати» мою півторарічну дитину.

Я живу досить далеко від свекрів. І тому почуваюся гармонійно. Є навіть почуття вдячности їм і тепла.

І є сум за Дідімом. От цього я зовсім неочікувала. Бо ж Стамбул не тільки місто душі та Босфору. А тут не дають місця старшим і вагітним у транспорті, тут люди в стресі великого міста, тут на роботі мусиш бути вовком, шоб тебе не з»їли як зайця. Прямо турецький Нью-Йорк. Най з неповторною душею, а все ж жорстокий.

Менше як через місяць третя річниця одруження з Хемом. І як завжди хочу подарувати шось таке такеее і влізти у бюджет, з якого треба облаштувати нову зйомну і виплачувати за той дім, який купуємо. Чи може знов кинути кліч по світу і зробити якийсь флеш моб сюрприз — на відео зняти — чи як? хто які ідеї вміє, знає??

 

В Стамбулі, виявляється, багато збоченців. У метробусах мужики прагнуть обмацати і доторкнутися своїми причандалами до представниць жіночої статі. Вільно почуваються, якщо бачать перед собою іноземку.

Для мене то вже звичайна практика. Мабуть, настане такий день, коли я махну на все рукой, мовляв, хай уже мацає, якшо йому брак чогось, аби не дуже страшний на морді.

Жартую. Сумно жартую.

Ситуація в Туреччині набаває масштабу: приблизно 300 осіб поранені, з них 15 тяжко поранені,  кілька осіб загинуло. поліція оточує людей і кидає у них шашки прямо зблизька, не допускає швидку допомогу до постраждалих.. громадянська війна.

прем»єр міністр Ердоган у промові сьогодні казав шо все безневинно і шо поліція більше так не буде, але під вечір поліція як здуріла і почала поводитися агресивно. Люди у твітері і фейсбуці просять про допомогу. Люди, що живуть поруч масових акцій пишуть свої номери і приймають втікачів у себе дома. Церкви іноземних відомств відкрили свої двері для протестуючих, а міліція у такі заходити не має права. Лікарі пишуть свої телефони і готові прийти на допомогу 24 години на добу.

Страшно, але ця революція має до чогось привести

 

Туреччина, революція в Туреччині, Стамбул

На акцію протесту в Стамбулі вийшов і наш улюблений актор, який грає в «роксолані», тобто у «Величному столітті» — Muhteşem Yuzyıl — Халіт Ергенч, Султан Сулейман

Нап»ялив маску і пішов. Своїм пркикладом довів, шо повставати боятися не треба. Влада ще не господь Бог.. Молодець! аж зауважала і його (раніше теж поважала, а зараз аж за край) і історію турецьку і навіть їхні серіали.

Думаю, шо і «Роксолана-Хюррем» б вийшла, якби була в Стамбулі. Але зараз вона в Берліні, бо в неї депресія, її вивертає від Туреччини..

На Таксімі й надалі купа народу. Люди намагаються захистити парк у центрі Стамбулу від забудов..